Хліб як символ: на Вінниччині створюють сто різновидів традиційної випічки для обрядів.
Традицію випікання обрядових хлібів на Вінниччині внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України
На землях сучасного Поділля вирощування зерна розпочалося ще в епоху неоліту. Хліб вважався одним із основних елементів виживання, і на кожне свято або важливу подію у Вінниччині традиційно пекли свій особливий хліб. Він слугував не лише оберегом, а й свідком життя роду. Тут збереглися давні традиції хлібопечення, які дбайливо передаються з покоління в покоління.
Кандидат історичних наук, доцентка кафедри правознавства та гуманітарних дисциплін Вінницького навчально-наукового інституту економіки Західноукраїнського національного університету Світлана Творун вже понад 40 років займається дослідженням обрядових хлібів Вінниччини. Вона виявила та зафіксувала на території області традиції випікання більше ста видів обрядового хліба! Разом з колегами з Вінницького обласного центру народної творчості вони не лише випустили книгу, присвячену цій темі, але й забезпечили внесення цієї традиції до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.
Хліб завжди повинен бути на столі, щоб не підсохнути.
Світлана Олександрівна ділиться, що на Поділлі традиційно шанують святість хліба.
У нашій культурі хліб завжди був символом благополуччя і поваги. Коли укладали угоди, це обов'язково супроводжувалося хлібом. Прикладом можуть слугувати наші прислів'я: "Хліб на столі - Божа благодать у домі" або "Не ми носимо хліб, а хліб веде нас". Хліб може бути описаний як недопечений, м'який, підгорілий або черствий, але ніколи не як поганий. Існувала традиція піднімати шматочок хліба, що впав на підлогу, цілувати його і просити вибачення. А коли рвали трави, то обов'язково вибачалися перед землею, кладіть на неї хліб: "Не гнівайся, земле, що ми тебе оголили, - ми залишили тобі хлібчик", - зазначає етнологиня.
Зазначає, що в Вінницькій області прийнято зустрічати гостей з хлібом.
Проте це стосується тільки незнайомців, а не рідних, від яких не очікують підступних намірів. Серед них можуть бути невістки, зяті або ж представники інших громад, які живуть на околицях. Коли ми виходимо з хлібом, це означає, що ми раді вас бачити і відкриті до спілкування. Але ви повинні вшанувати нашу традицію. Коли гості цілують святий хліб, вважається, що він очищає їх від негативу. І навіть якщо вони прийшли з недоброзичливими намірами, після цього вже не зможуть заподіяти шкоду, - пояснює Творун.
Співрозмовниця розповідає, що хліб завжди мав бути на столі, щоб не закінчився. Не прийнято було говорити "відріж хліба" – хліб нарізали та пропонували шматочок. На весільних церемоніях, коли розрізали коровай, ручка ножа обв'язувалася хустинкою, щоб захистити молодят від будь-якого зла, яке могло б передатися від того, хто його розділяє. Також хліб не можна було викидати у смітник – залишки віддавали тваринам або птахам.
Науковиця розповідає, що вивчати обрядові хліби розпочала ще зі середини 1980-х років. Додає, що сподівалася на сплеск інтересу до всього українського на початку 1990-х, але після розпаду Союзу наші співгромадяни захопилися проявами інших культур, від яких тривалий час були ізольовані, свого не знав майже ніхто й нічого.
- Ми тоді на місцевому телебаченні зробили цикл програм про народні та родинні українські свята й обряди, кілька фільмів для центрального телебачення про етнічну культуру. Десь до 1997 року мені чомусь здалося, що мої фільми канули в Лету і що ними нічого не навчиш. Бо для того, щоб наша національна культура відроджувалась, вона повинна бути представлена скрізь, навіть на базарі і в громадському харчуванні, в закладах побуту. Тому 1997 року я розробила курс "Практична етнологія для ділових людей" і запропонувала його економічному вишу, в якому працювала. Тоді ж почала працювати над однойменним посібником, за яким студенти могли навчатися, - згадує Світлана Творун.
