Анна Різатдінова: Патріотизм у нової генерації українців досягає неймовірних висот.

У бесіді з РБК-Україна Різатдінова поділилася спогадами про своє молодість та кар'єрний розвиток, розповіла про створення власної академії, обговорила виклики українського спорту, а також відкрила свої амбіції, секрети краси та пояснила, чому її серце досі не зайняте.

Хочу розпочати з обговорення вашої академії художньої гімнастики. Чи є у вас наміри розширити діяльність, наприклад, відкрити філії в інших містах або навіть за межами країни?

- Спочатку, після її відкриття, я дуже хотіла розширятися по Україні, створюючи нові філії, але згодом зрозуміла, що це не просто спортивний зал, де є дизайн, обладнання, стиль і так далі. І ти не можеш як франшизу продавати її. Все ж тут все саме зав'язано на мені. Я є обличчям академії, завдяки якому дітки з батьками приходять навчатися. Саме тому я розумію: аби академія гарно працювала та приносила результат, все ж таки треба фокусуватися на Києві.

На даний момент у нас функціонують три невеликі локації та одна велика. З ними доводиться активно працювати, оскільки щомісяця виникають нові виклики. По-перше, необхідно знайти приміщення з дуже високими стелями, бомбосховище, а також забезпечити наявність генератора і постійного електропостачання. Крім того, постійно відбуваються різні події, і ми приймаємо рішення, щоб забезпечити комфортну температуру в залах, мати вільні години для оренди і можливість для всіх дітей відвідувати заняття, незважаючи на постійний ріст цін на різні послуги.

Які у вас амбітні плани стосовно неї?

Ми завжди маємо великі плани. На даний момент одна з наших головних цілей – демонструвати високі досягнення на чемпіонатах України та Києва. Проте для мене найважливіше, щоб це не перетворювалося на гонитву за результатами, адже я добре розумію, як амбіції можуть негативно впливати на дітей. Тому важливо дбати про їхнє емоційне благополуччя.

Отже, ймовірно, що деякі етапи можуть проходити не так швидко, але я і моя команда будемо впевнені в тому, що діти щасливі та перебувають у хорошому психоемоційному стані. Це для нас має велике значення.

Ви згадували, що під час тренувань у вас не вистачало часу на особисті справи, і що Альбіна Миколаївна Дерюгіна була досить вимогливою... Чи були у вас випадки, коли ви серйозно розглядали можливість залишити заняття гімнастикою?

Досить часто я замислювалася про те, щоб залишити гімнастику і завершити свою професійну кар'єру. Проте я усвідомлювала, що це — невід'ємна частина мого шляху, і інакше бути не могло. Адже протягом 24 годин на добу, 7 днів на тиждень, моя життя повністю оберталася навколо гімнастики. Можливо, саме через цю концентрацію на спорті я іноді відчувала себе пригніченою. Я прагнула до великої мети, але відсутність можливості переключитися на інші аспекти життя призводила до складних переживань. Важливо усвідомлювати, що це — частина процесу, який проходять усі, хто обирає цей шлях.

Анна Різатдінова в своїх молодших роках (знімки, надані самою гімнасткою)

Які концепції та принципи з методики Дерюгіних, під керівництвом яких ви навчалися, ви впроваджуєте у своїй академії, а які з них ви вирішили відкинути?

Я є представником цієї школи, і це викликає у мене велику гордість. Завдяки її методам нам вдалося змайструвати багато надзвичайно складних елементів. Тепер я прагну передати цей цінний досвід та унікальні знання наступним поколінням.

Від чого відмовилася? Не те, щоб відмовилася, але трішки використовую інший підхід до дітей. Адже враховуючи пройдений мною шлях, я розумію, що означає бути тренером і що ти при цьому відчуваєш, і що означає бути гімнасткою, та що людина при цьому відчуває.

Тобто змінюємо підходи викладання та адаптуємося під нові покоління дітей. Те, що раніше було нормою, тепер необхідно змінювати, трансформуючи в нові правила. Тому змінюємо саме ставлення.

Цікаво, що багато атлетів відзначають, що в минулому тренери у різних спортивних дисциплінах були дуже вимогливими і суворими, що, на їхню думку, сприяло досягненню значних успіхів. Чи не здається вам, що сучасні наставники стали занадто м’якими з своїми підопічними? Внаслідок цього нове покоління спортсменів, можливо, не проявляє достатньої віддачі та не відчуває відповідальності за результат перед своїми фанатами і країною...

