Хроніки особистої боротьби
Моя особиста війна розпочалася у січні 2014 року на Майдані. Але це не був центральний майдан у Києві, а наш "домашній" запорізький осередок, де я часто бувала. Якось, коли я вирушила додому за бутербродами, адже жила неподалік, і саме в той момент, коли я різала ковбасу, беркутівці почали розганяти Майдан. У цей час я отримала смс: "не повертайся".
Війна почалась, коли я була на Школі журналістики в УКУ, прийшов її тодішний директор і сказав, що всім, хто з Криму, краще поки не повертатися. Щодо Запоріжжя тоді були не впевнені, тож мені теж запропонували гуртожиток і здати поки квитки. Тоді в Криму з'явились "зелені чоловічки".
Почалась, коли я вперше приїхала в Донецьк на Всеукраїнський конкурс наукових робіт, про який не сказала батькам, бо ніхто мене туди б не відпустив. На місцевому донецькому осередку Майдану в день мого приїзду підрізали двох людей, тож мені для супроводу, здається, зібрали хлопців з усього місцевого філфаку. Про всяк випадок.
Коли моя наукова керівниця, кандидатка педагогічних наук, залишила на моїй Фейсбук-стіні коментар, в якому назвала мене "майданутая мразь" і прикріпила фото жертв пожежі в Будинку профспілок в Одесі, звинувативши мене в цьому, я була шокована. Після цього вона подала заяву за власним бажанням і вирушила до Чєлябінська. Довгий час мені важко було усвідомити, що фраза "консерва вскрилась" тепер асоціюється з іменем моєї колишньої улюбленої викладачки.
Конфлікт розгорівся, коли в моєму оточенні почали з'являтися особи, які не мали можливості повернутися додому на святкові дні через окупацію їхніх рідних місць. Це переживання стане зрозумілим для всіх нас з часом.
24 лютого 2022 року, коли конфлікт набрав нових обертів, російські ракети обрушилися на українські міста. Російські сили здійснили наступ з боку Білорусі. Я прокинулася від дзвінка мами, одночасно відкриваючи головну сторінку "Української правди". Моїм очам впала в очі новина, виділена червоним, жирним шрифтом і написана великими буквами: ВІЙНА РОЗПОЧАТА ПУТІНИМ.
Війна продовжувалась, поки ми працювали в імпровізованій редакції з самого ранку до пізньої ночі з короткими перервами на сон, щоб продовжувати писати новини, перекладати їх і сподіватись, що світ нас почує.
Коли настала зима, і світло, інтернет та зв'язок зникли. Я навіть не мала уявлення, чи пролітають ракети, і чи варто шукати притулок. Коли я вирішила обрізати волосся, адже гарячої води не було, і помити його стало справжнім викликом.
Коли під час ракетних обстрілів зв'язок ще працював, я сиділа в коридорі, безперервно оновлюючи телеграм-канали. Спостерігала, куди летять ракети і від чого сьогодні мені загрожує небезпека, час від часу відволікаючись на жартівливі пости в твіттері.
Коли бабуся нарешті погодилась виїхати з окупації, і те, як ми її звідти вивозили направду було спеціальною операцією.
Коли на мій день народження всі виїхали з Києва, бо хтось пустив плітку про загрозу ядерки.
Війна продовжувалась, коли мій батько пішов у військкомат і долучився до лав ЗСУ. І коли загинув десь під Авдіївкою.
Війна продовжується і зараз. Й інколи боляче навіть від одного погляду на DeepState.
Останнім часом дедалі більше обговорюють не стільки початок чи хід війни, скільки можливі терміни її завершення. Не можу пригадати, хто висловив думку про "страшний кінець або жах без кінця", але помічаю, що нас все більше підштовхують до першої версії.
З приходом Трампа ця тема стала особливо актуальною, адже він обіцяв, що завершить війну за 24 години. Але чи не турбує його думка про те, чи зможе він знову побачити свій рідний дім, який наразі під окупацією і що постійно сниться йому? Чи не нагадує йому його айфон про ті місця, де він проводив кожне літо, а тепер росіяни насолоджуються відпустками? І чи не хвилює його питання про можливість повернення останків батька, які досі залишаються десь у Донецькій області? І, найголовніше, чи справді це буде кінець?
