"Предоставьте им поддержку. Их армии вынуждены полагаться исключительно на собственные силы". Как описывали ситуацию в Украине в Соединенных Штатах сто лет назад?

28 лютого 2025 року, під час "конфлікту найвищого рангу" в Овальному кабінеті Білого дому, камери зафіксували майже беззвучний шепіт Володимира Зеленського. Уважно спостерігаючи за його губами, деякі аналітики змогли розгледіти, окрім шиплячого "с*ка", ще одне слово, що починається на "б", яке явно не відповідало протоколу.

Коментуючи реакцію Зеленського, яка здається витягнутою з глибин колективної підсвідомості, західні медіа намагалися знайти англійські еквіваленти. Проте навряд чи їм вдалося передати всю гаму емоцій, які супроводжували цю ситуацію.

Зустріч Зеленського з віцепрезидентом Джеймсом Девідом Венсом висвітлила принаймні дві важливі аспекти: запальність українського президента та обмежене розуміння України в Сполучених Штатах. "Я бачив сторіз," – так прокоментував Ді Венс запит щодо свого відвідування України для обговорення її внутрішніх справ. Відповідь Венса, що швидко перетворилася на мем, викликала у Зеленського майже нестримане обурення.

З моменту, коли команда Трампа прийшла до влади в США, проблема, що існує вже давно, стала ще більш гострою: уявлення про Україну на Заході формуються на основі фактологічних неточностей, спотвореної інформації, а також російської історії та пропаганди.

У 34-й рік незалежності України телеканал Fox News оголошує Київ "містом Росії". Тим часом The New York Times продовжує стверджувати, що Одесу заснувала Катерина. Держсекретар Марко Рубіо висловлює думку, що війна відкинула Україну на сто років назад.

"Українська правда" провела аналіз архівів американських видань, аби виявити, як Сполучені Штати сприймали нову Українську державу в період з 1917 по 1921 рік. Це саме той час, на який посилається Рубіо у своїх апокаліптичних фантазіях. Епоха, яку українцям варто дослідити, щоб нарешті усвідомити своє місце в історії.

Після того, як німецький імператор Вільгельм II наприкінці 1918 року зрікся престолу, ЗМІ опублікували сенсаційну світлину.

"Ось перше зображення паралізованої руки Білла (Вільгельма - УП). Це одне з останніх фото кайзера перед його падінням. У нього сиве волосся, і він навіть не намагається ховати свою коротку (від народження - УП) руку. Перед війною придворний фотограф так вправно його знімав, що її не було видно", - кепкувала техаська The Forest City Press.

Поряд із Вільгельмом стоїть малознайома американцям постать: спортивний, усміхнений гетьман України Павло Скоропадський. Аудиторія поки що не підозрює, що його перебування при владі триватиме лише кілька днів. Надалі, вже в еміграції, він стане одним із персонажів фейлетонів, що висміюють невдах-політиків.

Але поки до програшу визвольних змагань далеко. Під світлиною опубліковано пояснювальну статтю: "Знаєте, хто такі українці? Ось їхня справжня історія". Автор писав у 1918-му: "Хоч Україна й українці фігурують в американській пресі понад рік, лише одиниці мають уявлення, з яких частин Російської імперії вона складається, та що це за народ".

Цитуючи бюлетень National Geographic Society, газета виклала бурхливий український літопис. Від диких скіфів, які "годували зі своїх безкраїх степів Грецію", до Києва - важливого центру торгівлі за часів, "коли в Англії ще правили сакси". Від поляків і литовців до московитів, які намагалися приборкати "непокірний народ".

Україна означає "край" або "пограниччя". Основним населенням цієї території були переважно козаки. Запорозька громада, що виконувала роль серця та душі цих земель, мала республіканську форму управління, хоч і з певними жорсткими рисами. Посадовці обиралися на загальних зборах, а на чолі всього стояв гетьман. Якщо він втратив довіру серед народу, його іноді могли навіть вбити.

