Держава для ветеранів
У останні часи ветерани стали з'являтися в новинах частіше. На жаль, не як позитивний приклад для наслідування, а в контексті скандалів. Виникають конфлікти, когось затримують, трапляються різні інциденти. Це свідчить про те, що ми досі перебуваємо в стані війни, тоді як країна, схоже, не готова нас приймати. Ані держава, ані суспільство не знають, як взаємодіяти з нами.
Причина полягає в тому, що багатьом легше сприймати ветеранів в образі, який вони мали раніше - безмовними і непомітними. Виставити їх на сцену раз на рік, запропонувати "фронтові сто грамів" і виголосити кілька слів вдячності - а потім повернути їх у забуття. Такого ветерана звикли вважати тягарем для суспільства.
Один з друзів якось запитав: "Чи станемо ми тепер такими ж "дідами", як ті, що на парадах?". Я б хотів відповісти негативно. Але складається враження, що держава дійсно прагне саме цього. Щоб ми, переживши всі труднощі, повернулися і почали стояти в чергах за безкінечними довідками, чекаючи на милість від чиновників. Нам не потрібні подачки. Ми не просимо про це. Нас цікавить справедливість. Ми виконали свою частину — тепер нехай держава виконає свою.
Більше ніж мільйон осіб стали опорою для нашої країни в часи, коли все могло піти шкереберть. Їхній досвід, сила духу та стійкість є тим, що здатне вести націю вперед. Це не обтяження, а джерело можливостей. Ми не просимо милості і не виступаємо в ролі жертв. Ми — активні учасники процесу. Кожен із нас має свою думку та можливості для дій.
Нам не треба, щоб держава "допомагала ветеранам". Треба, щоб країна стала державою ветеранів. Де люди, що повертаються з фронту можуть вчитися, працювати, будувати бізнес, і бути при владі. Без жалю і патетики. Просто як повноцінні громадяни, які вже довели, що вміють брати відповідальність.
Якщо цього не станеться, ветерани знайдуть власні шляхи для самореалізації. Проте це може не відповідати очікуванням держави та суспільства. Якщо нас відкинуть, ми не зникнемо. Ми маємо силу, але також і виснаження. І якщо зміни у системі не відбудуться, ми просто знищимо її.
Повага — це не просто риторика з виступів. Це процес, коли враховують думку ветерана. Коли йому надають можливість працювати та вносити свій внесок. Це не лише привілеї, а справедливі умови для всіх. Це не лише лозунги, а конкретні дії.
І ще одне. Теми ветеранів часто обговорюються без їхньої участі. Це абсолютно несправедливо. Як може міністерство, що займається справами ветеранів, очолювати особа, яка ніколи не була на фронті? Серед нас є чимало сильних, розумних людей з великим досвідом. Проте нас не запрошують до розмови. Адже з нами важче працювати. Ми не згодні мовчати.
Пора переглянути наші погляди. Ветеран - це не виклик, а ресурс. Це особа, яка вже довела свою здатність до дій. Якщо суспільство зрозуміє цю істину, виграють всі. А якщо ні - втратить найважливіше: тих, хто вже став на його захист.
