Госпітальні клоуни: у кожній людині приховано почуття гумору.
Щотижня вони одягають яскраві червоні носи клоунів і відправляються в лікарняні відділення, щоб відвідати дітей та дорослих пацієнтів.
У команді лікарняних клоунів представлені фахівці з різних сфер: державний службовець, соціальний працівник, бухгалтер, менеджер, архітектор, викладач, а також колишні та чинні військові, капелан і хірург. Кореспондентка Укрінформу зустрілася з волонтерами, які займаються цією важливою справою в Рівному, Києві та Миколаєві. Ми обговорили, чим саме відрізняється лікарняний клоун від аніматора та циркового артиста, а також чи може кожен спробувати на себе роль "носика".
ЛІКАРНЯНИЙ КЛОУН - ЦЕ НА 90% ІМПРОВІЗАЦІЯ
Спільнота "Червоні носи", що діє в Рівному, святкує свій 13-річний ювілей. У березні цього року вони знову відкрили двері для всіх бажаючих приєднатися до цього волонтерського проекту, запропонувавши пройти навчання в школі лікарняних клоунів. Проте, авторка цього тексту поки що не наважилася зробити наступний крок і зупинилася на етапі заповнення анкети.
Один із батьків-засновників руху у Рівному - Артем Алєксєєв (клоун Тьома). За освітою режисер, актор драматичного театру й театрознавець. Служив два з половиною роки у ЗСУ, через травму "списали".
Артем зазначає: той, хто залишиться в команді після уроків, зрозуміє результати через п’ять днів.
- Анкета - перше випробування, щоб людина для себе вирішила, чи готова вона вже зробити цей маленький крок: витратити 5-10 хвилин на відповіді. Я перед кожною школою відстежую, скільки разів заходили на анкету, - от на цю, наприклад, заходили 700 разів. Проте заповнили її 34 людини, а дійшла до школи половина з них.
Він роз'яснює, що процес відбору є надзвичайно ретельним, оскільки йдеться про серйозну відповідальність. Це довіра з боку медичних працівників, які дозволяють лікарняним клоунам входити не лише у хол або актову залу, а прямо в палати пацієнтів.
Ми входимо в палату і спостерігаємо, як дітям проводять процедури, намагаючись відволікти їх увагу. Іноді медсестри навмисно приходять в цей момент, щоб, поки ми спілкуємося з малюками, встигнути зробити їм укол. Адже насправді біль від уколу може бути менш відчутним, ніж страх перед самою голкою.
Мене запросили спостерігати за процесом навчання. У приміщенні зібралися близько двадцяти дорослих людей, які відрізняються віком і фізичною підготовкою. Вони виконують вправи: іноді рухаються безладно і в різних темпах, часом зупиняються, лягають на підлогу або об'єднуються в групи.
Кожен лікар має своє обличчя, кожна медсестра — свій стиль, і коли вони входять у палату, ти автоматично налаштовуєшся на їхній ритм, поки вони займаються своєю важливою роботою. Коли вони залишають приміщення, ти знову повертаєшся до свого звичного темпу, відновлюючи спілкування з пацієнтом, пояснюючи, чому такі вправи є необхідними.
Під час заняття ті, хто вже мають досвід роботи лікарняним клоуном, розповідають, що важливо поцікавитися від початку в чергової медсестри, яка ситуація в тій чи іншій палаті. Варто уточнювати передусім у медперсоналу, чи можна дитині активно рухатися, бо лікар це знає краще, ніж батьки. Є правило: у палату не можна заходити поодинці - мінімум удвох. Тому важливе вміння працювати парами, тримати зоровий контакт із колегою.
Артема на місію лікарняного клоуна надихнув його шкільний учитель історії, який у дорослому житті став другом, - Тарас Обоїста. Прізвище засновника руху у Рівному з пошаною згадують усі учасники команди - він тут легенда. Сам Тарас - ветеран АТО, захищає Україну, і зараз, дізнавшись, що я готую публікацію про рівненських лікарняних клоунів, коротко написав: "Вони прекрасні!".