Працюючи над цією книгою, вона зрозуміла, що найбільше з української традиції її студентам, які, зокрема, працювали на хлібозаводі, знадобляться знання, пов'язані із хлібом.
- Бо, скажімо, коли йшлося при вишиванку, то вони вже більш-менш були представлені, можна було купити у Вінниці. А обрядового хліба просто не було! До Великодня у наших крамницях і зараз є тільки глазурований кекс "Святковий". Це те, що ми тепер називаємо пасками. Хоча в українській традиції має бути не паска, а бабка! - додає вона.
Вона зазначає, що студенти, з якими вона обговорювала ці теми, виявили значний інтерес, і разом вони почали збирати інформацію про ритуальні хліби, використовуючи розроблений нею опитувальник. Виявилось, що це надзвичайно багатогранна сфера для наукових досліджень.
- У той час я знала лише близько півтора десятка видів обрядових хлібів. Наразі ж ми можемо похвалитися більш ніж сотнею різновидів: більше 60 - до святкових дат і понад 40 - для сімейних урочистостей! - розповідає пані Світлана.
Наречені гуси та калачі з пишними бородами
Етнографка згадує, що ще на початку 2000-х на обласних святах громади презентували привабливу, але надто однорідну випічку, яка не відображала багатство народних традицій обрядового хліба. Варто зазначити, що навіть в межах однієї області, наприклад, Вінниччини, існує виразний поділ на "хлібні" регіони, що демонструє різноманітність місцевих кулінарних традицій.
З цієї причини я передала свою "методичку" для студентів керівнику Вінницького обласного центру народної творчості Тетяні Цвігун, яка, в свою чергу, поширила її серед районів. І вже за рік громади представили справжні шедеври хлібопечення! Це були не лише великі короваї, а й, наприклад, маленьке "Різдво" для корови, "Хліб із душею", "Сончата" та "Ярки". Випічка була надзвичайно цікавою! Коли я, жителька обласного центру, відвідала цю виставку, зрозуміла, що існує великий розрив у сприйнятті між нами та людьми, які привезли свої смаколики з різних куточків області. Наприклад, я побачила два величезних калачі і запитала, що це. Вони пояснили, що цей калач призначений для запрошення на весілля. Я трохи здивувалася, адже у нас наречені зазвичай дарують маленький калач кожній родині. Як же можна принести такі великі до кожного запрошеного? І як всіх пригощати? А мені з Піщанки пояснили, що дівчата носили ці два калачі на стрічці, а хлопці – на коромислі! Виявляється, в південних районах області існує звичай запрошувати на весілля "побігущим" калачем! Вони заходять до хати, класти калачі на стіл, запрошують на весілля, а потім забирають їх і відправляються до наступної оселі! - ділиться спогадами Творун.
Натомість, за її словами, традиція запрошення з маленькими калачами була зовсім іншою. Що цікаво, кожен з них мав свій унікальний вигляд. Якщо запрошували на весілля цілу родину, то слід було підготувати парний калач із парним декором, наприклад, з двома попліточками чи двома квіточками. А коли запрошували лише друга або подругу без батьків, то обирали непарний калач з однією попліткою або однією квіткою.
Потім мені розповіли про цікаву традицію, пов'язану з весільними калачами у формі гусей, які називають "гусьми". Я запитую, як це відбувається. Виявляється, наречена йде до водойми і пускає ці ритуальні хлібці на воду. Це символічний жест, адже вода є межою між нашим світом і світом предків, і таким чином молодята запрошують їх на своє свято, - пояснює дослідниця.
В селі Стіні, що належить до колишнього Томашпільського району, відзначилися незвичайними калачами молодої, яка була з "куклою".
