На шляху до другого Саміту миру: які виклики можуть постати перед Україною?
За словами президента Зеленського, найближчим часом він представить План перемоги України Джо Байдену.
Вочевидь це станеться на Генасамблеї ООН у Нью-Йорку, 22-23 вересня. Проте, останнім часом, ми також чуємо різні заяви, зокрема, від канцлера Німеччини Олафа Шольца, що Росія має бути запрошена на другий Саміт миру. Перший, як відомо, відбувся на початку червня у Швейцарії. І там, багато представників країн Глобального півдня, говорили те саме.
Під час оголошення нового керівника українського Міністерства закордонних справ Андрія Сибіги, Володимир Зеленський підкреслив, що "у цьому році нам необхідний ефективний другий Саміт миру". Українська влада неодноразово висловлювала готовність до участі представників Росії в цих переговорах. Втім, це висловлювання було зроблено ще до нашої операції в Курській області.
З іншого боку, якщо Україна та її союзники вважають, що Москва може взяти участь у цьому саміті, то в Росії подають чіткі сигнали про протилежне. У контексті можливого схвалення Заходом рішення, яке дозволяє Україні завдавати удари по цілям на території Росії, посол РФ у США Анатолій Антонов заявляє, що такі дії можуть призвести до Третьої світової війни.
Які виклики можуть виникнути перед українцями у процесі підготовки до другого Саміту миру? Це питання було адресовано європейським та американським експертам Центром "Нова Європа". Їхні відповіді ви знайдете у рамках нашої звичної рубрики на ТСН.ua - "Нова Європа цікавиться".
Ключові думки відповідей експертів:
Напевно, всі ми згодимося, що головним пріоритетом є вільна та незалежна Україна, а також покінчення страждань українського народу, який ніколи не прагнув війни. Завершення бойових дій, яке зупинить загибель невинних людей, є надзвичайно важливим завданням. У найближчій перспективі не має значення, яким чином буде досягнута ця мета: чи через де-факто припинення вогню, чи шляхом більш офіційної угоди.
Ключовим для майбутнього України є те, що країна не може відмовитися від суверенітету щодо будь-якої території, окупованої чи ні, так само як і має бути виключена ідея відмови від прагнень щодо членства в ЄС або НАТО - це є довгостроковою запорукою безпеки та процвітання як частини цілісної, вільної, успішної та мирної Європи. У найближчій перспективі важливим є подальший розвиток українських сил стримування та військових спроможностей для захисту українців, а також задля відбудови економіки та відновлення від руйнувань, спричинених війною. Ці два завдання є істотними для майбутнього України та Європи. На мою думку, українська відбудова може стати важливим завданням для Ініціативи трьох морів (об'єднує 13 країн ЄС й Україну, розташованих поблизу Балтійського, Чорного та Адріатичного морів - ред.).
По-перше, до початку 2025 року Росія може залишатися незацікавленою у серйозних переговорах. Це пов’язано з іншим ризиком: Захід все ще має побоювання щодо можливого програшу РФ. Для того, щоб розпочати конструктивні переговори, Росії потрібно відмовитися від ілюзії, що вона зможе досягти своїх цілей через продовження агресії. Наразі Кремль сподівається, що західні держави зрештою втомляться або відвернуться від підтримки України, що спонукатиме їх наполягати на мирній угоді на вигідних для РФ умовах. Невизначеність стосовно американської допомоги після президентських виборів у листопаді надає Путіну певну надію, хоча ніхто насправді не знає, чи принесе наступний президент США позитивні зміни для Росії.
Саміти миру дають можливість Україні утримувати свій мирний план в центрі уваги міжнародної спільноти й цим підкреслюють важливість російсько-української війни для глобального порядку. Дуже важко піддавати сумнівам цілі України, які ґрунтуються на міжнародному праві. Чи можливо їх досягти, на жаль, залежить від жорстокої реальності на полі бою. Приголомшлива атака України на російську територію може покращити переговорні позиції. Цей удар вже має важливий психологічний ефект на всіх - українців, західних партнерів, росіян та на ті країни, які зайняли вичікувальну позицію. Поразка Росії більше не виглядає неможливою, як це здавалося багатьом оглядачам кілька тижнів тому.