Наші перші спроби виглядали ось так: Тарас натрапив на пост у фейсбуці, де дізнався про існування цього руху. Він висловив ідею: «Чому б не організувати щось подібне у Рівному?» Ми вирішили почати з дитячого будинку, спочатку виступаючи більше в ролі аніматорів. Проте з часом ми усвідомили, що це не просто анімація.
Артем розповідає, що відтоді їх команда розвивається, відбуваються навчання, оголошують набір нових учасників.
Лікарняний клоун суттєво відрізняється від аніматора чи циркового клоуна; ми скоріше нагадуємо вуличних міми. Наша діяльність складається на 90% з імпровізації: ми потрапляємо в атмосферу лікарні, в палати, і адаптуємося до життя пацієнтів. Коли ми стукаємо у двері, ми запитуємо у маленького пацієнта — не у батьків, а саме у дитини — чи можемо зайти. Якщо дитина дозволяє, ми входимо... якщо ж ні — поважаємо її вибір і не заходимо. Це важливо, адже в лікарні медсестри, лікарі та батьки, з очевидних причин, не запитують дозволу у дитини: вони виконують свою важливу роботу. Натомість ми надаємо дитині можливість відчути, що вона може приймати рішення.
Звичайно, ми не відступаємо у разі відмови, можемо кілька разів заглядати і цікавитися, чи можна зайти, - запитувати ж нам не заборонила дитина. Уявіть, коли обличчя клоуна з'являється у дверях і він знову питає: "А можна я зайду?". І чує вкотре: "Ні!". Каже так само: "Добре", - і зачиняє двері. Потім через якийсь час знову: "Можна я зайду?". І знову - відмова. І знову: "Добре". І це вже гра - наче дурня, але дитина починає сміятися, коли вкотре каже "Ні, не можна". Запитуємо: "А можна зайти на один крок?". Отримуємо згоду малечі. І так крок за кроком, у всіх сенсах. У Рівному в онковідділенні, куди маємо щотижневі виходи, до підлітків, буває, доводиться шукати підхід місяць часу. Уже на четвертий тиждень вони можуть тобі розповідати особисті якісь історії про життя, проблеми з друзями чи ще щось важливе для них, - каже Артем.
Ніколи не слід запитувати, які захворювання є у людини та що саме її турбує.
Питаю Артема, як можна зрозуміти, чи підходиш ти для ролі лікарняного клоуна.
Він стверджує, що в дійсності кожна особистість має свою неповторну комічну сторону.
У Києві колись жив хлопець, справжній велетень під два метри, який пройшов навчання в школі лікарняних клоунів. Проте, він мав неймовірний страх перед лікарняними буднями. Цей чоловік брав маленьку музичну шкатулку і, з трепетом в очах, обертав її ручку, нічого не промовляючи. Люди сміялися з нього, адже він був щирий у своїй боязні, і це, безумовно, виглядало кумедно, хоча сам він вважав себе абсолютно не смішним. Те, що ми бачимо на екрані телевізора, є лише поверхневим гумором, який суспільство намагається нав’язати. Малечу може розсмішити абсолютно будь-що.
Що абсолютно заборонено робити?
- Ніколи не можна питати, чим пацієнти хворіють і що болить. Ми йдемо, щоб у дітей дитинство продовжувалося у лікарняних стінах, ми намагаємося ставитися до них, як до людей здорових. Табу - спілкування на теми їхнього лікування.
Найважча ситуація, з якою я стикався? Відділення онкології, хлопчина 16-17 років. У нього був останній блок "хімії", і він каже мені: "Все, з наступного тижня мене виписують, нарешті я буду жити пацанячим життям". Наступного тижня приходжу, а мені повідомляють, що його не стало... І це було дуже важко, я декілька місяців не міг зайти в онковідділення, туди дівчата заходили, а я - в інші. Я дуже близько до себе підпустив дитину, і це було неправильно.