Протягом тридцяти років їх зберігали в оселях, як священний оберіг. Кукла створюється з прядива мичка, яке кріпиться до калача. Коли молода дівчина готувалася до весілля, у кожному домі їй за пояс прикріплювали жменю прядива, щоб у майбутньому у невістки було з чого пошити сорочки для себе та чоловіка. У колишньому Немирівському районі цю пару — калач з куклою — називали калачем з бородою. Можливо, це походить від нашої древньої богині Мокоші, яка завжди була зображена з прядивом у руках, — ділиться етнологиня.
Коли мова йде про весільні обряди, не можна не згадати про коровай — унікальний обрядовий хліб, зазначає науковиця. У південних районах області можна зустріти короваї з вертикальним оформленням, а в центрі — квадратні вироби, тоді як у північних регіонах традиційно випікають круглі короваї. Проте в деяких селах, зокрема в уже згаданій Стіні, коровай не є частиною весільної традиції — тут вживають лише весільні калачі.
Проте існують характерні елементи оздоблення, що зустрічаються в короваях практично по всьому Поділлю: чоловічий символ - сонячний хрест з витками, який по діагоналі доповнює хвилястий хрест, що уособлює воду, вологу та материнську землю - жіночу силу. Таким чином, формується восьмираменний хрест, що поєднує чоловічі та жіночі начала. Над ним завжди має бути роза - символ любові, що об’єднує ці два начала.
- Я такий коровай бачила у дитинстві в селі Маньківці Северинівської сільської громади, а на початку 2000-х мій студент, а зараз колега, кандидат економічних наук Сергій Підгаєць привіз відео, як робиться цей коровай. Коли у моєї племінниці було весілля, ми його реконструювали. Я тоді оббігала усі вінницькі фірми, які випікають короваї, і тільки в одному кондитерському цеху нас впустили до себе після робочого дня. Ми там зробили коровай такий, як хотіли, - пригадує Творун.
З ХЛІБУ - ВІД ПЕРШИХ КРОКІВ ДО ВІЧНОГО СПОЧИНУ
У загальному сенсі, хліб як символічний елемент супроводжував людину протягом усіх ключових життєвих етапів, починаючи з народження і закінчуючи останніми хвилинами життя. Наприклад, при пологах традиційно приносили хліб, щоб запросити повитуху. Хліб також використовували, щоб запросити майстра для будівництва дому. Коли йшлося про вибір кума, неодмінно приносили калач і хліб. Адже хліб є свідком усіх важливих подій!
Для сватання приносили хліб, переважно житній, адже вважали, що це сприятиме добробуту в подальшому житті.
В даний час активно дискутують, чи варто обмінюватися хлібом після сватання. Справа в тому, що раніше існувало три окремі обряди перед весіллям, які згодом злилися в один. Першим етапом є сватання, коли молодий чоловік звертається до дівчини з пропозицією стати його дружиною. У відповідь вона може дати згоду або відмовити. Якщо дівчина згодна, вона висловлює це словами: "Як ви, батьку, як ви, мамо, так і я". У разі відмови, вона відповідає: "Дякую за честь, але хай вам щастить з іншими". І в такому випадку повертає хліб.
Після цього відбулися оглядини, які проходили вдома у молодого чоловіка. Дівчина готувалася до заміжжя, і потрібно було перевірити, чи варто її віддавати в нову сім'ю. Батьки нареченої приносили з собою калачі, які, в разі успішних оглядин, обмінювалися з господарями. Це було важливо, адже потрібно було, щоб частина дару від молодого залишилася у молодої. Лише після цього запланували заручини – офіційне оголошення про майбутнє весілля. І на цю подію також приносили хліб, - розповідає дослідниця.
Також святий хліб (чи калач) і свічка завжди повинні були супроводжувати прощання з людиною, яка відходила в інший світ, щоб предки радо її зустріли. Живі, ніби, діляться поминальними калачами, адже скільки добра людина зробила в цьому світі, стільки ж і залишає на тому.