Хоча існувала думка, що "слов'яни Малоросії" повністю інтегрувалися з великоросами, події, які відбулися в останні місяці, згідно з інформацією в ЗМІ, продемонстрували реальний стан справ. Українці, незважаючи на важкі випробування минулого, невтомно працювали та боролися. Сьогодні вони є "досить згуртованими та енергійними". "Глибоко люблять свою землю та з невимовною наполегливістю тримаються за неї".

У західному світі 1910-х роках існував свій власний Тімоті Снайдер. Влітку 1917 року нью-йоркська газета The Sun повідомила про відновлення України як націй. Автором цієї статті став Джордж Раффалович — британець українського походження, який у 1913 році заснував "Український комітет" у Лондоні та випустив працю "The Ukraine" під псевдонімом "Бедуїнські Піски".

"Згідно з інформацією, опублікованою в The Sun, на горизонті з'являється нова нація, про яку стало відомо завдяки кільком суперечливим телеграмам. Після 263 років під контролем російських царів, Україна формує свій власний уряд і розпочинає переговори з тимчасовим російським урядом на принципах рівноправності."

Згідно з інформацією, опублікованою в виданні, ця подія майже не матиме значення для американців. Єдине, що може змінитися в майбутньому — це потреба вивчення нової мови, а оркестрам знадобиться виконувати новий національний гімн, який, до речі, має бути досить привабливим. Що стосується дітей, їм доведеться вивчати географію, яку їхнім батькам навряд чи вдасться освоїти.

"Але для тих, хто невпинно мовив від імені українського народу, це значить набагато більше, - продовжував Раффалович. - Для світу загалом це обіцяє незліченні зміни. Для істориків це стане поворотним моментом війни (Першої світової - УП). Україна візьме участь у боротьбі за свободу всього світу".

Раффалович акцентував увагу на тому, що Україна є найсерйознішою проблемою, з якою стикається Росія. Після Мазепинського повстання та битви під Полтавою Україна поступово втрачала свої права, поки її назва не випала з пам'яті людей. Ситуація трохи покращилася після революції 1905 року. Проте "бюрократичний апарат разом із чорносотенцями" знайшов рішення, скориставшись підтримкою соціалістів.

"І в третій Думі вже не було такої нісенітниці як українська національна партія, - саркастично згадував експерт українофобів. - Ніби за помахом чарівної палички проблема повстанців зникла. Антиукраїнська преса втішалася, як могла, думкою, що українські депутати, обрані колись для представництва народу, поневоленого Росією, виявилися поганим сном".

Далі, розповідав оглядач, були заборони, арешти, заслання. Антиукраїнська пропаганда відновилася в Галичині. ЇЇ поширили навіть на Францію та Англію, змусивши авторів, які не втрачали тверезий розум в інших питаннях, повірити, що українців не існує.

"Завжди стверджувалось, що український рух створив австрійський уряд, - відмічав Раффалович. - Але я та багато англійців, які були зі мною в Австрії в 1914 році, бачили, що одним із завзятіших представників українства були українці з Росії.

Я мав можливість зустріти селян з Малоросії, які власним коштом подорожували до Лемберга (Львів - УП), подолуючи численні труднощі. В їхніх очах були сльози, коли вони відвідували українські школи, де діти мали можливість вивчати свою рідну мову. Це було привілеєм, яке не могли отримати їхні нащадки.

Зародження націоналістичного руху в російській Україні було природним. Його життя було забезпечено самими українцями, фінансувалося представниками всіх верств".

Після падіння в 1917 році російського царату виборювати місце в американських ЗМІ Україні було непросто.

Відомості про виникнення нової країни спочатку були сховані серед оголошень про продаж автомобілів, реклами столового срібла та уроків гри на гавайській гітарі, і допитливий читач мусив уважно їх вишукувати. Проте з часом історії про цю загадкову республіку почали з'являтися все частіше на центральних шпальтах, займаючи дедалі більше простору.

"У 1917 році The Daily Ardmoreite зазначала, що Україна рішуче захищає свою автономію. Влада повідомила Петроград, що за наявності певних умов можна запобігти ескалації конфлікту."

