"Після звільнення Лівобережжя я мрію зайнятися розмінуванням рідних вулиць Нової Каховки", - повідомив 21-річний сапер Нікіта Флорецький.

Нікіта Флорецький — сапер-оператор та сержант служби цивільного захисту ДСНС. Нещодавно він повернувся з Херсонщини, де разом із командою займався розмінуванням територій, залишених російськими військами. Ми зустрічаємося з Нікітою в Івано-Франківську, коли у нього вихідний. Він приходить у формі і з гордістю говорить про свою місію — допомагати людям у важкі часи та очищати рідну землю від небезпечних залишків.

"ОКУПАНТИ ЗУПИНЯЛИ НА КОЖНОМУ БЛОКПОСТІ"

- Після школи я хотів учитись на фахівця готельно-ресторанного бізнесу. Але тоді ще допомагав батьку працювати на підприємстві "Пожежний сервіс" і зрозумів, що цей фах мені більше до душі, - розповідає Нікіта Флорецький.

Він зізнається, що служба в рятувальному загоні завжди була його найбільшою мрією. Щоб реалізувати цей намір, спершу планував отримати спеціальність радіотехніка, потім пройти строкову службу в армії, а після цього стати рятувальником. Однак розпочалося повномасштабне вторгнення.

Тоді батько служив у територіальній обороні. Коли разом із товаришами вирушив на захист Херсону, він опинився в автомобільній аварії — їхня машина зіткнулася з колонною ворожої техніки. Йому довелося кілька місяців відновлюватися вдома з поламаними ребрами, адже в лікарні було небезпечно, - згадує Нікіта.

Тоді в Нову Каховку, де мешкала його родина, увірвалися загарбники. Він розповідає, що практично щодня відбувалися інтенсивні обстріли, і його сім’я намагалася залишатися разом. У їхньому домі проживало 11 близьких. Як тільки батькові Нікіти стало трохи легше, всі вирішили, що пора виїжджати.

Ми подорожували двома автомобілями. В одній з машин були я та мій двоюрідний брат. На кожному блокпості нас зупиняли, запитуючи, куди ми прямуємо і з якою метою. Тож ми вигадали історію про те, що їдемо до Херсону, а звідти — до Одеси, де мешкає моя мама. На одному з блокпостів батька перевіряли на наявність татуювань. Коли ми переїжджали Антонівський міст, нас зупинили люди в чорних уніформах і масках. Мабуть, це був російський спецназ. Ми знову повторили нашу версію про Одесу. Вони відповіли: "Вважаєте, що там буде легше і спокійніше? Ми і туди доберемось". Але, на щастя, нас пропустили, - розповідає мій співрозмовник.

Таким чином, родина Нікіти вирушила до Івано-Франківська. Діти були впевнені, що тут проживають їхні єдині родичі на території, яка перебуває під контролем України. На той момент російські війська окупували практично всю Херсонську область.

- Мама хотіла, щоб я виїхав ще раніше, але я не погоджувався. Розумів, що не зможу жити, знаючи, що мої найрідніші будуть у небезпеці. Важко було залишати рідний дім. Ми всі сподівались, що це - тимчасово, але й розуміли, що все буде нелегко, - додає сержант.

"Я - МАЙСТЕР САПЕР, І ЦЕ НАДИХАЄ МЕНЕ"

У Івано-Франківську 18-річний Нікіта вирішив негайно звернутися до військкомату, але його батько вмовив його не поспішати. Він зазначив, що сам готовий захищати батьківщину, а синові слід зосередитися на досягненні своїх цілей.

- Перший рік я відходив від окупації. Пішов працювати офіціантом, аби триматись на плаву, але думка про рятувальний загін не відпускала. Вдалося адаптуватись у новому місті, вивчив його, маю друзів і знайомих. Тобто вже не було так самотньо, як одразу по приїзду. Чи важко було через мову? Та ні, я спершу думав, що у Франківську всі говорять лише літературною українською, а потім зрозумів, що є діалекти. З часом я навчився їх розуміти і вже тараторив упевнено, - усміхається рятувальник.

Щойно батько приїхав у першу відпустку, подався з Нікітою у відділ кадрів управління ДСНС.

