Демограф Олександр Гладун стверджує: "Слід усвідомити, що після війни в нашій країні залишиться близько 30 мільйонів людей".
Зниження рівня народжуваності, масові еміграційні потоки та втрати від ворожих атак - точний обсяг цих викликів в Україні внаслідок масштабної війни ще не визначено. Про повернення біженців, реальні демографічні дані країни та необхідність розробки ефективної демографічної стратегії - в інтерв'ю для РБК-Україна.
Такого стрімкого зменшення кількості людей, які живуть в країні, Україна не бачила за весь період своєї незалежності. За кордон за різними оцінками виїхало близько 5 мільйонів українців. Опитування показують, що охочих повернутися додому серед них все менше.
Не всі сприйматимуть закінчення війни як можливість повернутися додому. Близько третини учнів з різних куточків України висловлюють бажання продовжити навчання за межами країни після завершення школи. Крім того, з моментом відкриття кордонів частина чоловіків планує залишити Україну, щоб приєднатися до своїх дружин та дітей, які вже пристосувалися до нового життя в іншій країні.
Щось в країні не так, якщо люди виїздили від нас і до великої війни, залишає бажати кращого і рівень народжуваності в країні, вважає доктор економічних наук, заступник директора Інституту демографії та проблем якості життя НАН України Олександр Гладун. Що мотивуватиме людей повертатися додому, наскільки великі у нас проблеми з народжуваністю та коли можна буде провести перепис населення - читайте детальніше.
- За новими даними від ООН, з початку великої війни населення України скоротилося на 10 млн осіб, або приблизно на чверть. Все це - через відтік біженців, падіння народжуваності і загибель людей на війні. Як ви оцінюєте ці цифри?
- Коли ми говоримо про чисельність населення, то треба брати до уваги, на яку дату, по якій території надається ця оцінка. Різних оцінок зараз багато, всі висловлюють свою позицію, в тому числі ООН та інші організації.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, на початку 2023 року ми робили свою оцінку чисельності населення України станом на 1 січня 2022-го року. Бо ще до великої війни були певні проблеми з обліком, у нас давно не було перепису населення. І треба було зробити переоцінку даних, скільки ж людей в Україні. Ми проводили цей аналіз в кордонах 1991-го року: рахували включно з ОРДЛО і з Кримом. І, за нашими оцінками, тоді в Україні було трохи більше 42 мільйонів людей.
Станом на 1 січня цього року, ми оцінюємо, що чисельність населення України становить трохи більше 35 мільйонів осіб, якщо враховувати межі 1991 року. Якщо ж розглядати ситуацію без урахування окупованих територій, то цифра може коливатися в межах 28-30 мільйонів. Реальний стан справ на територіях, що не контролюються Україною, залишається невідомим, що призводить до різноманітності оцінок. Проте, безперечно, спостерігається значне зменшення чисельності населення. В умовах війни важко використовувати звичайні методи демографічної статистики для аналізу ситуації.
Що означає зменшення чисельності населення? Це свідчить про те, що стало менше людей, які фізично перебувають на території країни. Однак виникає питання, чи слід враховувати наших біженців, які мільйонами виїхали за межі держави. З методологічної точки зору, якщо особа відсутня в країні більше року, її можна виключити з обліку. Проте ми повинні розуміти, що нинішня ситуація є винятковою. Люди зараз перебувають за кордоном, але можуть повернутися. Тому нині важливо говорити про чисельність населення, яке фізично знаходиться на території України на конкретні дати і в певних межах.
В Організації Об'єднаних Націй підкреслять, що найбільший вплив міграційних процесів відчули регіони, що фактично стали пустими. Є населені пункти, "де залишилися лише літні люди та пари, які не можуть започаткувати сім'ю". Які ще області, окрім Донеччини та Луганщини, зазнали значного відтоку населення?
