У Львівській області ветерани разом із членами своїх родин беруть участь у виставах театру "Видиво".
У Львівській області ветерани та родини військових організували аматорський театр. Вони готові репетирувати в будь-якому місці, адже це не тільки допомагає їм у психологічній реабілітації, але й має іншу важливу мету. Трупа гастролює по Україні, збираючи кошти для підтримки армії. Проте найважливіше — це можливість висловити свої переживання та проблеми, які їх турбують, перед широкою аудиторією.
У стрийському "Будинку воїна" ніде яблуку впасти. Актори аматорського театру "Видиво" саме обирають сцену, з якої розпочнуть репетицію. Ладні готуватися за будь-яких умов, але насамперед виносять головний реквізит - двері. Саме таку назву має їхня п'єса. Це історія про страхи, які чатують на кожного з нас за цими дверима.
Бідність — це не лише відсутність матеріальних благ. Це стан, коли відчувається, що всередині тебе нічого не залишилося. Але якщо ти зараз мене чуєш, пам’ятай: у тебе є можливість щось змінити.
Усі актори тут - або ветерани, або члени їхніх родин. Серед них і Мар'яна. Її чоловік боронить країну з першого дня повномасштабного вторгнення, тож бачаться вони вкрай рідко.
Мар'яна Кучак, учасниця ветеранського театру:
Спочатку я відчувала певні сумніви, але коли я вперше потрапила сюди, мене вразило те, як легко можна забути про все, що відбувається навколо. Ти зосереджуєшся виключно на своїй ролі та словах. Ми зустрічаємося, обмінюємося новинами: "А твій там?", "А мій там?" А потім: "Як ти провела час?" - "Я їхала потягом, там були стрілянина". Виглядає, ніби це жарт, але в глибині душі ти відчуваєш, що тут тебе справді розуміють.
Лицедії об'єднує також і повна відсутність сценічного досвіду. Жоден з них раніше не мав ніякого зв'язку з акторською діяльністю.
Галина Драгомерецька, творець театру для ветеранів:
Ніхто - це щось зовсім інакше... Можливо, я чогось не врахував, можливо, хтось має "Оскар"? "Ніхто" - це абсолютно любительський проект.
Галина Драгомерецька - фахівчиня із супроводу ветеранів, надихнулася досвідом реабілітації американських військових після В'єтнаму. Тоді дієвою терапією став саме театр. Тепер "Видиву" майже рік. Галина пише всі сценарії, вона ж і ставить спектаклі.
Галина Драгомерецька, творець театру для ветеранів:
Загалом ідея театру полягала в тому, щоб не нав'язувати глядачам: кожен актор працював над своєю роллю, кожен вносив свої власні слова. Вони читали "мої" тексти, і було зрозуміло, що це не зовсім їхні висловлювання. Для мене було важливо, щоб усі ці страхи вони змогли передати своїми словами.
Нещодавно з виставою "Двері" трупа перемогла на всеукраїнському конкурсі аматорських театрів у Кам'янці-Подільському. У самому Стрию спектакль зібрав для війська майже 50 тисяч гривень. А згодом "Двері" планують показати у Польщі.
Ця сцена відображає страхи війни, в якій особливо вразливою постає Любов, що виступає в ролі спостерігачки. Протягом більше року жінка чекає на свого чоловіка, який зник безвісти на фронті. Відчуваючи цей глибокий біль на сцені, вона усвідомила, що повинна бути частиною цього процесу. Саме тоді Любов вирішила приєднатися до театральної трупи і врешті-решт стала її невід'ємною складовою.
Любов Леськів, акторка ветеранського театру:
Страх війни - коли я почула слова: "Андрійку, де ти?". Я зразу подумала про свого чоловіка і в мене просто сльози на очах вийшли.
Ролі військових виконують самі ветерани. Серед них і Василь Федорів - воював на Донеччині, а нині теж фахівець із супроводу ветеранів. Те, що доносить іншим, у театрі усвідомлює і сам.
Василь Федорович, активний учасник театру для ветеранів:
Завжди є якісь шляхи, є якісь інші шляхи, методи, щоб забути про цю війну, щоби перевести свої думки, свої погляди на інші справи.
На сцену ступає директор "Будинку воїна" Роман. Лише рік тому він повернувся з полону. Сьогодні його підтримка побратимів і заняття театром стали справжнім порятунком для душі.
Роман Лутчин, учасник ветеранського театру:
Тоді життя здавалося безглуздим, не вартою зусиль і старань, але час повернення наближався, і в тобі я знаходив те, що не зміг відшукати, мандруючи всіма шляхами світу. Це можна порівняти з моїм досвідом. Де б я не опинявся — чи на морському узбережжі, чи в умовах обмеження свободи... Завжди, коли я повертався, моє серце прямувало до родини, яка чекала на мене. У полоні мене підтримували дві речі: молитва та любов близьких, які завжди були поруч.
Театр функціонує виключно за власні кошти. Учасники зізнаються, що підтримувати подібний проект нелегко, але творчий процес триває. Нові вистави вже в стадії підготовки, і навесні колектив представить дві прем'єри.