Ці калачі мають безліч відтінків. Коли в родині втрачали дитину, крім звичного обрядового хліба, випікали й поминальні голубці, які дарували дітям. Існували також калачі, які виносили на вулицю перед тим, як винести покійника з дому, і їх роздавали людям. У деяких селах ці калачі кришили, клали на хустинку і несли в поминальній процесії, щедро ділячи шматочки з усіма, кого зустрічали на шляху. Якщо ж помирав неодружений юнак чи незаміжня дівчина, усіх присутніх на поминках називали дружками та боярами, а для них пекли весільні калачі. Хрещена мати приносила коровай, який несли попереду процесії. Перед тим, як опустити тіло в могилу, коровай ламали і ділили між усіма, хто був присутній на похованні, - розповідає Творун.
Вінниччина славиться своїм унікальним поминальним хлібом, відомим як помана (походить від слова "поминати"). Цей традиційний хліб не лише вражає своєю красою, порівнянною з короваєм, а й має особливе місце в обряді похорону. Помана залишається неторкнутою протягом всіх дев'яти днів після похорону, а після цього випікається новий хліб, в той час як стару поману передають людині того ж віку та статі, що й покійний.
З поманою, яка випікається на 40-й день, удосвіта проводжають душу. Рідні із цим хлібом і свічкою повинні вийти з дому. Іноді з ними йшли за ворота, деколи - поки не згасне свічка, якщо дуже близьким покійний був, то аж до цвинтаря. Потім цю поману також комусь віддавали.
НА ВЕЛИКДЕНЬ - БАБКА, НА РІЗДВО - КНИШІ
Обрядові хліби на Вінниччині пекли не тільки до родинних подій, а й до календарних свят.
Наш земляк Степан Килимник, який викладав у Канаді, згадував про традиційний обрядовий хліб, відомий як книш. Цей хліб також називають "хлібом з душею" або "хлібом з хлібенятком". Його пекли на Святвечір, вшановуючи пам'ять предків. Книшами "розраховувалися" з колядниками, які жартома лякали господарів словами: "Не дасте книш - пущу в хату миш!". Цей хліб також готували на Трійцю, під час яких відзначали поминальні дні, - додає пані Світлана.
Загалом, до Різдва на Вінниччині пекли близько 10 видів обрядового хліба. Найперше - це різдвяник із ріжками ... для корови! Він висів на гвіздочку, а давали його худобині, коли вона приведе телятко. Або ж згодовували на Юрія, коли їх вперше виганяли на пасовище.
Випікали калачі для дітей, щоб хрещені могли принести вечерю. Крім того, готували калачі на пам’ять про покійних батька та маму.
На Різдво випікали калач у формі зірки, який нагадував сонце. Цю страву називали "Божич" або "божича коляда". У християнській традиції цей символ еволюціонував у різдвяну зірку, яка зазвичай мала вісім променів. Це свято тісно переплітається з давніми звичаями наших предків, які святкували зимове сонцестояння як народження сонця, що календарно збігається з Різдвом, що відзначається 25 грудня.
Науковиця акцентує увагу на тому, що в Україні існують унікальні та автентичні великодні хлібні вироби — це здобна великодня бабка та більш простий поминальний кулич, який має кулясту форму і традиційно беруть із собою на кладовище під час Проводу. Ці звичаї сягають корінням у дохристиянські часи, коли наші предки поділяли світ на три сфери: Праву — божественну, Яву — нашу повсякденність, та Наву — царство мертвих. Випікання великоднього хліба в чистий четвер не є випадковим, адже саме в цей час розпочинається Навський Великдень, коли наші предки з іншого світу відвідують нас і залишаються до Проводу. Для них у цей день готували пісний поминальний обід.