- Знову-таки, що в ООН мають на увазі під словом "регіони"? Це область, чи район? Ми ж бачимо, що роблять росіяни з нашими містами, селами на лінії фронту. Вони просто стирають їх з лиця землі. Багатьох населених пунктів просто вже не існує як таких. Наша влада пропонує спочатку людям виїхати. Коли виникає сильна небезпека, то застосовується і примусовий виїзд. Хто хоче, той залишається. Тому ці райони, особливо після початку наступу російської армії, дійсно знелюднені, там нікого немає. Там просто небезпечно знаходитися.
На окупованих територіях Росія реалізує політику зміни демографічного, етнічного та соціального складу населення. Багато наших співгромадян змушені були виїхати, а частина була депортована до Росії. Чимало людей загинуло, оскільки українці не приймають окупацію. Натомість на їх місце завозять російських громадян.
Зображення: Олександр Гладун стверджує, що Росія завдає демографічної шкоди, вбиваючи та депортуючи людей.
Нещодавно я дізнався про ситуацію в Маріуполі. На даний момент в місті залишилося близько 70-80 тисяч осіб, які проживали там до початку повномасштабного вторгнення, а стільки ж новоприбулих, які були переселені з Росії. Це не враховуючи російських військових, які перебувають у регіоні. Таким чином, на сьогодні кількість громадян Росії перевищує кількість українців. Це свідчить про активні дії Росії щодо зміни не лише військової, а й демографічної ситуації на захоплених територіях.
Яка ж методологія використовує ООН для обліку росіян, які були переміщені на окуповані території? Можливо, існують особливі підходи до цього питання. Суть в тому, що міжнародні організації здійснюють свою діяльність як на одній, так і на іншій стороні фронту. Можливо, ООН отримує певні дані від російських джерел. Проте, я не можу стверджувати це з впевненістю.
- Я так розумію, про перепис населення не варто говорити в перспективі певного часу і після завершення війни?
На даний момент проведення перепису населення є неможливим і недоцільним. По-перше, виникає питання, як організувати його в зоні конфлікту? Як здійснити перепис під час повітряних тривог та бомбардувань? Особливо це стосується великих міст, таких як Суми, Харків, Одеса, Миколаїв та Херсон. У цих регіонах фізично провести перепис населення просто неможливо через небезпеку ситуації.
По-друге, з точки зору методології, після закінчення війни треба буде почекати рік або два, коли стабілізуються міграційні процеси. За понад рік буде більш-менш чітко видно, скільки людей повернеться з-за кордону. Тоді ми зможемо сказати, скільки наших вимушених мігрантів включати у чисельність населення в Україні. Є навіть методологічні вказівки ООН - перепис населення має проводитися в період найменшої міграційної активності. Тому треба буде почекати.
Важко буде реалізувати це раніше, оскільки перепис населення є однією з найскладніших організаційних процедур, що здійснюються на рівні держави. Організувати перепис населення складніше, ніж провести вибори. Навіть підготовчий етап може зайняти до двох років.
На період виборів громадяни відвідують виборчі дільниці самостійно. Але в даному випадку необхідно фізично підійти до кожної людини і особисто з нею зв'язатися. Інколи трапляється, що хтось не бажає відчиняти двері, а інший може бути відсутній. Проте важливо охопити всю країну. На вибори можуть прийти всі, хто досяг віку 18 років і старші. В процесі перепису варто врахувати абсолютно всіх – від новонароджених до літніх людей.
Чи можливе проведення перепису через платформу "Дія" або в іншому електронному вигляді?
На мою думку, це не просто нереалістично, але й не має сенсу, адже в результаті ми отримаємо спотворену інформацію. Багато людей не усвідомлюють, що перепис населення охоплює не лише підрахунок та географічне розташування людей у країні. Він також включає аналіз структури домогосподарств, етнічної приналежності, мовних особливостей, рівня зайнятості та міграційних процесів.