"Тривають бої в Одесі, де українські війська утримують арсенал, телеграфну й телефонну станції, - продовжували виходити новини. - "Міський театр" (одеська опера - УП) перейшов до рук українців. "Максималісти" (більшовики - УП) тримаються в порту. Українці обстрілюють його з важкої артилерії у відповідь на бомбардування міста з моря".

"Україна, Обіцяна Земля" - під таким заголовком у 1918 році публікується кілька статей у різних ЗМІ, зокрема у The Mellette County Pioneer. У своїх описах нової держави, що нагадує легендарне Ельдорадо, автори різних видань спираються на дослідження Раффаловича.

Потужний потенціал України, відомої як "житниця Європи", справляє враження на багатьох. Її територія становить 850 тисяч квадратних кілометрів, що робить її більшою за Францію і трохи меншою, ніж Італія, Іспанія та Португалія разом узяті. До складу українських земель входять також Курськ, Воронеж, а також території донських козаків у Приазов'ї, серед яких виділяється Кубань та східна частина Ставропілля.

Кількість українців перевищує 30 мільйонів. Більшість з них проживає на територіях, що підпадають під російський вплив. Проте українська діаспора також широко представлена у різних куточках світу, зокрема в Сибіру, Угорщині, Туреччині, США, Канаді, Бразилії та Австралії.

Відомий на весь світ чорнозем покриває три чверті території України, як зазначає The Yorkville Enquirer. Україна постачає дві третини зерна для всієї Російської імперії, перевершуючи навіть Німеччину та Францію. Крім того, країна виробляє практично весь тютюн імперії та славиться своїми чудовими фруктовими садами і виноградниками, які є найкращими в європейській частині Росії.

Величезні запаси природних ресурсів відкривають нові горизонти для індустріального розвитку. Насправді, 62% сталі, що виробляється в Росії, походить з України.

Запаси вугілля в даному регіоні настільки величезні, що 99% російського антрациту походить з України, - зазначає The Richmond Virginian у своїй статті "Дещо про Україну". - Крім того, тут є значні поклади інших корисних копалин, таких як нафта, торф та фосфорити.

"Обсяги виробництва цукрових буряків вражають, - зазначає видання. - Насправді, близько половини всього поголів'я худоби в Росії походить з України. А сектор птахівництва настільки розвинутий, що яйця для ринків великих міст країни постачаються саме з українських господарств."

Інтерес до України підігріває Брест-Литовський мир, а потім - чергова зміна уряду в Києві після повалення гетьманату Скоропадського наприкінці 1918-го року. Навесні 1919-го The Sunday Capital News у "Захоплюючій історії України" намагається пояснити читачу, що ж відбувається на берегах Дніпра.

За інформацією видання, царська влада успішно знищує українську культуру. Раніше здобути освіту можна було лише російською мовою, яка тепер панує в містах. Українська мова викликає упереджене ставлення, оскільки її сприймають як "грубий сленг низьких, неосвічених верств населення".

Проте цим особам знадобиться переглянути свої погляди, якщо вони прагнуть брати участь в управлінні своєю країною, - застерігає The Sunday Capital News. - Представники старої влади, які перейшли на бік нової адміністрації, активно займаються вивченням державної мови.

"Ще рік тому українську мову можна було почути тільки в віддалених місцях, - продовжує автор. - Однак тепер її активно використовують у ресторанах та в потягах. Навіть газети починають виходити українською."

"Номінальна особа німецького генералштабу" - так видання називає гетьмана Скоропадського, звинувачуючи його в усіх економічних гріхах.

Зерно, яке відповідно до Брест-Литовської угоди відправлялося до Європи, постійно підвищувало свою ціну. Вартість півкілограма чорного хліба зросла з трьох копійок до одного рубля. Ціни на взуття варіюються від 700 до 1000 рублів (приблизно від $350 до $500). Вартість метра тканини зросла з 7 до 150 рублів. Некваліфікованим працівникам виплачують 10 рублів на день, тоді як кваліфіковані спеціалісти отримують до 50 рублів ($25).

"Ціна коробки сірників сягнула 10 копійок, і було доволі смішно спостерігати, як у містах, де відчувався дефіцит дрібної монети, пасажири трамваїв розраховувалися з кондуктором сірниками", - повідомляє The Sunday Capital News.