Як я вже зазначала раніше, покоління значно трансформувалося, тому і наш підхід до виховання дітей має кардинально змінитися. Проте не можу стверджувати, що результати чи досягнення зменшилися. Я спостерігаю появу нових видатних атлетів, молодь, яка вражає своїм талантом. Так, я погоджуюсь, що кількість фанатів дійсно незначна, але серед спортсменів є безсумнівні обдаровані особистості.

Як показали останні Олімпіади, навіть в умовах війни у нас дійсно дуже класний результат. А якщо ми говоримо про фанатизм, то треба показувати і розповідати більше про спорт.

Наприклад, я у своєму дитинстві точно бачила приклади: це і Лілія Подкопаєва, і Катерина Серебрянська, і Анна Безсонова. І я зростала на цих прикладах. Тому я вважаю, що ми повинні більше розповідати історії та шлях успіху спортсменів. Дуже б хотілося, аби діти і підлітки хотіли ставати не тільки блогерами, а й спортсменами.

Які аспекти в українській художній гімнастиці та в спорті в цілому вимагають термінових і радикальних змін?

- По-перше, Україна завжди претендує на високе досягнення в міжнародних змаганнях. Завжди. Тобто збірна України з художньої гімнастики завжди в топ 5-8. Але нам дуже не вистачає залів, великих та просторих, щоб займалися і сеньйори, і юніори. Ірина Іванівна Дерюгіна не раз говорила про цю проблематику.

Напевно, це єдине, що можу виділити. А все інше залежить від самих спортсменів. Якщо вони будуть не жаліти себе, віддаватися кожного дня в залі на повну, то я думаю, що все буде добре.

Які ваші думки щодо можливого повернення молодих спортсменів, які виїхали за кордон, до України? Хто має стимулювати їхню любов до батьківщини, яка може бути рушійною силою для цього? Адже одне - це залучити, скажімо, футболіста, що грає в Англії, щоб він виступав за національну команду кілька разів на місяць, а зовсім інше - щоб він обрав життя та тренування саме тут, в Україні.

Багато дітей, які займалися художньою гімнастикою в Україні, після переїзду до Німеччини втратили свою форму, оскільки в маленьких містах і селищах цього виду спорту не приділяється достатньо уваги. Проте є молоді люди, які почали вивчати німецьку мову (або вже володіють нею) і мають намір вступати до університетів, плануючи своє майбутнє. Але я впевнена, що будуть підлітки, які вирішать повернутися назад. Адже не кожна дівчина чи хлопець зможе знайти своє місце за кордоном. Це дійсно складне питання.

Щодо патріотизму, я переконана, що у молодого покоління – тих, хто пережив війну і повномасштабне вторгнення – це почуття просто вирує. Вони, навіть перебуваючи за кордоном, постійно підкреслюють, що Україна завжди залишатиметься в їхніх серцях. Анна Різатдінова (фото надане спортсменкою)

- Яку головну проблему у ментальності молодих українських спортсменів ви б виділили?

На мою думку, основною проблемою є, хоча це може звучати жорстко, самоспівчуття. Зараз мало хто готовий віддавати всі сили, тренуючись у залі до останнього поту.

Колись ми організовували тренування в неділю і не вагаючись, рано вранці перед першим заняттям виходили на пробіжку, прокидаючись навіть раніше, ніж це було необхідно, а потім ще й проводили друге тренування...

Не знаю, з чим це пов'язано, але зараз не надто багато хто готовий до такого. Я б рекомендувала молодим спортсменам, поки наразі є час, чи це гімнастика, чи плавання - не важливо: приділіть всі 100% свого життя саме цьому виду спорту і ви побачите, які досягнення вам під силу!

- Який момент у вашій професійній спортивній кар'єрі був найважчим і як ви його подолали?

Це була Олімпіада в Лондоні, що проходила в 2012 році. Після її завершення я відчувала бажання все залишити, адже результатом стала лише 10 позиція, що здавалося мені справжнім провалом. Підготовка до цих змагань була надзвичайно складною, оскільки вся країна сподівалася на успіх, і це створювало величезний тягар. Я усвідомлювала, скільки людей чекають від мене медалі. В інших видах спорту є можливість брати участь у декількох Олімпіадах, але в нашому випадку, на жаль, це не так.