Офіційно в ООН цей процес відомий як перепис житлових умов. Під час нього збираються дані про кожну будівлю, фіксується житлова та загальна площа. Визначається, чи є центральне водопостачання чи автономне, а також наявність таких комунікацій, як тепло, вода, опалення, газ і електрика. Також враховується рік зведення будинку. Склад сім'ї потім аналізується в контексті житлових умов. Перепис служить своєрідним зрізом соціального стану суспільства.
А якщо казати просто про чисельність і склад населення, то "Дія" не є повною. Демографічний реєстр населення теж заповнений відсотків на 60. І як ми дізнаємося інші характеристики? Наприклад, склад родини не можна визначити ні по реєстрах, ні по "Дії". Так, це може бути інструментом, але допоміжним. Як ми дізнаємося, якою мовою говорить людина, в якої немає "Дії", до якої національності себе відносить?
Ініціатива, яку започаткував Дубілет (Дмитро Дубілет обіймав посаду міністра Кабінету міністрів України з серпня 2019 року до березня 2020 року - ред.), фактично призвела до зриву "нормального" перепису населення. Я вважаю, що його слід було б притягнути до відповідальності, принаймні адміністративної. Адже у 2019 році Державна служба статистики вже провела апробування перепису населення, під час якого були відпрацьовані методології, технології проведення перепису та обробки отриманих даних.
Після проведення виборів до Верховної Ради у 2019 році в уряд прийшли нові міністри, кожен з яких взяв на себе зобов'язання реалізувати певні обіцянки протягом року. Дубілет, напевно, вирішив зосередитися на питаннях перепису населення, оскільки зазначив, що цей процес є надто тривалим і дорогим. В результаті перепис було проведено в незвичному форматі, і за даними електронного перепису на 1 грудня 2019 року в Україні проживало 37 мільйонів 289 тисяч осіб.
Зображення: Через рік після закінчення конфлікту можна буде більш-менш оцінити, скільки осіб повернеться з-за меж країни.
Ми дані того перепису в своїй роботі не використовуємо. Бо там затвердженої методології не було, критерію вибору варіанту теж. Вони через мобільних операторів оцінили число людей тільки на підконтрольній Україні частині територій. Якщо додати ОРДЛО, то будуть приблизно такі числа, які давав Держстат. Похибка невелика, але неясно, у кого саме - це похибка цього "перепису" чи похибка Держстату.
При цьому сама робота була доволі цікава. Її можна назвати оцінкою чисельності населення непрямими методами. Виходить, перший і єдиний перепис в Україні був у 2001 році. А у 2020-му його можна було провести, на початку року ще "ковіду" як такого у нас не було. Якби це тоді вдалося реалізувати, ці цифри, які зараз дає ООН, мали б надійне підґрунтя. Ми в цьому сенсі близькі до Узбекистану, де перепису також давно не було. І до Афганістану, Сомалі й інших країн, де тривають війни або відбуваються зіткнення. Ми пропустили вже два цикли проведення перепису населення.
В Україні, безумовно, не надають офіційної інформації про кількість загиблих військових, це очевидно. Однак під час війни також існує ряд інших закритих демографічних даних. Які саме дані залишаються недоступними і з яких причин?
Для нас, демографів, недоступні важливі дані, такі як статево-вікова структура померлих. Ми також не маємо інформації про народжуваність залежно від віку матерів, що дозволяло раніше аналізувати тенденції старіння материнства та інші процеси. Ці показники використовуються для прогнозування кількості дітей, яких жінка може народити протягом свого життя. Крім того, ми не знаємо вікової структури жінок, які мешкають у країні.
З 2022 року ми не отримували жодної інформації від Державної служби статистики. Раніше наша співпраця була дуже активною, і вони регулярно надавали нам звіти. Наразі ми змушені покладатися на дані Міністерства юстиції, які публікуються раз на півроку. Ця інформація стосується актів громадянського стану, таких як народжуваність, смертність, шлюби та розлучення. Крім того, ми використовуємо дані Державної прикордонної служби, але лише щодо західного напрямку, оскільки кордон з Російською Федерацією закритий, і ми не маємо жодних відомостей про ситуацію на іншій стороні.