Наступний Саміт миру буде більш ризикованим, ніж перший, частково внаслідок близькості до президентських виборів у США, а частково - через можливу участь Росії.
Основною загрозою для України може виявитися ситуація, яку в епоху Холодної війни називали "мирною атакою". У рамках цього сценарію Москва формулюватиме свої пропозиції так, щоб створити ілюзію готовності до миру, намагаючись переконати міжнародну спільноту в тому, що саме Україна є перешкодою на шляху до мирного вирішення конфлікту.
У цьому контексті вторгнення Збройних Сил України в Курську область має не лише військове, а й політичне значення. Це ускладнює Росії демонструвати себе як прихильницю рішень, що віддзеркалюють "реалії на місцях". Поки українські війська займають російські території, Росія опиняється перед вибором: або відкрито підтримувати продовження конфлікту, або шукати компроміси в обмін на втрачені землі.
Другий ризик для України полягає в тому, що може скластися враження відсутності суттєвих тем для обговорення, а мета саміту -- лише продемонструвати широку міжнародну підтримку цілей, що може відштовхнути деякі нейтральні країни від участі в ньому. Тому важливо, аби Україна виклала чіткі пропозиції. Якщо ЗСУ здатні утримати контроль над частиною російської території, дебати щодо практичних аспектів можливого обміну окупованими територіями під міжнародним наглядом можуть бути цікавими.
У другій половині року Україні слід бути готовою до трьох основних загроз, які можуть виникнути на шляху до встановлення миру.
По-перше, міжнародна спільнота буде заохочувати Україну зайняти ще більш гнучкий підхід до переговорів, щоб спонукати Росію взяти участь у Саміті. Україна вже продемонструвала конструктивний підхід, представивши свій план миру та старанно формуючи міжнародну коаліцію на його підтримку. Проте Київ має бути готовим до того, що не всі партнери розділяють цю позицію і деякі з них можуть надавати перевагу участі Росії, навіть якщо це лише для забезпечення самої присутності.
По-друге, можуть виникнути альтернативні мирні ініціативи, які слугуватимуть штучними аналогами української Формули миру. Наприклад, Китай може розробити свій власний мирний план і залучити міжнародну підтримку, особливо серед країн Глобального Півдня. Навіть якщо цей план не повністю відповідатиме інтересам Росії, він, безумовно, вимагатиме від України болючих компромісів, до яких українське суспільство наразі не готове.
По-третє, Росія спробує посилити свої переговорні позиції як військовим, так і дипломатичним шляхом. Незалежно від наступу на російську територію, Україні варто очікувати ескалації ситуації на фронті з боку Росії та продовження просування ідеї припинення вогню як передумови для переговорів, розраховуючи на фактичне закріплення російських територіальних здобутків.
Перед другим Самітом миру Україна зіштовхнеться з низкою викликів.
По-перше, Київ має спробувати нейтралізувати загальне враження, що майбутнє конфлікту залежить від результатів виборів у США. Звісно, не можна недооцінювати, що відданість Заходу (включаючи Європу) у підтримці України залежала від локомотиву США. Якби цей локомотив зупинився чи сповільнився, то Європа могла би втратити силу атлантичного драйву та переглянути свої зобов'язання.
Другий ризик - поляризація між Заходом та рештою світу. Насправді велика частина світу поза Європою інтерпретує війну в Україні як глобальний конфлікт між старим, привілейованим Заходом та "новим світом", що розвивається й бажає змінити політичні правила й міжнародний баланс. Тому Київ має повернути увагу міжнародної спільноти до регіональної природи конфлікту, а не до його глобальних відголосків.
Третій ризик (наразі він, схоже, зменшується) полягає в тому, що партнери та союзники Кремля стануть переконані, що Україна не зможе виграти війну, а тому в довготривалій перспективі почнуть наполягати на територіальному компромісі. В цьому сенсі вторгнення під Курськом додало оптимізму Збройним силам України, але наразі воно не набуло характеристик "геймченджера". Україна має показати, що Курська операція є лише першим кроком на шляху до повернення своєї території та суверенітету.