ЗБЕРЕГТИ СПАДЩИНУ
Світлана Творун зазначає, що досліджувати тему обрядових хлібів стає все складніше, оскільки носії оригінальних традицій поступово відходять у минуле. Крім того, змінюються епохи, побутові умови та стиль життя людей. Все більше людей звертаються до послуг професійних пекарів, а святкування великих родинних подій все частіше відбувається у закладах громадського харчування. Тому тепер основним завданням є популяризація народної культури серед фахівців у сфері обслуговування, працівників ресторанної індустрії, пекарів і споживачів, щоб створити попит на справжні цінності та автентику.
- Ми спільно з керівницею Вінницького обласного центру народної творчості Тетяною Цвігун видали книгу "Хліби до свят і на пошану", а зараз я разом із донькою Олександрою Шевчук працюю над новою книжкою про обрядові хліби "До кожного свята свої хлібенята". В ній буде менше тексту, але він дублюватиметься англійською мовою, щоб показати світу красу української культури. Книга цьогоріч вийде за фінансової підтримки Вінницької міської громади та місцевого видавництва як одна з переможців конкурсу книговидання про Вінницю, - ділиться співрозмовниця.
Він також зазначає, що в процесі створення нової книги активно співпрацював з Олександрою Ганзій, яка є директоркою зразкового Історико-етнографічного музею при ДНЗ "Вінницький центр професійно-технічної освіти переробної промисловості".
На базі училища, спільно з їхніми майстрами, учнями та запрошеними дітьми з вінницьких шкіл, було проведено безліч майстер-класів з виготовлення традиційної обрядової випічки. Завдяки цим заходам у музеї з'явилася експозиція обрядового хліба Вінниччини. У нашій книзі також будуть представлені відеоматеріали, зняті Валентиною Слободиською та її студією "Сонячний вітер", що демонструють технологію ліплення яриків, сончат, миколайчиків, жайворонків та інших виробів. Ці відео можна буде переглянути за допомогою QR-коду, - розповіла Світла Творун.
Щоб зберегти традицію випікання обрядових хлібів Вінниччини, наприкінці 2022 року, за ініціативою Вінницького обласного центру народної творчості (ВОЦНТ), цей елемент був занесений до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Про це повідомила провідна методистка Центру з питань нематеріальної культурної спадщини Марія Моторна. З 2020 року ця традиція вже входила до обласного переліку. Експерти розробили п'ятирічний план, який передбачає збереження і популяризацію цієї культурної спадщини.
Вихід книги "Хліби до свят і на пошану", яка була створена за підтримки ОЦНТ, став результатом роботи нашого Центру, який активно сприяє популяризації традицій випікання ритуальних хлібів Вінниччини. Однією з таких ініціатив є обласне свято обрядових хлібів та дідухів "Народу вічний оберіг", що проходить у селі Білопілля Хмільницького району, на території Музею хліба. Іншим значущим заходом є щорічний обласний фестиваль народної творчості "Скарби Поділля", заснований у 2008 році. На цих подіях, де була представлена різноманітна випічка, авторки активно документували різновиди обрядового хліба, спілкувалися та дізнавалися секрети приготування від майстринь з різних громад, - ділиться враженнями Моторна.
Він зазначає, що цей елемент вже двічі демонструвався на Всеукраїнському фестивалі "Жива культура - живий світ" у Києві. Це ще один спосіб підвищити обізнаність про традиційні хлібні обряди Вінниччини серед населення країни.
Для довідки: у 2008 році Україна затвердила статтю 12 Конвенції ЮНЕСКО, що стосується охорони нематеріальної культурної спадщини.
Минулого року Укрінформ розпочав власне дослідження нашої спільної спадщини — об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до цього переліку увійшли традиційні ремесла, такі як косівська мальована кераміка, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до нього додалися численні обряди, пісні, танці, музичні інструменти, страви та напої, а також звичаї, пов'язані з святкуванням та поминанням, які характеризують різні регіони нашої країни. На сьогоднішній день Національний перелік містить майже 100 елементів і постійно оновлюється. Наприклад, у 2024 році було внесено 27 нових елементів. Частину з цих об'єктів Україна подала на розгляд для занесення до списків ЮНЕСКО.