А чи можна уникнути цього?
Необхідно пам’ятати, що ми повинні світити для багатьох, а не згоряти заради одного. Проте є діти, які, незважаючи на всі труднощі, залишають слід у нашій душі, і з ними спілкування має зовсім інший характер. Вони сприймають нас як друзів, адже їм це дуже потрібно, адже під час лікування частина їхніх товаришів може зникати з їхнього життя.
Чи шукаєте ви допомогу психологів для відновлення?
-Так. Психологи - це хороший ресурс, розібратися у собі і розкласти все по поличках - дуже важливо.
Змінюємо світ навколо пацієнта.
Артем пам'ятає, як вони проводжали свою дитину до операційної, влаштувавши справжнє театралізоване шоу – наче з урочистими фанфарами.
- Клоуни здатні перевернути світ дитини просто з ніг на голову, - ділиться голова громадської організації "Лікарняні клоуни "Червоні носи"" м. Рівного Наталія Микита.
Вона приєдналася до спільноти в 2018 році. Має дипломи в галузі редагування та економіки, а вже двадцять років обіймає посаду заступника директора центру соціальних послуг, який слугує притулком для безпритульних. У рамках проєкту вона втілює свій творчий потенціал.
- Це те, що дарує мені радість. Коли ти приходиш із певними переживаннями на душі, а виходиш, сповнений енергії та позитиву. Діти насолоджуються моментом, сміються, грають разом з тобою. Ти для них, насамперед, друг - не вчитель, не лікар, не той, хто вказує на правильний шлях, а просто веселий товариш, - ділиться своїми враженнями пані Наталя.
У нас немає чітко визначених сценаріїв чи розкладу. Проте ми прагнемо до регулярності та намагаємось відвідувати всі відділення щотижня. Лікарняний клоун працює в палаті під час діалізу або коли дитина отримує крапельницю. Ми не змінюємо місце, де знаходиться дитина; натомість, ми трансформуємо атмосферу навколо неї, перевертаючи її світ - і саме в цьому полягає магія нашої роботи. Ми завжди поважаємо особисті кордони дитини і її рішення, запитуючи дозволу перед входом у палату, - додає вона.
Тепер у команді два десятки людей, що активно працюють на виходах. Загалом у групі 30 учасників, разом із тими, хто підтримує лікарняних клоунів дистанційно, бо перебуває за кордоном чи воює.
Кожен із нас на різних етапах життя має різну кількість часу для відпочинку. Декому в певні моменти бракує внутрішньої енергії.
- Одна справа - мати час, інша - ресурс. Так, ми заряджаємося під час виступів, але все одно ти не можеш піти, коли ти "в нулі". Ти маєш щось мати в запасі. Потрібно мати власний козир у рукаві, відчувати, що можеш щось дати. У нас буває і так: нам треба закрити обласну лікарню, де багато відділень, а людей, які кажуть, що готові вийти в цей момент, не вистачає, хоча всі на зв'язку, - пояснює Наталія.
"Червоні носи" - це не просто волонтерська ініціатива. Учасники цієї спільноти також вносять членські внески, які використовуються для купівлі клоунських носів та повітряних кульок. Вони створили спеціальний фонд для збору благодійних внесків, реквізити якого регулярно публікуються в соціальних мережах. Іноді трапляються ситуації, коли мати в палаті намагається передати якусь суму грошей, але це суворо заборонено Кодексом лікарняного клоуна, який регулює їхню діяльність.
Лікарняні клоуни стали популярним явищем у всьому світі. В деяких країнах ця професія навіть має офіційний статус і супроводжується відповідною оплатою праці.