У той момент я відчував певний сором через те, що мій батько надає мені допомогу, але з ним я ставав більш впевненим у собі. Я наполягав на своєму бажанні стати рятувальником-пожежником, але мені запропонували іншу спеціалізацію – відділення забезпечення життєдіяльності. І я вирішив погодитися, - згадує він.

Документи вдалося зібрати досить оперативно. Трохи більше часу зайняло відшукати атестат про закінчення 11-го класу, оскільки він залишився у зоні окупації. Інші необхідні папери були в наявності, і Нікіта незабаром розпочав свою службу. Пізніше він пройшов навчання і отримав нову посаду в підрозділі, що займається піротехнічними роботами.

- Тепер я сапер, і це ще більше надихає мене на виконання своїх обов'язків. Хотілося б зізнатися, що я трохи хвилювався, але більше за своїх батьків, щоб їм не було страшно, - ділиться Нікіта.

"У ході війни виникають вибухові пристрої, які раніше ніхто не використовував."

Він стверджує, що протягом року служби в Державній службі з надзвичайних ситуацій жодного разу не пожалкував про своє рішення. Нещодавно він повернувся з першої ротації в Херсонській області, де сапери проводили обстеження територій на наявність мін та нерозірваних боєприпасів.

Небезпека залишеної вибухівки є серйозною проблемою, оскільки вона може спрацювати в будь-який момент. Саме тому ми активували дрони і проводили опитування серед місцевих жителів, щоб дізнатися, чи помічали вони ворожі сили в околицях. Часто, під час відступу, окупанти свідомо заміновують території, щоб завдати шкоди цивільному населенню. Це ж росіяни, і їм не властиво дбати про людей. Навіть коли вони намагалися створити видимість порядності і діяли менш агресивно щодо місцевих, все одно продовжували знищувати людей у підвалах — калічили і вбивали, — додає співрозмовник.

Він відкрито говорить, що найбільше цінує гори на Прикарпатті, проте глибоко сумує за морем і рідним домом.

Коли дивишся на сонячні поля Херсонщини, обдувані степовим вітром, відчуваєш неймовірний затишок, наче ти вдома. Я не міг надійно вдихнути те повітря. Хоча усвідомлював, що війна триває, на душі все ж панував спокій. Хотів зробити фото біля пам'ятного знака "Херсонська область", але вирішив залишити це на потім. Розумію, що старе життя не повернеться швидко, молодь ще не повернеться найближчим часом, але старші люди поступово почнуть повертатися. Війна залишила глибокий слід у душах людей і в самих містах. Скрізь можна побачити розкидані боєприпаси, а країну потрібно буде розміновувати впродовж багатьох років. Коли звільнять Лівобережжя, я мрію зайнятися розмінуванням у рідних вуличках Нової Каховки. На жаль, окупанти залишили по собі чимало сміття, - ділиться рятувальник.

Чи отримували ви вже вдячність від людей?

Отже, це сталося на Маковиці, що розташована в Українських Карпатах. Місцеві жителі надавали нам величезну підтримку, коли ми займалися знешкодженням боєприпасів, залишених з часів Другої світової війни.

Якими принципами ви керуєтеся у своїй професійній діяльності?

Коли я вперше почав свою діяльність у ДСНС, мені підкреслили, що тут усі вважають здоров'я і життя найвищою цінністю, і поспіх не є допустимим. Особливо під час розмінування важливо дотримуватись правила: "Якщо не знаєш - не чіпай, а якщо знаєш - тим більше не чіпай". На сьогоднішній день на війні з'являються нові вибухові пристрої, які раніше не використовувались. Військова техніка постійно розвивається, тому сапери повинні безперервно вдосконалювати свої навички та знання. У нашій сфері навіть найменша помилка може загрожувати життю як твоєму, так і тих, хто поруч.

- Чи не було у вас думки, аби шукати щастя за кордоном?

Ні, я не маю конкретних планів, але неодноразово замислювався про можливості, які могли б відкритись за межами країни, хоча жодна з цих ідей так і не стала чіткою відповіддю. Тому ці роздуми поступово зникли. Я не маю жодних осуджень до тих, хто обрав виїзд, але в глибині душі розумію, що моя любов до рідної землі спонукає мене прагнути зробити свій внесок у її безпеку, процвітання та перемогу.