Ми не маємо претензій, що нам Держстат не дає дані. Ми на них не ображаємось, ми їх розуміємо. Я теж вважаю, що під час війни частина інформації повинна бути закрита. А демографічні дані - це стратегічна інформація, особливо про кількість загиблих і їх віковий склад.
Які дії вживає Росія? Вона завдає нам шкоди, зокрема в демографічному плані. Перший аспект цього знищення - це вбивства як військових, так і мирних жителів. Другий - примусова депортація українців на свої території. Третій - колонізація наших земель росіянами. Також, виїзд наших громадян за кордон, зокрема тих, хто, ймовірно, не повернеться, є серйозним ударом по нашій демографії. Росія усвідомлює наслідки своїх дій і робить це навмисно.
Сьогодні багато людей усвідомлюють, що демографічні фактори є одним із найважливіших аспектів існування та функціонування держави. До великої війни ця тема не користувалася такою увагою. Демографічні процеси відбувалися самостійно: зменшення кількості дітей призводило до об'єднання шкіл, а зниження чисельності студентів - до злиття університетів. Ці зміни відбувалися поступово, проте тепер їх важливість стала очевидною для всіх.
- І це при тому що населення у нас зменшувалося всі роки незалежності України.
На початку 1993 року наша країна налічувала 52,2 мільйона жителів. Проте згодом розпочався спад чисельності населення. У 1991 році кількість померлих перевищила число народжених, але загальна чисельність залишалася стабільною завдяки міграційним процесам. Під час розпаду Радянського Союзу спостерігалися значні міграційні потоки: люди поверталися до своїх історичних батьківщин. Дехто служив в Німеччині, інші працювали в Середній Азії. Це стало поштовхом для багатьох повернутися до своїх коренів.
З 1991 року населення країни поступово скорочувалося через природні чинники. Протягом трьох десятиліть, до початку 2022 року, ми втратили 10 мільйонів людей. Це надзвичайно швидкий темп у глобальному контексті. Хоча початок війни у 2014 році ще більше посилив цю ситуацію, загальна демографічна картина вже до того часу була невтішною. Сьогодні ситуація стала ще більш серйозною.
Зображення: Окрім війни, українці виїжджають через корупційні схеми та nepotism.
- Коли в Україні почало зменшуватись населення в селах? Наскільки точні ці дані? Бо хтось формально рахувався в селі, а жив у місті.
- Є така проблема. Завжди є певний розрив між формальними реєстраціями і тим, що відбувається в реальності. Бо дійсно людина може бути зареєстрована і проживати в селі, а їздити на роботу в місто. І навіть в місті орендувати житло, але поки вона не змінить місце проживання офіційно, то буде рахуватися мешканцем села.
У часи СРСР прописка була невід'ємною частиною життя. Існували міста, до яких простий переїзд був неможливим без серйозних підстав. Це стосувалося, зокрема, Москви, Ленінграда та частково Києва. Севастополь, як закрите військове місто, також не дозволяв просто так оселитися у своїх межах. Нині ж ситуація кардинально змінилася: в Україні переїзд став вільним, а реєстрація втрачає своє первинне значення. Сьогодні громадяни можуть отримувати різні державні послуги в будь-якому куточку країни, звертаючись до будь-якої установи для оформлення паспорта або отримання медичних послуг, адже існують електронні реєстри, які спрощують ці процеси.
Часто можна почути, що села в нашій країні поступово зникають. Чи можна вважати таке твердження обґрунтованим?
- Я би сказав, що села чисельно скорочуються. Наша країна фактично стала "міською" у 1964-65 роках: саме тоді чисельність міського населення перевищила 50%. Урбанізація - це загальносвітовий процес. Міста "висмоктують" людей із сіл. В сільськогосподарській праці така кількість людей вже не потрібна. Плюс - там завжди є проблема соціальної інфраструктури, проблеми зі здобуттям вищої освіти. Люди переїжджають і залишаються у містах.