На момент Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро у 2016 році мені виповнилося 23 роки, і я усвідомлювала, що це остання можливість виступити на професійній арені. Це усвідомлення давалося мені надзвичайно важко. Я боролася з собою, намагаючись не здатися, не піддатися ліні і продовжувати наполегливо працювати.

А як щодо вашого особистого життя? Чи був у вас якийсь момент, що радикально трансформував вас як особу, змінив ваші цінності чи переконання?

- На мою думку, кожна людина, яка зустрічається в нашому житті, нас чомусь навчає. І тому, як би важко не було, ми повинні їй дякувати.

- Як війна вплинула на ваш світогляд?

Передусім я навчилася цінувати те, що маю. Раніше я часто відкладала багато речей на завтра, очікуючи зручного моменту. Війна ж показала, що ми не можемо знати, чи буде завтра, чи буде післязавтра, і що чекатиме нас через місяць. Тому тепер я намагаюся, наскільки можливо, насолоджуватися життям та робити добрі і корисні справи для дітей і для нашої країни. Це стало для мене надзвичайно важливим. У грудні 2024 року Анна організувала турнір Rizatdinova Cup, на якому виступила Саша Паскаль — молода гімнастка, що внаслідок російського обстрілу втратила ногу (фото: instagram.com/rizatdinova_cup).

Яким чином ви сполучаєте обов'язки матері з управлінням академією та активною участю в соціальному житті?

- Я намагаюся знайти цей баланс, як і всі жінки, які працюють та віддані своїй справі. В неділю я повністю мама, намагаюся присвятити цей день сину, а в суботу, на жаль, не зовсім це вдається, адже також проводжу тренування в академії більше половини дня.

Які аспекти виховання Романа є для вас найважливішими? Діалогу з ним щодо війни та відповідальності Росії у цьому конфлікті ви приділяєте увагу?

Протягом тижня мій син має власні обов'язки та заняття – він відвідує школу. У мене теж є свої справи та робота. Але я відчуваю щастя, адже наші стосунки дуже близькі. Він усвідомлює, що я зайнята, і гордо розповідає друзям: "Знаєте, моя мама – олімпійська призерка?". Це приносить мені велику радість, що між нами існує таке глибоке взаєморозуміння.

Звичайно, ми обговорюємо війну. Як представник нового покоління, йому потрібно усвідомлювати всі події, що відбуваються в нашій державі.

Що є для вас важчим: роль спортсменки чи бізнесвумен?

Обидва ці шляхи не є легкими. На даний момент я, мабуть, не вибрала б спорт як свою основну діяльність. А стати підприємницею також виявилося непросто... Було безліч моментів, про які я не мала уявлення на початку. Керувати бізнесом у воєнний час — це справжній виклик, але я вже звикла до думки, що легкі шляхи не для мене. Я докладаю всіх зусиль, щоб у майбутньому настав час, коли все стане значно простіше.

Чи ваше серце досі вільне? У одному з інтерв'ю ви згадували, що прагнете "знайти не лише кохану, а й батька для Роми". Якими якостями повинен володіти ваш ідеальний партнер?

Так, моє серце вільне. Я не зовсім впевнена, якими саме якостями повинен володіти мій партнер, але одне можу стверджувати: він має бути сильнішим за мене. Я це відчула на власному досвіді. Для мене важливо, щоб це була гідна особистість, людина з потужним характером, стабільною позицією в житті та здатністю до самореалізації.

Не можу пояснити, чому, але поряд зі мною чоловіки часто почуваються незадоволеними своїми досягненнями. Я усвідомлюю, наскільки це важливо для них — відчувати стабільність та впевненість, особливо коли жінка має успіхи у своїй кар'єрі. Анна Різатдінова зазначила ключові якості, якими, на її думку, повинен володіти її партнер (фото надане гімнасткою).

- Який найкурйозніший випадок траплявся з вами через вашу популярність?

Найдивніший випадок стався, коли мені почали надсилати кошики з квітами без вказання відправника. Це тривало приблизно три місяці, і майже щодня я отримувала розкішні кошики з трояндами, але не могла зрозуміти, хто ж їх надсилає, адже таємничий дарувальник залишався анонімом.

Ви завжди виглядаєте надзвичайно елегантно! Які предмети з вашого гардеробу є вашими найулюбленішими?

- Я обожнюю як спортивний одяг, так і класику. Все дитинство та юність я була у спортивному одязі, мені в ньому дуже комфортно. Але зараз я все ж таки віддаю перевагу підборам, якщо є така змога.

