Чому Вашингтон не зміг зупинити конфлікт між Росією та Україною?

На початку XIX століття видатний німецький генерал і військовий історик Карл фон Клаузевіц, один із основоположників сучасних військових наук, висловив свою думку щодо наполеонівських війн такими словами: "Завойовник завжди прагне миру; він би віддав перевагу спокійно увійти до нашої країни".

Це спостереження залишається важливим для багатьох військових конфліктів. Проте, починаючи з 2014 року, коли розпочалася війна між Росією та Україною, більшість європейців не звернули уваги на цю основну концепцію Клаузевіца, намагаючись розтлумачити дії Москви.

Натомість до 2022 року більша частина європейських політиків, дипломатів і коментаторів спиралися на хибне припущення. А саме: якщо Кремль публічно заявляє про мирні наміри щодо Києва, то це означає, що можна і потрібно вести переговори - щоб пом'якшити цілі та поведінку Росії в Україні.

Ця помилкова аксіома не враховувала, що у 2014 році Путін обрав ненасильницький шлях для захоплення України, замість того, щоб негайно направити війська до Києва. Коли 11 років тому Росія здійснила анексію Криму та таємно вторглася на Схід України, відкритий конфлікт не приносив вигоди ні Кремлю, ні його лідерам.

Путін вважав за краще здійснити підрив української держави за допомогою російських агентів і колаборантів, задіявши незначні сили, замість провести насильницьку окупацію більшої частини українських територій, пустивши в хід десятки тисяч солдатів регулярних російських військ.

Протягом останніх трьох років значення військової агресії проти України для путінського режиму зазнало змін. Аналогічно, змінилося й сприйняття Європою причин та дій Росії.

З одного боку, війна стала чинником стабілізації для політичної системи Росії. Варто зазначити, що вона базується на все більш радикальній ідеології, мілітаризованій економіці та активізованому суспільстві.

З іншого боку, на тлі похмурих подій, свідками яких ми стали, починаючи з 2022 року, більшість європейських політиків, дипломатів та експертів мають менше ілюзій, ніж 10 років тому, щодо уявної миролюбності Путіна.

Тим часом у Вашингтоні, навпаки, до січня 2025 року переважно адекватне сприйняття стратегії Москви змінилося на ескапістський підхід до російсько-української війни. Ступінь політичної наївності, моральної байдужості та дипломатичного дилетантизму нової адміністрації США за перші чотири місяці її перебування при владі вражає.

Навіть з огляду на різні відхилення, що мали місце в період першого президентського терміну Трампа з 2017 по 2021 рік, неадекватність висловлювань та дій адміністрації Білого дому щодо російсько-української війни в останні місяці справила враження шоку в Європі і за її межами.

Можна підозрювати, що причиною нещодавніх зигзагів, які продемонстрували Сполучені Штати Америки, став не лише стратегічний інфантилізм, а й політична повага та навіть особиста симпатія до Путіна з боку адміністрації Трампа.

Чотири місяці американської дипломатії в режимі "човника" та спроби взяти на себе роль посередників дали лише скромні результати. Двогодинна зустріч між Трампом і Путіним минулого тижня також не принесла значних досягнень. Проте, зрозуміло, що після телефонної розмови обидва лідери оголосили про успішність своїх переговорів...

Однак варто зауважити, що ми не стали свідками жодних відчутних наслідків, окрім обміну військовополоненими, інтенсивних тристоронніх переговорів між Вашингтоном, Москвою та Києвом, а також прямих контактів між президентами США та Росії.

Путін чітко дав зрозуміти, що зараз немає і найближчим часом не буде припинення вогню. Трамп оголосив, що мають бути прямі переговори між Росією та Україною - начебто ці дві країни не ведуть перемовин одна з одною в різних форматах уже понад одинадцять років.

У своєму усному висловлюванні після телефонної бесіди в понеділок Путін насправді двічі провокаційно натякнув на Україну, Сполучені Штати та весь західний світ.

По-перше, новий термін, який Росія нещодавно почала використовувати, і який Путін застосував для визначення ключової мети майбутніх переговорів, - це "меморандум".

Всім, хто цікавиться історією відносин між Росією та Україною після розпаду Радянського Союзу, відомо, що більше тридцяти років тому в угорській столиці було підписано важливий "меморандум" щодо безпеки. Цей документ отримав підписи Москви, Києва, а також Вашингтона та Лондона.

Мова йде про відомий "Меморандум про гарантії безпеки, пов'язаний з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї", який був підписаний у грудні 1994 року між Україною та трьома країнами-депозитаріями.

В Будапештському меморандумі Росія, отримавши згоду України на передачу всіх своїх ядерних боєголовок, пообіцяла, що не здійснить агресії проти України. Вашингтон та Лондон також підтвердили свою підтримку територіальної цілісності та суверенітету Києва. Проте, після одинадцяти років грубого ігнорування як вимог, так і принципів цього меморандуму, Кремль тепер пропонує укласти новий "меморандум" між Росією та Україною.

По-друге, у своєму коментарі після розмови з Трампом Путін не виключив, що майбутні переговори з Києвом можуть призвести до перемир'я. Однак російський президент додав, що навіть "у разі досягнення відповідних домовленостей" "можливе припинення вогню" буде лише "на певний час". Тобто, навіть якщо переговори матимуть успіх, перемир'я буде лише тимчасовим.

Це попередження лідера Кремля можна трактувати як своєрідне визнання: військова економіка Росії та процес мобілізації населення досягли такого рівня розвитку, що їх важко швидко зупинити. Москва вже не здатна раптово припинити військові дії.

Що станеться з мільйонами призовників, величезними обсягами виробництва озброєнь, постійною агресивною політикою та активними кампаніями, які живлять ненависть до України в різних аспектах російського суспільства (освіта, медіа, культура тощо), якщо раптом встановиться тривалий мир?

Ці та аналогічні повідомлення з Москви навіюють лише одну думку: для того, щоб завершити російсько-українську війну, Росії необхідно зазнати ганебної поразки на фронті.

Урок минулого полягає в тому, що військові поразки Росії викликали лібералізацію всередині країни. Наприклад, Великі реформи після Кримської війни 1854-1856 років чи запровадження напівконституціоналізму після Російсько-японської війни 1904-1905 років. А невдача радянської армії в Афганістані в 1979-1989 роках стала одним із факторів, що дали поштовх виникненню гласності та початку перебудови в СРСР.

Російський імперіалізм не можна нейтралізувати переговорами, компромісами чи поступками. Навпаки, такі підходи лише сприяють тому, що зовнішньополітичний авантюризм Москви та військова ескалація на кордонах Росії тільки наростають.

Одного разу Кремль покладе край експансіоністським війнам Росії та геноцидному терору проти мирного населення в Україні та інших країнах. Однак для цього російський народ спершу має повірити, що така поведінка не може призвести до перемоги, викличе внутрішню кризу і буде рішуче покарана.