Відверто зізнаюся: я не впевнена, чи зможу щодня працювати лікарняним клоуном. Чи будуть ці виступи щирими? Чи зможу я їх виконувати так, як цього вимагають? Іноді я відчуваю, що в певні тижні просто не вистачає сил. Існують моменти, коли думка про те, що "треба йти", викликає справжнє вигорання. Звичайно, було б цікаво вирушити до Ізраїлю, де працюють лікарняні клоуни, провести там місяць і дізнатися, як у них все налаштовано, - ділиться своїми думками пані Наталя.
Артем зазначає, що в Україні також є люди, які завдяки грантам виконують свою роботу на постійній основі. Однак, він вважає, що набагато чесніше, коли це не перетворюється на рутинний процес, а коли ти виходиш на роботу не з обов'язку, а з бажання.
Рівне – центр медичних клоунів.
У спільноті жартують, що Рівне в Україні - столиця лікарняних клоунів. Ні, звісно, такі спільноти є і в інших містах, але тут навчають колег і з Києва, з Харкова, і з Півдня України - Миколаєва та Херсона.
- Наша рівненська команда заснувала в Україні величезну банду лікарняних клоунів. У Дніпрі починали давніше. Але наші хлопці навчали киян, що працюють в Охматдиті ("Бюро усмішок і підтримки", у них там уже своя велика компанія), у Національному інституті раку. У Харкові є "Файні носи", у Запоріжжі - "Сміхоноси". А ще Миколаїв, Херсон, Львів, - перераховує пані Наталя.
На думку спадає спогад про те, як у 2023 році команда "Файні носи" з Харкова отримала грант, що дозволив об'єднати клоунів з різних куточків України в Ужгороді.
- То було бомбезно! І там ми вирішили створити Всеукраїнську асоціацію лікарняних клоунів, щоб налагоджувати зв'язки на міжнародному рівні. Уже є співпраця, - каже.
За словами жінки, в далекому 2012 році, коли Тарас Обоїста засновував спільноту в Рівному, він отримав підтримку від благодійного фонду "Скарбниця надії". Сьогодні вони також активно займаються пошуком грантів.
Одна з наших клоунес, Марія Бурдова, брала участь у проєкті громадської організації "Південна стратегія розвитку" і запропонувала: "Чому б не спробувати?" У них реалізовуються дуже практичні проєкти, такі як модернізація башт, каналізаційні системи та водовідведення, а ми тут як клоуни. Це було досить сміливо, але ми вирішили ризикнути. В результаті отримали один із мікрогрантів, що дозволило нам розгорнути нашу діяльність у Миколаєві та Херсоні, - ділиться Наталя.
Дмитро Рой, програмний директор "Південної стратегії розвитку", роз’яснює, що рішення про підтримку ініціативи лікарняних клоунів було ухвалене незалежною конкурсною комісією. Виходячи з комплексної оцінки за численними критеріями та результатами інтерв'ю, ця ініціатива зайняла друге місце серед 194 поданих проектів.
- Як організація, ми займаємося відновленням інфраструктури, економіки і послуг на рівні громад. Більшість заявок, які ми отримали, саме із цих питань. Водночас ми активно залучали до участі проєкти, які націлені на пом'якшення фізичних, юридичних та емоційних бар'єрів для сімей з дітьми, людей з інвалідністю та інших. Це один із важливих стратегічних напрямів нашої щоденної роботи.
- Відома ініціатива з Рівного запропонувала просте: "У вас такого немає, а ми знаємо, як це робити. Готові їхати та будувати з місцевих таку ініціативу у Миколаєві та Херсоні". Пройшло сім місяців після завершення проєкту - і рівненські лікарняні клоуни дотримали свого слова. Ініціатива побудована і діє самостійно, проактивно, у складних умовах Херсона, без якогось грантового фінансування, - розповів Дмитро.
РОЗРАДЖУЮЧИ ДІТЕЙ, МИ РОЗРАДЖУЄМО І БАТЬКІВ
У кожного, хто долучився до спільноти лікарняних клоунів, своя історія і свої мотиви.
