Де ж усі? Ринок праці опинився на грані краху.
Україна переживає один із найважчих етапів у своїй історії. Масштабна війна з Росією не лише знищує міста та інфраструктуру, але й має серйозний вплив на економіку, включаючи ринок праці. Згідно з даними НІСД, близько 6,2 мільйона українців залишилися без роботи, 7 мільйонів виїхали за кордон, а 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Безробіття, нестача робочої сили, збільшення неформальної зайнятості та соціально-економічна нерівність стали новою реальністю для багатьох. Однак чи відповідає сучасна політика зайнятості цим викликам?
З початку повномасштабного вторгнення в Україні у 2022 році ринок праці зазнав суттєвих змін. Економічна активність знизилася, можливості для працевлаштування скоротилися, а структурні трансформації стали надзвичайно важливими. Кількість робочої сили зменшилася до 15 мільйонів осіб, що на 12% менше, ніж до початку війни. Міграційні процеси також мали значний вплив: 7 мільйонів українців виїхали за межі країни, а 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Це призвело до серйозного браку кадрів, про який повідомляють 75% роботодавців на кінець 2024 року.
Парадоксально, але в умовах дефіциту спостерігається неоднозначна ситуація з рівнем безробіття. Згідно з офіційною інформацією, безробіття зменшилось з 13,1% у 2024 році до очікуваних 11,6% у 2025 році. На початку 2025 року в Україні було зареєстровано 143 тисячі безробітних, що на 7 тисяч менше порівняно з аналогічним періодом минулого року.
Війна значно загострила демографічні виклики, зокрема, через скорочення працездатного населення внаслідок втрат, міграції та інвалідності. Промислові сектори, такі як металургія, хімічна промисловість та машинобудування, зазнали серйозних збитків через руйнування, проблеми з логістикою та енергетичні кризи. Регіональні відмінності стали катастрофічними: на сході та півдні було втрачено більшість робочих місць у промисловості та сільському господарстві, тоді як західні та центральні регіони опинилися під тиском численних внутрішньо переміщених осіб.
Ці зміни не тільки економічні, а й соціальні. Найбільш вразливі групи -- жінки, молодь, пенсіонери, ветерани та люди з інвалідністю -- опинилися в найгіршому становищі. Поточна політика зайнятості, орієнтована на довоєнні реалії, не враховує цих трендів, що призводить до зростання нерівності та ризику соціальних заворушень.
Війна призвела до значних порушень у основних складових ринку праці, включаючи систему винагород, обов'язкове соціальне страхування, неформальну зайнятість та тристоронні соціальні переговори. Станом на грудень 2024 року кількість працівників, що мають страховий захист, знизилася до 8,8 мільйона, що на 968 тисяч менше, ніж у 2021 році. Неформальна зайнятість нині охоплює більше 30% працівників, і цей показник продовжує зростати через зростання "тіньового" бізнесу, страх мобілізації та розвиток платформної економіки, зокрема в сферах таксі та доставки.
Заборгованість по виплаті заробітних плат залишається серйозною проблемою. До початку війни вона складала 3,1 млрд грн, а після вторгнення ця сума зросла. Наприклад, у Києві станом на березень 2025 року борг досяг 596 млн грн, що є збільшенням на 35,5%. У шахтах Донецької та Луганської областей заборгованість становить 500 млн грн. Це не лише негативно впливає на фінансовий стан працівників, але й підірває довіру до існуючої системи.
Соціально-економічні нерівності під час війни загострилися. Коефіцієнт заміщення пенсій впав з 37,7% у 2015 році до 23,9% у 2024-му, що значно нижче норми МОП у 40%. Високі зарплати топ-менеджерів (наприклад, CEO "Нафтогазу" -- 2 092 500 грн на місяць проти середньої в галузі 23 200 грн) різко контрастують із середньою зарплатою по економіці у 21 500 грн 2024-го. Заморожені соціальні стандарти і гарантії, такі як мінімальна зарплата у 8 000 грн 2025-го (нижче фактичного мінімуму у 16-20 тис.), тільки посилюють бідність.
Серед трендів -- глибока структурна трансформація через війну, міграцію, демографічні втрати та руйнування інфраструктури. Глобальні фактори, такі як цифровізація та конкуренція за кваліфікованих працівників, додають складнощів. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися.
Ще одним з актуальних трендів є нестача кадрів на фоні високого рівня безробіття. Приблизно 75% компаній відчувають постійну потребу в нових працівниках, що створює конкуренцію за кваліфіковані кадри. Серед основних чинників цього явища можна виділити міграцію, мобілізацію та демографічний спад.
Інший тренд -- невідповідність освіти потребам ринку. Випускники вишів часто працюють не за фахом або безробітні через невідповідність навичок. Це потребує системної модернізації освіти.
Цифрові технології та нові форми зайнятості, такі як гіг-економіка і дистанційна праця, відкривають нові можливості для входу на ринок і сприяють виникненню інноваційних бізнес-моделей. Це може стати можливістю для відновлення, проте існує й ризик збільшення неформальної зайнятості.
