"Мова подібна до жінки: її слід обожнювати та дбайливо підтримувати", - зазначила Христина Гоянюк, рекордсменка з написання Всеукраїнських радіодиктантів.

Поет-шістдесятник Микола Вінграновський присвячував львів'янці вірші, ніжно називаючи її "Христя в намисті"

Кореспонденти Укрінформу провели зустріч із пані Христиною, щоб дізнатися про її життєву історію. Для цієї жінки українська мова є не просто засобом комунікації, а справжнім почуттям, яке червоною ниткою пронизує її долю.

Батьківська школа

У свої 78 років пані Христина залишається надзвичайно активною та ерудованою особистістю. Вона вражає своєю жіночністю: її манікюр завжди бездоганний, а стильний одяг та елегантні аксесуари підкреслюють її витончений смак.

- Жінка - як троянда, - каже вона. - Так і мова: вирви бур'ян, підлий, підживи - і буде цвісти, - усміхається.

Христина Гоянюк з'явилася на світ у Бориславі, розташованому на Львівщині. Її мати працювала вчителькою початкових класів, а батько викладав українську мову та літературу, протягом півстоліття займаючи посаду директора Бориславської школи №1. Незважаючи на те, що вона була найстаршою з трьох дітей у сім'ї (має брата й сестру), Христина була відзначена своєю активністю і енергією. Батьки приділяли особливу увагу її освіті та розвитку особистості.

- Тато привчав мене читати і вчити вірші. Він дуже любив поезію, знав напам'ять більшу частину "Кобзаря", декламував. І мої перші дитячі спомини - саме про вірші Шевченка. Вдома була величезна бібліотека. У нас же тоді гаджетів не було, і ми малі читали українську класику, - розповідає пані Христина.

Запитую в співрозмовниці, чи не стикалася з тиском з боку радянської влади через любов до української культури, мови, традицій.

- Я ніколи не відчувала утисків у нашій родині. Ми відвідували церкву, але не серед людей, а в захристії, де приймали причастя, сповідалися та святкували паски. Нам ніхто не забороняв цього. Звичайно, батьки повинні були відвідувати релігійні свята, проходити так звані суботники та різні партійні збори, але особисто я не відчувала жодного тиску. Я пережила всі політичні випробування, але мені ніколи не заважали говорити рідною мовою. Навіть будучи членом КПРС, я постійно відвідувала церкву, - ділиться пані Христина.

Згадуючи про шкільні роки, розповідає, що вчилася не в тій школі, де працювали батьки, щоби ніхто не міг їм дорікнути.

- Я щодня йшла два кілометри до своєї школи, а потім стільки ж - назад. Коли казала татові, що в мене наступного дня диктант, - а в нас їх було чимало, - він садовив мене за стіл, і ми писали... "Сідай і слухай, як я диктую, уважно слухай, - казав батько. - Я даю тобі 90 відсотків підказок, а далі має спрацювати твоя пам'ять на правила правопису". І я слухала, писала під татове диктування, а потім завжди мала високі результати. І десь у батькових очах я бачила, що він мною пишається і мріє, щоби стала філологом, - пригадує Христина Гоянюк.

Однак дівчина, спостерігаючи за життям своїх батьків-учителів, які проводили дні в школі, а вечори витрачали на перевірку величезних куп зошитів, вирішила, що не хоче повторювати їхню долю. Вона прагнула стати медиком. Після завершення навчання в школі вступила до Львівського медичного інституту (тепер відомого як Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького), де здобула спеціальність лікаря-бактеріолога. Упродовж усього свого професійного життя, до виходу на пенсію, вона працювала за спеціальністю. Проте ні на мить пані Христина не забувала про свою любов до рідної мови і прагнення її вдосконалювати.

"Радіодиктант для мене - це справжнє національне торжество!"

Співрозмовниця підкреслює, що її перший радіодиктант залишиться в пам'яті назавжди.

Це сталося в травні 2000 року. Тато зателефонував і запитав: "Чи знаєш ти, що відбудеться завтра?" Я відповіла, що не в курсі. А він продовжив: "В Україні проходитиме радіодиктант. Приїжджай до мене!" Тож я вирушила до нього. Ми сіли за стіл, на якому завжди стояли телефон, термометр і годинник. Налаштували радіоприймач, і тато дав мені єдину пораду: "Слухай уважно, що каже диктор!" Під час диктанту я пропустила лише два розділові знаки. З того часу я почала регулярно писати радіодиктанти і жодного не пропустила, - з гордістю розповіла пані Христина.

Вона двічі виявилася єдиною, хто не допустив жодної помилки під час радіодиктанту. В цілому лише сім разів їй не вдалося потрапити до числа переможців.

Неперевершена пані Христина Гоянюк! Відтепер вона є рекордсменкою України за найбільшою кількістю написаних щорічних радіодиктантів... Вона зізнається, що не чекає свого дня народження з такою ж нетерпінням, як радіодиктант національної єдності. Її роботи відзначаються високим рівнем грамотності і належать до найкращих в країні. Пані Христина переконана, що грамотність є важливим досягненням, а мовна майстерність свідчить про інтелігентність особистості. І ми повністю поділяємо цю думку, - зазначили в Національному реєстрі рекордів України.