Андрій прибув на навчання до Рівного з Миколаєва. Він ділиться своїми думками: працює на заводі, обробляючи матеріали на верстаті, і пише вірші. Дізнавшись про цю спільноту, одразу вирішив приєднатися та спробувати свої сили.
Протягом свого життя я часто отримував звання клоуна, адже мені подобається піднімати настрій людям, дарувати усмішки та радість. Нещодавно пройшов співбесіду, і вже тричі відвідував лікарню в Миколаєві разом з колегами.
Він усвідомлює, наскільки важким може бути досвід батьківства хворої дитини - у 2015 році Андрій пережив втрату сина, який боровся з онкологічною хворобою.
- Після проведення операції наш малюк був підключений до апарата штучної вентиляції легень. Ми перебували з ним у лікарні, де нам надали окрему палату, і так тривало протягом двох з половиною років, - ділиться своїми спогадами батько.
Мама хлопчика була біля дитини вдень, а Андрій приходив після роботи - вночі. Після смерті сина Андрій і сам важко захворів - у нього виявили розсіяний склероз.
Я знаю, як це - бути батьками в лікарні, і що відчуває дитина в такій ситуації. У дітей забирають все: рідний дім, улюблені іграшки, близьких, друзів. Я усвідомлюю, що, підтримуючи дітей, ми також надаємо велику підтримку їхнім батькам, - ділиться він.
Андрій також мріє, що його роль лікарняного клоуна запам’ятається хоча б одному з маленьких пацієнтів як яскравий момент дитинства. Він вірить, що цей спогад стане для дитини джерелом натхнення, яке допоможе їй у зрілому житті приймати рішення, що матимуть позитивний вплив на громаду та країну.
Ви вважаєте, що це є перебільшенням? Ось приклад, який це спростовує — історія київської клоунеси Олени Момоток, відомої під псевдонімом Ваха. У своєму дитинстві вона проходила лікування в онковідділенні для дітей у Рівному. Саме тоді лікарняні клоуни Тарас Обоїста і Артем Алєксєєв залишили на ній незабутнє враження, що спонукало її приєднатися до цієї спільноти.
- Я сама зі Сарненського району Рівненщини. Захворіла в 12 років. Пролежала чотири місяці у Рівному, далі був Охматдит. У Рівному до нас у відділення приходили різні волонтери, але клоунів ми чекали найбільше. Бо знали: коли приходять вони, то буде дебош, "армагеддон" у відділенні, ми забудемо з ними про підключену крапельницю і зарядимося на тиждень енергією.
Вона пам'ятає свій перший досвід зустрічі з лікарняними клоунами – це сталося в серпні 2014 року.
- Я чекаю лаборантку в палаті - і тут заходять двоє. Один в білому халаті розмальованому, і я така думаю: "О, лаборант. Стоп, дивно, бо лаборант - чоловік, і загалом - а що це таке?". Я дивилася на них, як баран на нові ворота, - не розуміла, що відбувається, хто це такі, незчулася навіть, як у мене лаборантка взяла кров на аналізи. І після того щотижня я їх чекала. А момент, коли я вирішила стати лікарняним клоуном, теж пам'ятаю - це коли Тьома з Тарасом подарували мені маленьку іграшкову качечку з мильними бульбашками - знаєте, яка на шию вішається. Я тепер із нею як лікарняний клоун ходжу на виходи в Інституті раку у Києві.
Олена має освіту вчителя української мови. Вона стверджує, що лікарняна клоунада значно полегшує їй роботу у якості корекційного педагога. Крім того, її досвід роботи з підлітками в дитячих таборах надає їй ідеї для спілкування з молодими пацієнтами в лікарні.
З огляду на власний життєвий досвід їй зрозуміло, що переживають діти у відділеннях лікарень.
- Я пам'ятаю, що я в той момент хотіла почути і що не хотіла б почути. Як не любила, коли на мене дивилися з жалістю, - каже Олена.
Для неї надзвичайно важливо, коли підлітки в лікарні діляться своїми переживаннями - обговорюють глибокі теми, стосунки з ровесниками, а іноді навіть і проблеми з булінгом.
