Джек та "Лундіна": Калуська громада вже третій рік надає прихисток для переселенців.
Днями сюди привезли собаку Джека, який загубився два роки тому і вижив під час бомбардування на Харківщині
З початку війни в Івано-Франківській області було прийнято понад 150 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Найбільший приплив людей спостерігався на старті повномасштабного вторгнення. Такої масової втечі українців від війни тут ніхто не передбачав. Багато з них змушені були оселятися у школах, лікарнях та дитячих садках, тоді як місцева адміністрація шукала приміщення та фінансові ресурси, щоб забезпечити гідні умови для своїх співвітчизників.
У селі Мостище, що розташоване поблизу Калуша, було ухвалено рішення перетворити стару, безлюдну будівлю школи на осередок для допомоги. Місцеві учні продовжують навчання в Калуші, куди їх регулярно перевозить шкільний автобус. Благодійний фонд MoveUkraine взяв на себе ініціативу з облаштування нової сільської установи. Найзначнішу фінансову підтримку для цього проекту надав шведський підприємець Ян Лундін. Таким чином, у Калуській громаді виник "Дім Лундіна", який вже три роки слугує притулком для переселенців. Нещодавно сюди знайшов прихисток і чотирилапий пес Джек, що вижив під час обстрілів у Харківській області.
ДЖЕК - ОСОБЛИВИЙ ПЕС
"Як можна було відмовити у можливості жити тут Джеку? Він пережив полум'я, прибув з пораненнями та шрамами. У цій війні зникають як люди, так і тварини, а він все ж таки знайшовся," - говорить Оксана Михайлівна Піскорська, комендантка "Дому Лундіна", ведучи нас до невеличкого саду біля прихистку, де знайшов свій дім новий мешканець.
Джек спостерігає за незнайомими з обережністю, гавкаючи, але безмежно радіє, коли бачить своїх - Ромчика та його маму Юлю, які підходять до нього. Вони роз’яснюють, що Джека поки що тримають на повідку, аби він звикав до нового середовища. Господарі також хочуть захистити свої рослини та квіти, які висадили мешканці притулку, від його пустощів. Тому Джеку дозволяють трохи побігати на полі, яке раніше було шкільним стадіоном. Але ця прогулянка можливі лише після завершення уроків Ромчика, який навчається в четвертому класі однієї із харківських шкіл у форматі онлайн.
"Знаєте, Джек - незвичайний собака. У нашому селі жодний пес так не відчував війну. За місяць до того, як почали наступати росіяни, Джек постійно вив у бік Бєлгорода, наче хотів нам щось пояснити", - розповідає Ромчик.
"Так, і вода в нього була, і їжа, а він постійно на будці виє та лає у бік Бєлгорода. А ще - дивиться в очі, хвостом махає... Наче хоче щось сказати. Певно, так передчував війну, бо за день до наступу окупантів усе це припинилось", - пригадує Юлія Дядченко.
Тоді вони мешкали в своєму будинку в селищі Прудянка, що на Харківщині. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, село стало мішенню для постійних атак. Під час одного з цих обстрілів родина втратила свій дім.
"Коли вибухи почали лунати у нашій місцевості, я з сином та сестрою швидко сховалися в погребі. Раптовий, потужний вибух змусив нас затримати подих. Ми ледве встигли знайти укриття... Там я почула, як наш будинок руйнується. Коли вийшли, побачили: ні даху, ні вікон, ні паркану. На наступний день батько Ромчика забрав нас до Харкова. Ми попросили сусідів, які ще залишились, наглядати за Джеком. У нас для нього залишились запаси круп і м'яса," - ділиться спогадами Юля.
"Після вибуху Джек різко зник і вибіг з двору. Я намагався знайти його на всіх вулицях і в полі, але його не було видно," - розповідає Ромчик.
Шість років тому батько подарував йому маленьке щеня, яке придбав на ринку. Спершу всі вважали, що це світлий лабрадор, але згодом з'ясувалося, що Джек насправді є дворнягою з дуже лагідним і веселим характером. Ромчик і Джек провели майже чотири роки разом, не розлучаючись. Але все змінилося з початком війни.