Існують потужні міграційні чинники, які впливають на демографічну ситуацію. Основними міграційно активними групами є молоді люди віком до 30-35 років. Водночас, сільські райони зазвичай характеризуються переважанням старшого населення. У регіонах з високою часткою літніх людей спостерігається підвищена смертність. Тому точніше буде говорити про процеси знелюднення сіл, а не про їх вимирання. Особливо це стосується Чернігівської та Сумської областей, де подібні проблеми існували ще до початку війни. З іншого боку, зараз спостерігається тенденція до будівництва котеджних містечок у сільських районах, що може дещо збільшити населення в цих місцевостях. Однак, враховувати їх як частину сільського населення можна лише за умови, що вони матимуть там офіційну реєстрацію.
Кількість осіб, зайнятих у сільському господарстві, поступово зменшується. Наприклад, у Польщі фермерство є основою аграрного сектору, що допомагає утримувати населення в сільській місцевості. Люди отримували земельні наділи і працювали на них. В Україні ж агропромислові комплекси мають значно більший вплив, адже вони автоматизують виробничі процеси, впроваджують сучасне обладнання, що призводить до зменшення кількості працівників. Таким чином, вони потребують більшої площі, але меншої кількості робочої сили, що також негативно позначається на чисельності населення у селах.
Після завершення війни необхідно розробити державну стратегію щодо прикордонних територій. Чи буде можливим там жити? Чи зможемо вирощувати щось на цих землях? Це лише деякі з багатьох питань, які виникають. Зараз ми не можемо передбачити, в якому стані опинимося як країна і якою буде ситуація в Росії.
- Якщо повернутися до питання виїзду людей з України - чи загрожує нам ситуація, коли за кордоном стане більше українців, ніж всередині країни?
У певний період в Ірландії спостерігалася подібна ситуація. Люди масово залишали країну під час та після голоду в середині 1800-х років. Насправді, величезна кількість людей виїхала: сьогодні в Ірландії проживає 5,1 мільйона осіб, в той час як понад 70 мільйонів людей по всьому світу вважають себе нащадками ірландців.
Однак це знову ж таки питання, яке має суто теоретичний характер. Все залежатиме від умов, на яких завершиться війна в Україні. Якщо конфлікт закінчиться відновленням контролю над територіями у межах 1991 року, то значна частина людей може повернутися додому. Проте ситуація на фронті може посилитися. Чи залишиться все на своїх місцях, чи виникне лінія фронту, яка триватиме роками? Це залишається невідомим. Безсумнівно, що чим довше триватиме війна, тим більше людей продовжуватиме жити за межами країни.
Є ще така річ як зворотні потоки. Частина людей після війни повернеться, а частина виїде. Коли знімуть обмеження по виїзду чоловіків, якщо родина до того часу збережеться, то буде вирішувати, де краще проводити далі спільне життя. Тому ймовірність того, що виїде частина чоловіків та окремих родин, - вона є.
Зображення: Ми повинні підтримувати біженців, які ще вагаються щодо можливого повернення на батьківщину.
Чи планують молоді люди, які наразі проживають у цій країні, виїзд за її межі?
На початку цього року в Україні в школах майже в половині регіонів було проведено опитування. Згідно з його результатами, 26% учнів висловили бажання продовжувати освіту за межами країни. У звіті зазначалося, що це бажання дітей тісно пов'язане з поглядами їхніх батьків. Важливу роль у цьому процесі відіграє ставлення батьків до країни та умов життя.
Я завжди кажу: війна - це одне, але нам ще треба проводити глибокі мотиваційні дослідження, чому люди від нас їдуть загалом. Бо їхали від нас і до повномасштабного вторгнення. Що їх не влаштовує в самій країні? Чому їм тут не комфортно? Чому вони вважають, що за кордоном їм буде краще?