Жінка зізнається: не здивована, що потрапила до Книги рекордів України. Каже, що готується до диктантів, немов до захисту докторської дисертації: перечитує нові правила правопису, переглядає словники, консультується з вчителями української мови.

Для мене радіодиктант – це справжнє свято, і я починаю відлік днів до його проведення ще з травневих днів. Ближче до події я активно повторюю правила, користуючись граматичними посібниками і словниками. Це стає моєю традицією. В день диктанту я вимикаю всі телефони, щоб не відволікатися. Спочатку, коли я слухала диктанти по радіо, мій чоловік придбав мені диктофон. Я писала текст під диктовку і записувала аудіо для подальшого прослуховування та перевірки. Я докладаю зусиль і пишу з натхненням. Мені приємно, що мою роботу визнали на національному рівні, - ділиться враженнями Гоянюк.

Вона зазначає, що її ключ до грамотності полягає в захопленні мовою та старанній праці. Пам'ять підтримує завдяки читанню великої кількості книг, а також володіє званням майстра спорту у розгадуванні кросвордів.

Я маю звання кандидата у майстри спорту з розв'язування кросвордів, а також звання майстра. Для отримання першого званння я брала участь у змаганнях у Львові, де за 15 хвилин потрібно було відгадати якомога більше слів, - розповідає пані Христина.

Дочка Миколи Винграновського та приятелька Жака Ширака.

До нашої зустрічі Гоянюк підготувалася дуже ретельно. У файлах, конвертах - складені листи, фотографії, нагороди.

— Це моє життя, — говорить жінка.

Із шістдесятником Миколою Вінграновським вона познайомилася в 1963 році.

Тоді влаштовували дні культури різних республік, і до Львова завітали відомі митці, такі як Ліна Костенко, Іван Драч та Микола Вінграновський. Іван Гнатюк з Борислава, близький друг мого батька, запросив їх до нашого міста, де в Будинку культури відбувся вечір творчості. Це був травень, мені було 17 років, і Микола проводив мене додому, поцілувавши на прощання. Це був мій перший поцілунок, перше закохання. Повернувшись до Києва, він написав мені гарячий лист: "Все навколо цвіло... навіть моя втома, яку я привіз з вашого міста", - згадує пані Христина.

Він зазначає, що з Вінграновським вони регулярно проводили час разом, обмінювалися листами, але їхні стосунки раптово завершилися.

Пані Христина розповідає, що листувалася і дружила з 22-м президентом Франції Жаком Шираком. Їхнє спілкування розпочалося з того, що вона написала йому листа, де розповіла про себе, Львів, Україну.

Оскільки я не знала точної адреси, я вирішила написати: "Франція. Париж. Президенту Жаку Шираку". Відповіді не було близько трьох тижнів, але згодом він особисто надіслав мені листа з подякою. Ми не обговорювали політику; я надсилала йому книги про українські замки, культуру та звичаї. У 2009 році він запросив мене до Парижу. Я зупинилася в самому серці міста, в готелі навпроти знаменитого кабаре "Мулен Руж". Ми відвідали Версаль і парфумерну фабрику. Наша дружба тривала до його смерті: останній лист я отримала в серпні 2019 року, а в жовтні він пішов з життя. Я написала співчуття його дружині, мадам Бернардетт. Через півтора місяця отримала відповідь від його доньки, яка висловила вдячність за наше спілкування з її батьком, - ділиться спогадами пані Христина.

Гоянюк також підтримувала переписку з королевою Великобританії Єлизаветою II, Папою Римським Франциском і федеральним канцлером Німеччини Ангелою Меркель.

- Якось організую аукціон своїх листів, - з усмішкою каже жінка.

"Щоб оволодіти мовою, необхідно прагнути до її вдосконалення та глибше розуміти її нюанси."

Основною темою нашої бесіди з пані Христиною є прогрес української мови. Вона підкреслює, що єдине, що необхідно для того, щоб оволодіти українською на високому рівні, - це справжнє бажання.

Що означає фраза "не можу говорити українською" чи "какая разніца"? Різниця, безумовно, є, - підкреслює Гоянюк. - До нас приїжджають афроамериканці, які читають вірші українською, а людина, яка все своє життя провела в Україні, не може освоїти мову? Це просто сором. Російськомовні, переїжджаючи до Великої Британії, Німеччини або Канади, терміново вивчають мову, адже розуміють, що без знання мови їм не знайти роботи, не отримати медичне страхування чи водійські права. Чому ж в нашій країні ситуація інша? Українська є державною мовою. Коли виходиш в громадські місця, спілкуйся українською, а вдома – хоч китайською.

Христина Гоянюк висловлює думку, що мова - як жінка: її потрібно любити, плекати, доглядати, вкладати в неї гроші, "вигулювати в культурних місцях".

- Її слід прагнути, вдосконалювати та осягати всі її нюанси, - зазначає співрозмовниця. - Мова, Батьківщина, мати, Україна, любов, свобода - це все терміни жіночого роду. І про них потрібно дбати, - лише тоді це принесе плоди.