У Харкові Юля і Ромчик дізналися від сусідів, що через кілька днів їхню вулицю в Прудянці повністю знищила російська армія, а що стало з Джеком, залишилося загадкою.
"Навпроти у сусідів вигоріла хата, через дім - теж усе зруйнували. Загалом, близько восьми будинків було знищено російськими снарядами. Тоді вся вулиця наша виїхала", - розповідає Юля.
Згодом стане відомо, що в Прудянці російські війська повністю зруйнували більше ніж 800 житлових споруд.
Моя душа знайшла спокій.
Найбільше за своїм собакою сумував Ромчик. Каже, часто бачив його уві сні. А ще спав з іграшковим псом, який Юля знайшла серед гуманітарки і взяла лише тому, що він нагадував їм Джека. Вони з Ромчиком постійно стежили за новинами про врятованих тварин у соцмережах. Сподівались, що їхній собака вижив, і одного разу таки впізнали згубу. Одна із волонтерських спільнот повідомила, що собаку та кішку вдалося евакуювати зі згорілого села на Харківщині.
"Я одразу подзвонила волонтерам і підтвердила, що це наш Джек. Мені показали відео. Він уже тоді був зі шрамами та скаліченим вухом, але, почувши мій голос по вайберу, почав махати хвостом, перевертатись на спину, радіти і скакати, як раніше. Його неможливо сплутати з іншими... Думаю, він знаходився десь поряд із нашим будинком, далеко не відходив. Може, ховався у розбитій хаті", - припускає Юля.
Тоді Юля не змогла миттєво забрати Джека до себе. Вона разом із Ромчиком мешкала в дитячому садку в Калуші, де простору було обмаль, і все було лише на час. Після цього їм доводилося постійно змінювати місця проживання, сподіваючись на те, що колись знову зустрінуть Джека.
Юля отримала наступний дзвінок від волонтерів лише через кілька місяців. Їй повідомили, що внаслідок постійних обстрілів притулок для тварин був знищений, і врятованих собак та котів потрібно терміново евакуювати. Юля разом із Ромчиком, які вже мали кімнату в "Домі Лундіна", звернулися до сусідів та адміністрації притулку з проханням дозволити їм забрати собаку, і так Джека привезли до Мостища.
"Спочатку він виглядав розгубленим, але одразу впізнав Ромчика. Ми не відходили від нього протягом цілого дня. Першу ніч я майже не спала, постійно розмовляла з ним і намагалася заспокоїти. Я безмежно вдячна волонтерам, які його врятували та вивезли. Коли наша хата згоріла, і навіть у погріб прилетіло, ми не могли його шукати, адже втікали від обстрілів у тому, що було на нас. Лише документи встигли схопити. Виходить, Джек провів без нас майже два роки. Він дуже добрий. Зараз він грається, як маленьке щеня, весело бігаючи по полю. Може підійти до людей, трохи покричати, але не більше того. Учора я помітила, як він уважно спостерігав за літаком у небі. І ще він, здається, трохи погано чує – можливо, це наслідки контузії. Але агресії у нього ніколи не було. Знаєте, можливо, це звучить дивно, але моя душа тепер нарешті знайшла спокій", - ділиться своїми думками Юля.
На новому життєвому етапі Юля разом із Ромчиком намагаються приготувати Джеку каші, однак пес не проявляє великого бажання їх куштувати. Вважають, що він звик до сухого корму, який отримував у притулку. Тому будь-які ласощі для собаки тут сприймаються з великим ентузіазмом.
"Я завжди виходжу до нього під час кожної перерви після уроків. Він щиро тішиться. Знаєте, Джек просто обожнює іграшки. Раніше ми гралися моїми машинками, я кидав їх йому на подвір'ї. А тепер у нього немає жодної забавки, тому я кидаю йому палички. Коли мені виповниться 16 років, я обов'язково знайду роботу і зароблю гроші на іграшку для мого Джека. Він - мій найкращий друг, таких, як він, у мене не так багато", - додає Ромчик.