У звичайних обставинах ситуація пояснюється економічними факторами, фінансовими питаннями. Але чому ж людині важко реалізувати свій потенціал в нашій країні? Що їй заважає? Можливо, вона помиляється у своїх переконаннях? Адже рішення приймаються в свідомості, а мотивація може ґрунтуватися на різних підставах. Це може бути реальність, а може й помилкові уявлення. І для ухвалення рішення не має значення, на чому саме вони базуються. Наприклад, багато хто вважає, що за кордоном життя обов'язково краще, і на цьому зупиняється. Але чи справді їй буде легше за межами країни - ніхто не може дати точну відповідь.
Як свідчить досвід, медичне обслуговування в Україні має свої переваги. Часто технічне оснащення наших медичних установ може конкурувати з закордонними аналогами. Кваліфікація наших лікарів також на високому рівні. До початку повномасштабного вторгнення іноземці навіть приїжджали до нас на лікування, зокрема до стоматологів та пластичних хірургів.
Проте в країні є певні проблеми, якщо люди почали виїжджати навіть до початку війни, чи не так? Саме в цьому й потрібно розібратися, і лише потім можна буде підходити до вирішення демографічних питань на новому, більш ефективному рівні. Але для цього необхідно виділення фінансування. І мені важко повірити, що найближчим часом вдасться адекватно вивчити причини, які спонукають людей до таких дій.
Для себе одну з причин виїзду людей я формулюю так: їдуть через те, що у нас корупція, і через кумівство. Коли людина займає якусь посаду, то всіх своїх починає проштовхувати, родичів бере заступниками. В органах державного управління, особливо на місцевому рівні, цього дуже багато. Це мої суб'єктивні думки, але це ще треба досліджувати.
На мою думку, управління державою — це не лише процес створення законів. Це, насамперед, взаємодія з суспільством. Необхідно глибоко розуміти потреби і настрої свого народу. Важливо доносити до громадян причини своїх дій, пояснювати, чому обрано той чи інший шлях. Справжнє відчуття країни дозволяє зробити будь-які ініціативи, що сприяють її розвитку, більш прийнятними та легкими для реалізації. Якщо ж ініціативи впроваджуються лише формально, реакція людей буде схожа на "вам це потрібно - робіть самі".
Щодо ініціатив, нещодавно уряд України затвердив Стратегію демографічного розвитку до 2040 року. Цей документ вже викликав чимало критичних відгуків. Яке ваше бачення цієї стратегії з точки зору демографа?
- Я цю стратегію взагалі не сприймаю як стратегію збільшення чисельності населення. При тому що ми брали активну участь у її розробці. Коментарі я взагалі не читаю. Не під стратегією, ні під своїми інтерв'ю. У мене немає на це ні часу, ні бажання.
Загалом ця стратегія спрямована на те, щоб якось стабілізувати демографічну ситуацію в країні. Там є шість стратегічних цілей. Особисто мені здається, проект стратегії, який спершу висунули на публічне обговорення, був кращий, ніж те, що врешті затвердив уряд.
Одна з основних цілей першого варіанту полягала у розробці стратегії розміщення населення в межах країни. Проте, цей аспект був змінений, і акцент було зроблено лише на проблемах ринку праці. Тим не менше, раціональне розміщення населення може вирішити як питання зайнятості, так і проблеми, пов'язані з житлом. Це є важливим для того, щоб в Україні не виникали безлюдні території та не спостерігалося знелюднення, про яке згадує ООН. Отже, актуальним залишається питання, де і які підприємства слід створювати, а також де необхідно розвивати соціальну інфраструктуру. Цей аспект є важливою складовою ринку праці, проте він вимагає більш комплексного підходу.
Також на першому місці спершу були питання, пов'язані з народжуваністю, на другому - з тривалістю життя, на третьому - міграція. Врешті міграцію поставили на перше місце. Для мене це означає, що народжуваність і тривалість життя уряду стратегічно не дуже цікава, і будуть займатися найперше поверненням тих, хто виїхав. Що взагалі не вірно.