Він також підкреслює, що клоуни в лікарнях необхідні не лише для дітей.
Ми входимо до лікарні, і назустріч нам йде мама маленької пацієнтки з онкологією. Вона першою вирішує поділитися сумною новиною: її донечці потрібно буде ампутувати ніжку. Ми просто обіймаємо її. Іноді заходиш у палату, де дитина плаче, а мама не знає, як її заспокоїти, і тобі вдається знайти слова чи жест, щоб підняти настрій. Є також мама, яка завжди запрошує нас до палати своєї дитини, адже нас там чекають.
Олена, працюючи корекційним педагогом, не виступає перед своїми учнями в образі клоуна, проте активно впроваджує елементи клоунади у свої заняття. Наприклад, використання кульок або мильних бульбашок завжди викликає позитивні емоції у дітей. Це особливо важливо для малюків з аутистичними розладами, адже їм необхідна додаткова мотивація під час уроків.
- Вони люблять кульки, у мене є насос, є кулька, яку надуваю. Якщо вони не хочуть виконувати завдання, я помаленьку кульку здуваю. Якщо гарно попрацювали - отримують кульку як винагороду, - каже Олена.
А ще помічала, як реагують її вихованці з ДЦП, що не можуть говорити, коли вона робить квіточки з повітряних кульок і дарує їхнім мамам: мама усміхається у такі миті, і в дитини горять очі.
МИ З ОДНІЄЇ КРОВІ
У минулому столітті американський лікар Панч Адамс запустив міжнародний рух лікарняних клоунів. Існує навіть фільм під назвою "Цілитель Адамс", який рекомендується для перегляду всім, хто приєднується до цієї спільноти у школі лікарняних клоунів.
До команди "Червоних носів" у Рівному приєдналася сімейна лікарка Інна Романовська. Тепер також до складу команди входить дитячий хірург, керівник хірургічного центру обласної дитячої лікарні Микола Поліщук.
У рамках цього проєкту я все ще набираюся досвіду, недавно почав навчання в школі. Я спостерігав за колегами під час кількох виїздів і зрозумів, що настав час і для мене, - розповідає пан Микола, який працює у сфері медицини з 1990 року, а з 1997 року спеціалізується на хірургії.
Згадує, як уперше побачив роботу лікарняних клоунів під час чергування.
Раніше все було зовсім інакше: лікарняний режим, чітко визначені години для відвідувань... Але з'явилися ці креативні особистості, які руйнують застарілі стереотипи. Це Артем, Тарас Обоїста та "Пончик". Спостерігаю, як щасливі дитячі очі світяться, коли вони знаходять спільну мову з малечою... Увечері мама залишається в лікарні з дитиною, наодинці зі своїми думками і переживаннями, часто відчуваючи депресію. І тут раптом відчиняються двері, і в кімнату входить група людей з іншого світу — світу радості та щирості. Це просто неймовірно! Діти оживають, а медперсонал, який за весь день втомився від роботи, також наповнюється енергією, — ділиться своїми враженнями пан Микола.
Він підкреслює, що в "Червоних носах" об'єдналися люди, які, як у знаменитій книзі про Мауглі, - "однієї крові": щирі, добрі, чесні волонтери, які знайшли своє покликання у служінні іншим. Його медичні колеги спочатку сміялися, коли дізналися про його рішення стати лікарняним клоуном, але він вірить, що колись хтось із них також приєднається до цієї важливої справи.
Особистість на кшталт пана Миколи, який займає певну позицію в суспільстві, може своїм прикладом зруйнувати "бар'єр". Мені вже повідомила завідувачка іншого відділу лікарні: як тільки Микола Федорович вийде на сцену в ролі клоуна, вона теж прийде на наступний захід, - поділився Артем.