Насправді, Ромчик - це єдиний малюк, який залишився в "Домі Лундіна". Ще кілька місяців тому тут мешкали вісім учнів Сєверодонецького ВПУ, яких на початку війни врятувала їх вчителька Тетяна Склярова, вивізши їх подалі від обстрілів.
Директор школи щодня приносив хліб.
Тетяна Дмитрівна мешкає в "Домі Лундіна" з моменту його відкриття, що відбулося у листопаді 2022 року. Ми зустрічаємося з нею на кухні, де вона займається приготуванням обіду. Жінка згадує, як у перші дні війни змогла врятувати своїх учнів, вивезучи їх з-під обстрілів. Заступник директора з виховної роботи Державного навчального закладу "Сєверодонецьке вище професійне училище", Тетяна Дмитрівна Склярова, разом з учнями перебувала в укритті з 27 лютого по 10 березня 2022 року.
"Ми швидко втекли до укриття разом із учнями, як тільки в місті розпочалися обстріли. Щодня директор училища приносив нам хліб, піцу та булочки. Місцеві жителі приносили консерви, а я готувала страви для дітей. Тоді в укритті було 16 учнів, серед яких були сироти та ті, хто не мав змоги повернутися додому через бойові дії," - згадує Тетяна Склярова.
За допомоги місцевої та обласної влади Тетяну Дмитрівну з її учнями евакуювали спершу до Камишувахи, що на Запоріжжі. Звідти - потягом у напрямку Прикарпаття.
"Ми не знали, де опинимось. Їхали на Західну Україну, де безпечніше. Департамент освіти і науки Луганської області домовлявся, де нас можна було б прихистити. Зустріли нас на вокзалі в Івано-Франківську", - пригадує Тетяна Дмитрівна.
Спочатку вони оселилися в гуртожитку Івано-Франківського професійного училища. Пізніше їх перевели до однієї з шкіл у Калуші, а згодом — в гуртожиток Калуського вищого професійного училища. Місяці проходили, а повернення додому не було можливим. Коли відкрився "Дім Лундіна", Тетяна Дмитрівна разом із вісімома своїми учнями переїхали туди. Час минав, і вони успішно завершили навчання, залишивши цей тимчасовий притулок. Дехто з них почав працювати, інші продовжили освіту у вищих навчальних закладах та інших навчальних закладах. Один з учнів Тетяни Дмитрівни одружився в Калуші і вирушив на фронт у складі Збройних Сил України.
"Зараз я перебуваю у прихистку разом зі своїм чоловіком, який працює майстром виробничого навчання в нашому училищі. Ми здійснюємо навчання дистанційно... Звісно, кожен викладач мріє бачити своїх учнів в очі. Але пандемія та військові дії змусили нас адаптуватися до онлайн-формату. Чи є у нас електрика? Як і в багатьох інших, ситуація звичайна. Поки що обходилися без генераторів. Звичайно, є деякі незручності, але ми намагаємося знаходити вихід із складних обставин. Влітку в училищі проводили набір нових учнів. Діти працюють старанно, навіть є такі, хто отримує підвищену стипендію за відмінні результати у навчанні," - з усмішкою ділиться Тетяна Дмитрівна.
Вона відкриває, що її досвід роботи в Сєверодонецькому училищі налічує вже 38 років. Перший раз Карпати вона відвідала під час навчання в університеті, і навіть не могла уявити, що знову опиниться тут через війну.
"Як лише це закінчиться, ми вирушимо додому. Дуже за ним сумуємо. Саме там спочивають наші батьки, це місце нашого серця," — говорить Тетяна Дмитрівна, поспішно прямуячи на уроки.
Я була впевнена, що не візьму російський паспорт.
Майя Петрівна Щерб'юк також є педагогом. Вона навчала української мови та літератури в Приморську, що в Запорізькій області. Зараз їй 77 років. Відзначаючи свій вихід на пенсію, вона змогла залишити окуповане місто лише через півроку. За її словами, перевізники вимагали кілька тисяч гривень, які вона не могла собі дозволити.