З чого ж варто розпочати процес вирішення цих питань?
Звісно, це залежить від народжуваності. Якщо людина не з'явиться на світ, вона не почне навчання в школі, не вступить на ринок праці, не вирушить за межі країни і не повернеться назад. Врешті-решт, це означає, що вона навіть не помре. Без народжуваності неможливе існування населення.
В даний час навіть обговорюється можливість створення Міністерства демографії та міграції. Це зрозуміло, адже значна кількість людей покинула країну. Проте, повернення цих людей не залежить від того, який новий орган влади буде створено. Питання міграції має більш широкий контекст. Воно тісно пов'язане з ринком праці, але не обмежується тільки ним. Чи варто нам компенсувати демографічні втрати за рахунок міграції? Якщо так, то якими мають бути наші дії? Дехто пропонує: "Давайте запросимо до України 5 мільйонів людей". Але як це реалізувати, звідки їх взяти і куди їх розмістити? Це питання, яке вимагає широкого суспільного обговорення та діалогу.
Попри те, що держави Західної Європи активно приймають мігрантів і намагаються підтримувати українців, наша культура та поведінка мають багато спільного. Звісно, в різних країнах і навіть регіонах можна зустріти різноманітність, але в душі ми залишаємося європейцями. Що ж відбувається в Європі зараз? Вони створюють мовні курси, навчають наших дітей, а дорослих заохочують до пошуку роботи.
Зображення: Без урахування тимчасово зайнятих територій, в Україні наразі може проживати близько 28 мільйонів осіб.
Європа прагне, щоб наші громадяни залишалися на її території та не поверталися додому. За інформацією Євростату, лише 6% осіб віком 64 роки і старше серед наших співвітчизників, які виїхали до країн Євросоюзу, зареєстровані там. Основну ж частину біженців складають люди, здатні працювати та сплачувати податки.
Проте для нас це становить серйозну проблему. Це впливає на економіку та практично на всі сектори.
На жаль, це так. У цьому випадку ми змушені думати егоїстично. Нам слід розглядати ситуацію з точки зору державних інтересів, і для нас це є негативним аспектом.
Які чинники насправді спонукатимуть українців повернутися з-за кордону? Чи вирішать повернутися ті, чиї діти вже навчаються в місцевих навчальних закладах, хто опанував місцеву мову, має стабільну роботу та отримує конкурентоспроможну зарплату?
- Перший чинник - це війна. А після закінчення війни буде питання, які перспективи, чи зруйноване житло. У частини людей, до речі, житло збереглося. Чи є житло, чи буде робота, яка буде соціальна інфраструктура. Такі чинники завжди впливають. І люди будуть порівнювати з тією ситуацією, яку мають за кордоном. Будуть враховувати, чи мають вони там роботу й житло, чи пішли діти в школу, чи адаптувалася.
Які чинники насправді могли б допомогти збільшити рівень народжуваності?
Для того щоб уникнути зменшення населення, необхідно, щоб на 100 жінок припадало 210-220 народжених дітей. В нашій ситуації оптимальним є показник у 220. Це дозволить забезпечити більш-менш стабільний рівень населення і запобігти його скороченню. На початку великої війни цей показник становив близько 116, що вже було критично низько. Сьогодні, ймовірно, ситуація ще гірша, хоча точних даних у нас немає.
Основним фактором, який стримує рівень народжуваності, є економічний аспект. Це підтверджують численні опитування. Низький рівень доходів та труднощі з житлом турбують багатьох. Крім того, важливим ресурсом є час. Виховання дитини вимагає значних часових витрат, а жінки сьогодні активно беруть участь у суспільному житті і хвилюються, що їм не вистачить часу для дітей.
Важлива економічна підтримка, поки мама буде з дитиною. Це може бути вирішальним. І не так, як зараз - невеликі виплати і тільки до 3 років. У багатьох країнах Європи є практика - там роблять фінансовий вклад у родину до досягнення дитини 18 а то й 20 років. Виплати до 18 років є в Польщі. Тобто йде підтримка протягом всього життя дитини до її дорослішання, поки вона не вийде у самостійне життя.