Усе це спричинило "надзвичайно гірке почуття" щодо центральних країн Європи. Німеччина обіцяла надавати промислові товари та нафту в обмін на українські продукти, проте виконання цих зобов'язань відбувалося надзвичайно повільно. "Фактично всі промислові сектори зупинилися через нестачу сирої нафти та електроенергії".

Використовуючи невдоволення громадськості, військові під проводом Петлюри захоплюють владу у Скоропадського. В умовах, коли не існувало Google чи Вікіпедії, в газетах його ім'я то з'являлося як Петтура (Pettura), то як Петлюрець (Petljuretz), поки не навчились правильно його писати.

Чи зможуть більшовики підкорити українців? Це питання стає все більш актуальним у західних медіа після капітуляції Німеччини та виводу її військових з території України.

Навесні 1919 року, коли радянська армія окупувала Лівобережжя, ЗМІ поділилися спостереженнями від кореспондента Associated Press у Відні, який "подорожував Польщею та Україною, опитавши десятки вищих посадовців, чиновників та громадян". За даними репортера, більшовизм взяв гору завдяки вдалій, потужній агітації та грошам із Москви, якими підкупили солдат в Україні.

Проте важливо усвідомлювати, що в Україні насправді існує національний рух, - зазначали газети. - За умови невеликої підтримки, визнання з боку союзників і моральної підтримки цей рух сміливо продовжить боротьбу проти московських агресорів. Він сприятиме запобіганню їхньому вторгненню в Румунію та заблокує шлях до Будапешту.

Далі читачам було повідомлено, що "найгірше в цій ситуації" полягає в тому, що поляки та інші, хто "мав би співпрацювати з українцями, витрачають свій час, аби змалювати їх як авантюристів". Особливо це стосується випадків, коли йдеться про "українські вимоги на нафтові родовища Галичини, які були захоплені польськими власниками за підтримки австрійського капіталу".

"Ні, українці не є авантюристами, - заперечував журналіст Associated Press. - В їхній натурі закладений дух національної самобутності та прагнення до самостійності, подібно до поляків і чехів. Вони з непохитною рішучістю готові захищати свою землю."

Коли журналіст Associated Press відправився на схід, він помітив значну присутність російських звичаїв, про що дізналися читачі. Проте багато жителів Великої України відрізняються від своїх сусідів з Великої Росії так само, як день від ночі.

Уже восени 1919 року газета The Evening Journal публікує перепечатаний лист кореспондента французького видання Le Temps, який перебував у Бухаресті.

"Україна наразі не є більшовицькою, - стверджував журналіст. - Якщо, як кажуть, більшовизм набрав обертів серед українців, то як можна пояснити окупацію цієї країни червоними бандами з Москви? Як пояснити серйозний опір, який чинить їм народ і національна армія?".

"Основною причиною невдачі радянської ідеї в Україні є те, що 85% населення становлять селяни, які не підтримують більшовицькі методи. Вони виступають проти передачі влади до рук міського пролетаріату. Сьогодні мешканці Києва та Одеси, позбувшись більшовицького гніту, на заклик інтелектуалів визнають лише владу Директорії."

Для того щоб покласти край більшовизму на всіх українських територіях, зазначала газета, київському уряду буде достатньо лише отримати фінансову підтримку від Франції та Британії. Сили національної армії України цілком достатні. "Проте реальність така, що наразі вона змушена покладатися лише на власні сили. Українські війська демонструють яскравий приклад відданості справі справедливості та порядку, борючись за визволення своєї країни від радянського гніту".

Поки українці невпинно боролися за свою свободу, західні видання публікували нові спогади генерала Еріха Людендорфа. "Україна звернулася до нас за підтримкою," - наводили його слова газети наприкінці 1919 року. - "Німеччина, а особливо Австрія, потребували зерна. Україна не повинна була стати жертвою більшовиків. Нам потрібно було укріпити її настільки, щоб вона стала вигідною для нас."