Конфлікт також загострив труднощі для вразливих категорій населення. Станом на середину 2024 року, більше 3 мільйонів осіб з інвалідністю мають лише 16% рівень зайнятості, тоді як у країнах ЄС цей показник становить 55%. Ветерани, внутрішньо переміщені особи та пенсіонери постійно зіштовхуються з різноманітними перешкодами.
Регіональні дисбаланси продовжують посилюватися. В районах активних бойових дій, зокрема в Донецькій і Луганській областях, спостерігається найвищий рівень заборгованості та безробіття. Міграційні процеси виснажили схід і південь країни, водночас викликавши навантаження на західні регіони.
Тристоронній соціальний діалог фактично перестав функціонувати з 2018 року, а фонди соціального страхування демонструють низьку ефективність (у 2024 році адміністративні витрати сягнуть 22%). Значна залежність від зовнішніх фінансових ресурсів та негативна тенденція в демографії становлять серйозну загрозу для тривалої стабільності.
Нинішня політика уряду зосереджена на короткострокових пасивних рішеннях, таких як одноразова допомога, субсидії та реєстрація безробітних, в той час як структурні проблеми залишаються без уваги. Протягом останніх років державна політика зайнятості носила здебільшого реактивний характер, акцентуючи увагу на виплатах замість створення нових робочих місць. Державна служба зайнятості часто зводилася до простого обліку безробітних і проведення короткострокових курсів. Механізми перекваліфікації не відповідали вимогам сучасного ринку, особливо в галузі цифрових професій. Відсутність регіональної адаптації призвела до неефективного розподілу робочої сили, в результаті чого ми маємо ситуацію, коли працівники є, але не там, де їх потребують, і часто не мають необхідних навичок.
Оновлена політика зайнятості повинна враховувати актуальні тенденції, такі як цифровізація, міграційні процеси, нестача робочої сили та конфлікти. Її головним пріоритетом повинно стати відновлення, інтеграція з Європейським Союзом, а також досягнення Цілей сталого розвитку ООН, зокрема, зменшення соціальних диспропорцій.
По-перше, необхідно провести аналіз мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму за участю трьох сторін у соціальному діалозі, а також забезпечити їх відповідність Директиві ЄС 2022/2041 (60% медіанної заробітної плати) і стандартам МОП. Також доцільно долучитися до програми МОП, що стосується визначення прожиткових зарплат.
По-друге, необхідно провести реформу системи оплати праці: підвищити початкові ставки в тарифних сітках, зменшити диспропорції між різними секторами, а також ввести додаткові надбавки для працівників, які працюють у прифронтових районах.
Система зайнятості повинна стимулювати людей до активної діяльності, а не просто до отримання фінансових допомог. Важливо запровадити модель "активного працевлаштування", яка передбачає, що особа отримує фінансову підтримку лише за умови участі у навчальних програмах або виконанні суспільно корисних завдань.
По-третє, важливо започаткувати регіональні ініціативи для відновлення зайнятості. Кожна адміністративна одиниця повинна розробити свій "План відновлення робочих місць", залучаючи місцеві підприємства, громади та благодійні організації. Це дозволить відновити робочі місця в тих районах, де вони були втрачені.
Жінки, ветерани, люди з інвалідністю мають бути ядром нової політики зайнятості. Їхня інтеграція -- це не соціальна благодійність, а економічна необхідність.
По-четверте, необхідно створити "уніфікований державний цифровий портал праці", який інтегруватиме вакансії, освітні можливості, кар'єрні консультації та мікрокредити для підприємницької діяльності.
Відновлення України не повинно ґрунтуватися на використанні низькооплачуваної робочої сили та сировинному підході до економіки. Країна має зосередитися на переході до інноваційної моделі, яка базується на високих технологіях і добре оплачуваній праці, підтримуваній державою за допомогою податкових пільг та партнерських відносин із бізнесом.
Українські економісти Василь Костриця та Тетяна Бурлай мудро зауважують: "Ринок праці є не лише показником економічного стану, а й відображенням суспільної довіри". Людина праці виступає ключовим стратегічним ресурсом для держави. Коли громадяни вірять у можливості, які надає держава для працевлаштування, вони залишаються, працюють, сплачують податки і сприяють відновленню своїх громад. Натомість, якщо політика зайнятості є неефективною, суспільство втрачає довіру, а країна – свій людський капітал.
Сьогодні Україна опинилася на порозі важливого рішення: або відновити звичну соціальну модель з її нерівностями та тіньовою працею, або ж розробити новий соціально-економічний контракт, в якому праця стане основою для відновлення країни після війни.
У контексті післявоєнної України праця виступає не лише як економічний аспект, але й як гарантія психологічної та соціальної стабільності. Зайнятість стає противагою травматичним переживанням, безпорадності та втратам. Саме тому нова політика в сфері зайнятості та праці повинна мати гуманістичний підхід, який фокусується не тільки на економічних показниках, але й на забезпеченні гідності кожної людини.
Україна має можливість розвинути сучасну, стійку, цифрову та інклюзивну економіку праці, якщо:
Війна змінила Україну, тепер настав час змінити й політику зайнятості. Час діяти -- для мільйонів українців, які заслуговують на гідну роботу та майбутнє. Бо без людей, які працюють і вірять у своє завтра, відбудова неможлива.
