Кришки, що мали цінність золота: як люди на Закарпатті боролися за виживання в радянську епоху (блог Василя Кузана)

У численних коментарях під постом про довжанського роньдьоша користувачі зазначали, що їхні батьки часто обмінювали старий одяг на кришки для консервації. У нашій місцевості це називали "закатуванням". Тому я вирішив окремо порушити тему цих кришок та інших аспектів. Виявляється, у сімдесяті роки також було важко їх дістати.

У нашій родині консервували все, що тільки можна. З приготуванням варення з яблук, груш і слив ніколи не виникало труднощів. Його варили до досягнення необхідної густини, а потім розливали в півлітрові банки. Коли хліб випікався в печі, в останню чергу, після того як його виймали, обережно ставили в піч ряди з банками. У жаркій печі варення покривалося щільною мармеладною плівкою. Коли піч охолоджувалася, а це вже було наступного дня, банки накривали чистими широкими листками кукурудзи, які знімали з качана, і обв'язували простою ниткою. Таке варення зберігалося на горищі по кілька років і не псувалося, хоча готувалося без цукру (як, наприклад, з слив) або ж з невеликою його кількістю (з яблук).

Металеві кришки були необхідні для консервування м'яса. Звідки їх привозив роньдьош — залишалося загадкою. Однак цікаво, що люди навчилися повторно використовувати одну й ту ж кришку кілька разів. У нашій оселі була спеціальна машинка для закатування банок, а також пристрій для виправлення вже використаних кришок. Ми також намагалися відновити кришки з "Борщової заправки", придбані в гастрономі, але здебільшого вони вже були іржавими та непридатними до використання.

Якщо ж випадково натрапляли на кращу версію, важливо було не помилитися в тому, з якої сторони вставляти гумку після її виправлення. Згодом, хоча і значно пізніше, виробники розробили закаточну машинку з додатковим колесом, яка могла не лише закривати банки, але й випрямляти їх кришки.

Досить часто я повертаюся до спогадів про своє дитинство і з острахом запитую себе: як ми змогли вижити в тій жахливій, обманній та ненависницькій країні? Якщо відкинути питання тотального геноциду українців і зосередитися лише на торгівлі, то можна констатувати, що в магазинах вільно можна було придбати лише сіль, оцет, тюльку та оселедець з діжки, а також одяг у кількох стандартних кольорах, лопати, гумові калоші та коричневі чоловічі сандалі радянського виробництва. Рибні консерви, переважно "Завтрак туриста", теж були в продажу. Хліб доводилося чекати в довгих чергах, цукор, масло та сметана майже не зустрічалися в селах — за ними треба було їхати до Сваляви чи Берегового. Бутлову техніку привозили з Києва, а цукерки, які траплялися, були дуже дорогими. Шоколад ми бачили лише на Великдень, а в інші часи могли знайти лише леденці "Дюшес". Про інші товари й говорити не варто. Якісне жіноче взуття з'являлося в селі вкрай рідко, і привозили всього кілька пар, тому його могли собі дозволити лише дружини високопоставлених осіб та продавці магазинів.

Єдине, чого не бракувало в СРСР, то це горілки та недорогого вина. Горілка представлена була у двох варіантах: "Водка" коштувала три рублі і п’ятдесят копійок, плюс 12 копійок за пляшку, а "Екстра" - чотири рублі і двадцять копійок, з аналогічною платою за тару. Проте пляшки можна було повертати, їх приймали в усіх магазинах. Щодо вина, то я пригадую найдоступніші "Перлину степу" і "Сонячну долину", які продавалися приблизно за 95 копійок за 0,7 літра, а також "Агдам" за два рублі і дві копійки. Колись, коли я навчався в училищі, у мене був однокурсник, який зростав до двох метрів і двох сантиметрів. Ми жартома називали його Агдамчиком, тому я й запам'ятав ціну на ту пляшку. Два-нуль-два.

Але тепер говоримо тільки про металічні кришки і банки. Кришки ми мали тільки завдяки роньдьошу Маєру. А банки... У гастрономі чи в "Супутнику" мама купувала борщову заправку. Це спрощувало життя і було дешево. У результаті ми мали банку і, якщо пощастить, то не іржаву кришку. За кілька зим банок накопичилося стільки, що купувати заправку для борщу вже не було потреби. Крім неї в магазині ще продавалися мариновані огірки та зелені помідори. У селі їх якщо і купували, то тільки заради банок. Бо були то літрові і трилітрові слоїки.

Отакі от ще спогади викликав у мене довжанський роньдьош - єврей Маєр, який міняв дрантя і лахміття на лизала, балони з фітькалом та металічні кришки для закатування банок.