"Україна допомогла Німеччині, - виправдовував Людендорф окупацію. - Наприклад, влітку 1918-го постачала нам м'ясо. Ми могли мати свій мізерний м'ясний пайок без посягання на наші власні запаси худоби".

1920-го, коли Україну добивали з усіх боків, The Evening journal у статті "Бридка війна Польщі" пише: "Поляки кажуть, що хочуть звільнити Україну від радянського правління. Але хто дає Польщі право диктувати за допомогою зброї, який режим має бути на півдні Росії?".

"Європа гостро потребує пшениці та сировини, - пояснює проблему автор. - У той момент, коли здавалося, що ці поставки мають бути відкриті для світу, Польща ввела війська в Україну. Ця імперіалістична авантюра загрожує погіршенням ситуації в Європі".

У січні 1920 року The Great Falls Daily Tribune публікує ексклюзив від Томаса Стюарта Раяна. Репортеру вдалося зустрітися з Петлюрою в Кам'янці-Подільському, коли "він, очевидно, приймав свій останній бій".

Це були вирішальні моменти, згадує журналіст. Тож промовці відкинули дипломатичні формальності та пропаганду. "Ми не дуже переймалися своєю безпекою". "З запалом розігрували інтриги в ім'я виживання України". Один з українських офіцерів відзначив: "Одного дня я вступлю до німецької армії і витисну всю дурість з Франції".

Репортер, побачивши Петлюру, виявив, що він зовсім не відповідає своїм уявленням: це не був ані старий, ані кремезний чоловік з неохайною зачіскою. "Він зовсім не такий лиходій, як його часто малюють". "Це амбітна особистість, яка змогла перевершити власні можливості".

Не екстанцор подорожуючої трупи, як це стверджувала шановна британська преса. Не схожий на того типового ватажка, що веде козаків у бій. Радше людина, що почувалася б у своїй тарілці, звертаючись до робітників Чикаго. Але - не більшовик: "Петлюра відстоював дві речі, на яких була заснована Україна: свобода від Росії та земля для селянина. Перше було для нього важливішим".

"Вважаю, керувати за комуністичними правилами в Україні зараз було б неможливо, - зазначає напередодні катастрофи Томас Раян. - Панівною верствою там є так званий "заможний селянин", який вперто чіпляється за свою власність".

Якщо переможців не судять, то над переможеними часто глузують. У 1923-му, коли поневолена радянська Україна потерпала від голоду, The Daily Star-Mirror у місті Москоу, штат Айдахо, видає матеріал "Скарб для нової України".

Виходячи з повідомлення берлінського кореспондента New York Herald, автор The Daily Star-Mirror не стримує своїх емоцій: "Десь під загадковою веселкою, один кінець якої веде до Берліна, а інший - до безкраїх пшеничних нив України, захований горщик з 400 мільйонами марок у золоті. У всіх столицях Центральної Європи можна зустріти шукачів золота - представників щонайменше шести 'визнаних урядів' України. Незважаючи на всі сподівання, кожен з них мріє заволодіти скарбом, обіцяним Німеччиною."

У цьому іронічному творі, створеному в 1923 році, майже непомітно зникають фрази, які були почуті кореспондентом Associated Press навесні 1918 року в Проскурові, тепер відомому як Хмельницький.

"Ми ніколи не станемо частиною Росії, - запевнив його Сергій Остапенко. - У нас є достатньо мудрості, щоб усвідомити: росіяни не відзначаються розумом, як показують їхні Толстой та інші. Політично Росія не принесла нічого конструктивного і не зможе цього зробити в майбутньому."

"Ніхто не має уявлення про наше існування, і, здається, це їх зовсім не турбує. Будь ласка, донесіть, що ми абсолютно такі ж, як люди на заході. Скажіть американцям, що ми покладаємо на них великі сподівання у створенні нової, успішної та вільної нації," - звернувся Микита Шаповал.

"Ми - звичайні люди, які вперто прагнуть знайти своє місце у світі, - зазначав полковник Гнат Стефанів журналісту 107 років тому. - Якщо світ відмовить нам у свободі сьогодні, він все одно буде змушений це зробити пізніше."