- Маєте улюблені бренди, які відповідають вашому духу?

- Улюблених немає, лише є ті, яким я віддаю перевагу. Якщо в мене є потреба в новому стильному одязі, то я їду в торговий центр і знаю, що декілька елементів я собі точно підберу.

Яким чином ви підтримуєте свою чудову фізичну форму? Чи слідуєте ви певним дієтичним режимам або, можливо, вживаєте якісь незвичайні соки?

- Дієт в мене немає взагалі. Скажу більше: я противник дієт. Через те, що довгий проміжок часу моє життя було в доволі жорстких спортивних рамках, то зараз я намагаюся харчуватися так, як треба.

Я співпрацювала з нутриціологом, проте все ще не в змозі повністю відмовитися від солодощів, адже вони мені до вподоби. Звичайно, важливо контролювати, коли і в яких кількостях їх споживати, але повна відмова для мене неможлива.

А ще паста. Я просто закохана в італійську кухню і не збираюся від неї відмовлятися. Звичайно, ввечері я не планую їсти макарони, але в обід можу собі це дозволити.

- Слідкуєте за виступами молодих українських гімнасток? Кого б ви могли назвати "зірками майбутнього"?

- Авжеж слідкую! Можу виділити трьох молодих гімнасток: Таїсія Онофрійчук, Поліна Каріка та Анастасія Ікан.

Чи уявляєте ви себе в майбутньому як професійний тренер?

Професійний тренер? Якщо бути відвертою, я не зовсім впевнена в цьому. Я уявляю себе не лише в ролі тренера, а скоріше як наставника, адже можу сприяти дитині у пошуку свого правильного шляху. Мене цікавить молодь не тільки в контексті художньої гімнастики, а й в цілому українська молодь та спорт. Я вважаю, що існує багато можливостей для реалізації, окремих від кар'єри тренера.

Проте, можливо, через два десятиліття я справді стану лише тренером.

Чи розглянули б ви можливість зайнятися політичною діяльністю?

Відверто зізнаюсь, що часто розмірковую над цим. Якщо б йшлося саме про спорт, це б дійсно викликало в мене великий інтерес.

- Хто вас мотивує і надихає сьогодні?

Люди завжди надихають мене, а особливо наші герої - військові. Коли дивлюсь на фото чи відео в Інтернеті, навіть у найскладніші моменти я розумію, що не маю права на відчай чи негативні думки.

Надихають діти, тому що, коли ти бачиш їхні очі (а я постійно їх бачу) - вони потребують цієї підтримки, допомоги: хтось не знає, що робити далі, хтось хоче закінчити гімнастику і так далі. І ти розумієш, що ти їм потрібен.

- Як ви розслабляєтеся? Який улюблений спосіб релаксу?

Я просто обожнюю приймати ванну з морською сіллю та пінкою. Це справжній спосіб релаксації! А ще я вважаю, що сон – це надзвичайно важливо. Коли я відчуваю, що енергія на межі вичерпання, саме під час сну я знаходжу можливість відновитися.

Яким чином ви сприймаєте критику в соціальних мережах?

- Критика супроводжує мене завжди. Мені здається, що для всіх людей, які роблять щось у своєму житті, а не сидять на місці, особливо, якщо це щось велике і гучне, це взагалі частина процесу.

Зараз вже якось менше реагую, а раніше якийсь коментар міг дуже-дуже торкнути. Зараз вже якось більш-менш все адаптувалося. Анна Різатдінова (фото надане гімнасткою)

- Що вас найбільше вражає у українцях? І навпаки - яких рис треба було б позбутися?

Вражаюча сила духу українців вражає. Незважаючи на всі труднощі, ми не піддаємося. Я завжди підкреслюю, що в умовах відсутності електрики або під загрозою ракетного обстрілу жоден європеєць не наважиться на тренування, навіть думка про це не спаде йому на думку.

Щодо змін, я сподіваюся, що ми зможемо активніше підтримувати одне одного, незалежно від регіону чи інших відмінностей, які нас розділяють. Мені дуже хочеться, щоб ми менше конфліктували і більше об'єднувалися.

Які будуть ваші перші дії після здобуття перемоги України?

Після нашої перемоги, я впевнений, що всі ми зберемося на Майдані. Це знакове місце, яке наочно символізує ціну, яку ми заплатили для досягнення цього успіху. Я уявляю, як ми будемо обійматися і висловлювати вдячність тим, завдяки кому ми можемо жити вільно.