"Коли зайшли фашисти, а це фашисти, бо вони вбивають дітей та старих людей, їхав на велосипеді молодий чоловік, якого я колись учила. Він зупинився і каже: "Бачите, зайшли росіяни, а ви ж українка". Я ніяк не могла збагнути, до чого це він. А коли вже почали ходити з автоматами і забирати людей, я все зрозуміла. Я знала, що російський паспорт брати не буду, в Росію ніколи не поїду. До Запоріжжя вдалося доїхати, дякуючи сусідці. Вони за мене заплатили 2 тисячі гривень", - розповідає Майя Петрівна.
Спершу вона планувала зупинитися у племінниці на Хмельниччині. Проте, згадавши про велику кількість дітей у родині, вирішила не створювати їм незручностей. Тому вирушила до Івано-Франківщини. Їй запам'яталося, як батько розповідав про село на Прикарпатті, де живе пів вулиці Щерб'юків. Але знайти це село Майя Петрівна досі не змогла. В "Дім Лундіна" вона потрапила одразу після його відкриття.
"Тут дуже гарні люди. Взимку я прогулювалася до зупинки, бо маю хворе серце. Там побачила великий огород. Наважилась і попросила у жінки невеличку ділянку землі, і вона мені не відмовила. Уявляєте, я посадила все - моркву, картоплю, навіть гарбузи. Сьогодні втретє надіслала своєму онуку посилку. Він у мене закінчив університет і почав працювати в Одесі. То я спакувала йому городину, яблука та груші. Тут вони дуже смачні", - посміхається Майя Петрівна.
Зараз Майю Петрівну часто телефонують учні, але вчителька не може зв'язатися з усіма. У неї немає сучасного смартфона, лише старий мобільний телефон. Одна з учениць навіть надіслала їй допомогу до Приморська, але жінка її не отримала. Пізніше з’ясувалося, що інші особи скористалися її ім’ям і забрали кошти. Що стосується повернення до свого дому, то Майя Щерб'юк не має на це надії. Вона розповідає, що, виїжджаючи, закрила квартиру, але тепер не знає, чи залишилася вона в цілості, адже окупанти зривають замки в українських домівках, щоб заселити їх росіянами.
РОДИНА І "КОТЕДЖ" ДЛЯ ДЖЕКА
"Наш притулок може вмістити 18 людей. Проте кілька осіб вже вирушили в дорогу... Тепер ми почуваємося тут, як одна велика родина," - говорить Оксана Михайлівна Піскорська, демонструючи умови в "Домі Лундіна", які мешканці цього місця охрестили "царськими". Кожна кімната обладнана власним санвузлом. Тут також є пральні та сушильні машини, зона для відпочинку і вся необхідна побутова техніка. Усе це стало можливим завдяки підтримці благодійників.
"Ми часто зустрічаємося з представниками благодійного фонду MoveUkraine, які не забувають про нас. Кожного мешканця вітаємо з днем народження. Ось лише влітку вітали чотирьох іменинників. Я з радістю до таких днів випікаю шарлотку із яблук з нашого саду", - каже Оксана Михайлівна.
Вона - місцева. Розповідає, коли ще у цій будівлі була школа, навчалась у ній, а коли їй запропонували тут роботу коменданта, то зважилась спершу підтримувати чистоту, а вже потім освоїла навички адміністратора. Каже, старається, аби новий дім для людей, які втікають від війни, був затишним і теплим.
Нещодавно "Дім Лундіна" отримав можливість утеплити свої приміщення завдяки допомозі французької організації Première Urgence Internationale. Також не залишили без уваги й чотирилапого мешканця. Для Джека волонтери уклали затишний будиночок, щоб йому було комфортно.
"Наш сусід допоміг нам утеплити його. Коли стане холодніше, ми ще покладемо пінопласт внизу і постелимо теплу ковдру," - говорить Юля.
"Тепер у Джека є свій "котедж" у саду, навпроти вікон його господарів", - посміхається Оксана Михайлівна і поспішає готувати кімнату для нових мешканців. Уже завтра тут очікують на переселенців із Сум, де триває евакуація через посилення російських обстрілів.