Якщо Микола Поліщук тільки починає свій шлях у "Червоних носах", то медичний капелан о. Юрій, відомий під клоунським псевдонімом Пончик, та мобілізований солдат Володимир, який у клоунському світі називається Вовчик і в повсякденному житті займався бізнесом у медицині, вже більше десяти років є частиною цієї команди.
- Поки я тут, на місці, то знаходжу час для виходів, хоча тепер нечасто, на жаль. Але воно мені допомагає відволіктися він основної теми - війни, - каже Володимир.
На перший погляд, він виглядає досить серйозно і справляє враження емоційно стриманої особистості.
- Коли вдягаєш "носика", ти вже не є тією людиною, якою був, - ти перевтілюєшся, - відповідає Володимир на мої слова про "серйозного".
Розповідає, що коли перебуваєш у палаті, створюєш справжнє диво, а вийшовши, знявши "носика", бачиш, як дитина проходить поруч у коридорі, і навіть не впізнає тебе.
Він зазначає, що разом із ним та отцем Юрієм до спільноти приєдналися ще чотири чи п'ять осіб, проте залишилися лише вони двоє. Цю діяльність він сприймає як служіння, яке є необхідним.
Ці дві-три години, проведені в лікарні, — це найменше, що ти можеш вкласти. Після виходу з медичного закладу ти повертаєшся до своїх близьких і займаєшся своїми справами. Натомість деякі люди змушені залишатися в лікарні місяцями, а їхні труднощі тривають роками.
Отець Юрій і в медичному капеланстві (у нього напрям - саме дитяча медицина) багато використовує з клоунської практики.
- Я до дітей підходжу як священник, але використовую всі штуки з лікарняної клоунади. Так само фокуси можу показувати, і ми можемо розмовляти, жартувати.
Вона стверджує, що церковні лідери сприймають ці підходи з відкритим серцем.
Ну, є священик, який займається бджільництвом, є священик-байкер, священик, що працює в будівництві, тож чому б не бути комусь, як я? Основна мета капеланства полягає в тому, щоб надати увагу тим, хто її потребує, у спосіб, який найбільше відповідає твоїм умінням. Керівництво ще з самого початку знало, що я лікарняний клоун, і вони раді, що в нашій єпархії є єдиний такий священнослужитель у всій Україні.
Отець Юрій із гордістю згадує, що нещодавно вінчав молодого чоловіка, який ще в дитинстві, вісім років тому, впізнавав його як клоуна в лікарні.
- Він став дорослим і приїхав до мене, щоб укласти шлюб, - ділиться о. Юрій.
Демонструє фотографії з архіву на мобільному телефоні. Потім ділиться враженнями про свою діяльність медичного капелана. Розповідає про хлопців з психоневрологічного диспансеру, які з нетерпінням чекають на його прихід, щоб помолитися разом і поспілкуватися. Згадує про дорослу жінку, яка лежить без руху – її винесли на вулицю, де вони разом насолоджувалися миттєвостями, запускаючи мильні бульбашки. Також показує фотографії з будинку для літніх людей, де люди похилого віку раділи і мильним бульбашкам, і повітряним кулькам.
Отець Юрій ділиться історією про малюнок, отриманий від п'ятирічної дівчинки, яка бореться з онкологічним захворюванням. Для неї він став не лише другом, але й лікарняним клоуном та священнослужителем.
Щодо свого "арсеналу" відкриває таємницю: фокуси - це найелементарніше, що може бути. Що простіший фокус, то краще - дитина має його розуміти, розгадати, тоді вони в захопленні.
- У перші виходи я був більш серйозним, не розумів, як воно працює. А вже з роками второпав: дай дитині познущатися з тебе! - сміється і розповідає, з яким ентузіазмом маленька пацієнтка лікарні розмальовувала його маминою помадою.
У ПОРАНЕНИХ ВІЙСЬКОВИХ ОСОБИСТІ КОРДОНИ ВИЩІ
У громаді доступ до лікарні та госпіталю, де отримують допомогу поранені військовослужбовці, - через клоунес.