Необхідно також звернути увагу на розвиток соціальної інфраструктури. У нас немає значних труднощів зі школами, адже середня освіта є обов'язковою. Проте існують серйозні проблеми з яслами та дитячими садками, їх необхідно створювати у більшій кількості. Важливо забезпечити жінкам можливість мати гнучкий робочий графік, можливо, навіть неповний. Ці аспекти потрібно детально розробити. Якщо в країні буде спостерігатися низька народжуваність, то й перспективи для розвитку залишаться під загрозою. Таким чином, це є комплексною проблемою.
Чи можливо досягти рівня народжуваності в 220 дітей на 100 жінок? Важливо зазначити, що жодна країна Західної Європи не змогла цього досягти, і в них також спостерігається зниження народжуваності. Проте я вважаю, що в Україні цілком реально підняти цей показник до близько 180. Чому я так вважаю? Перед початком війни результати опитувань свідчили про те, що українські родини прагнули мати двох дітей.
Не впевнений, чи відбулися зміни в цій налаштованості в даний час. Проте, якщо ми створимо умови для реалізації репродуктивних установок - надати жінкам і дітям відповідні умови, а також можливість жінкам заощаджувати час на виховання дітей, це може сприяти підвищенню рівня народжуваності. Саме це важливо зберегти - цінність родини як соціального інституту в Україні, на мою думку, може бути навіть вищою, ніж у країнах Західної Європи.
Фото: Біженцям треба відчувати, що про них піклуються, навіть коил вони виїхали за кордон
Яка кількість українців могла б повернутися з-за кордону, якби війна закінчилася у 2025 році?
Згідно з різними дослідженнями, близько 25% біженців мають чітке бажання залишитися за кордоном. Орієнтовно стільки ж, приблизно 30-40%, висловили намір повернутися додому. Однак, особливо важливо звернути увагу на тих, хто вагається між цими двома варіантами. Нам слід активно працювати з тими, хто не визначився щодо свого повернення. Важливо підтримувати зв'язок з ними, надавати різноманітну допомогу, щоб вони відчували, що про них піклуються і що вони все ще потрібні своїй країні. Цю роботу можна здійснювати через Міністерство закордонних справ, громадські організації та особисте спілкування.
На мою думку, виділення значних фінансових коштів для повернення людей не є доцільним. Це може викликати запитання серед суспільства: чому ті, хто залишився в країні та пережив усі труднощі війни, повинні бути в менш вигідному становищі? Адже саме вони працювали в умовах небезпеки і робили свій внесок у розвиток економіки держави.
Необхідно підтримувати тих, хто зазнав шкоди, особливо тих, хто втратив свої домівки. Ця допомога важлива як для людей, що перебувають за межами України, так і для тих, хто залишився в країні. В Україні налічується понад 4 мільйони внутрішньо переміщених осіб, які змушені були покинути свої домівки, але не виїхали за кордон. Вони продовжують брати участь у житті нашої економіки та суспільства.
Розумієте, нам варто формувати всі наші стратегії не з розрахунку на 52 мільйони, навіть не на 42. Потрібно усвідомити і чесно визнати, що після війни в нашій країні залишиться близько 30 мільйонів людей. Саме під цю цифру слід планувати економічний розвиток, соціальну інфраструктуру, повсякденне життя та реалізовувати заходи демографічної політики, які сприятимуть поліпшенню ситуації.
Якщо ми продовжимо будувати плани, спираючись на те минуле, яке вже не повернеться, це не матиме сенсу. Нам потрібно умовно "закрити" ту сторінку і почати з нової основи, плануючи наш розвиток, виходячи з актуальних реалій. Українці часто застрягають у спогадах про минуле. Це важливо пам'ятати, але потрібно рухатися вперед, враховуючи нові обставини.