- Ми вирішили, що так буде зручніше, адже не хочеться постійно роз'яснювати, що наші хлопці з клоунськими носами також відслужили або ще служать, - зазначає Наталія.
"Червоні носи" ще у 2015 році мали перший вихід саме в Одеський військовий госпіталь, згадує Артем.
Нас запросили на фестиваль "Комедіада" і запропонували пройти по палатах, де перебували поранені. Це був неймовірно жахливий досвід, який я ніколи не забуду, але ми все ж вирішили вийти. Виявляється, дорослі - це ті ж самі діти, тільки в інших обставинах. Згодом ті хлопці знайшли нас у Facebook і написали, що завдяки нашій підтримці їм вдалося позбутися негативних емоцій, які вони зазвичай виливали на своїх близьких і медиків. З деякими з них ми продовжуємо спілкуватися: хтось знову пішов служити, а хтось залишився вдома, - ділиться Артем.
Наталія додає, що робота на виходах у паліативне відділення, де отримують допомогу й підтримку дорослі пацієнти на останніх стадіях невиліковних хвороб, не відрізняється від роботи в дитячих відділеннях лікарень. Інша справа з пораненими військовими - у тих, хто воював, вищі особисті кордони. Каже, бувало таке, що й "посилали" її.
- Але коли я вдягаю "носик", я перетворююся на Кіку. І коли мене відправляють кудись подалі, це не мене ображають, а саме її, так я це відчуваю... - ділиться Наталія.
На її думку, у процесі роботи з пораненими бійцями важливо дотримуватися регулярності: якщо ти щотижня займаєшся цим, то в палаті на шістьох пацієнтів обов'язково знайдеться хоча б один, з ким ти вже зустрічалася раніше.
Усі інші можуть відвернутися або демонстративно піти, мовляв, ми ж не діти?! А ми просто підходимо до тих, кого вже бачили раніше. І наступного разу вони самі запрошують нас у палату і частують шоколадками. Головне – не бути нав'язливими, але й не шкодувати, не приходити з наміром "зробити добро". Адже волонтерів вистачає – двері завжди відкриті. Принесли, скажімо, торт, а чому ви не радієте?! Але йому зараз той торт не потрібен, не турбуйте його, він хоче заховатися під ковдрою і мовчати, залиште його в спокої на кілька днів, – ділиться Наталя.
Зазначає, що жартують з молодими людьми на різні теми: про війну, росіян і навіть про травми.
Ми зазвичай не ініціюємо, але коли вони починають обговорювати, хто з них більш спритний - "чи я на милицях, чи ти в інвалідному візку", - тоді ми втручаємося в цю розмову.
Наталя вже завела дружні стосунки з деякими з поранених, які проходили лікування на Рівненщині. Серед них є доброволець з Полтави Олег Мажара, відомий під позивним Мажор, який боровся в складі 72-ї бригади "Чорних запорожців". Він отримав серйозне поранення: осколок пробив його тіло, завдавши шкоди частині спини, і чоловік провів у лікарні цілих рік та вісім місяців.
Я вперше зустрів лікарняних клоунів в один з вихідних, коли в лікарні не було жодних операцій, і всі мали можливість відпочити. І раптом вони увірвалися до нас – демонстрували фокуси, повітряні кульки літали по кімнаті, субота виявилася надзвичайно цікавою. Реакції були різні: деякі мої колеги зніяковіли, інші сміялися від душі. Але варто зазначити, що як тільки вони знайомляться з пацієнтами, ті починають їх чекати, телефонують і запитують, коли ж клоуни знову прийдуть, - розповідає Олег.
У "Червоних носах" вірять, що рух лікарняних клоунів продовжить зростати, а кількість волонтерів лише збільшиться. Основним нашим ресурсом є саме люди. Все інше можна придбати, але без людей жодна справа не зможе функціонувати.
Ірина Староселець з Рівного
Фото надала ГО "Лікарняні клоуни "Червоні носи"", м. Рівне
