Нереалізований потенціал та справжнє спокій - чому зустріч у Вашингтоні перетворилася на театральне дійство.
Те, що світ спостерігав у Вашингтоні, не можна назвати самітом миру. Це був політичний спектакль, ретельно спланований для досягнення мети, яка полягала не в справедливості, а в легітимації ультиматуму з Кремля. За фасадом ввічливих усмішок і подяки Дональду Трампу розгорталася драма, в якій Україні відводилася роль жертви, що мусить з вдячністю прийняти свою жертву. Це не був діалог, а пролог до "пакту повільної капітуляції", і аналіз справжніх намірів учасників залишає мало місця для сумнівів.
У центрі вистави опинився Дональд Трамп, проте його внесок полягав не в створенні нової музичної композиції, а в інтерпретації старої російської партитури. Його "значна угода" виявилася лише новим обрамленням кремлівського ультиматуму, який роками обговорювався в закритих колах. Давайте проаналізуємо основні моменти:
Чому Трамп так прагне швидко реалізувати цей небезпечний продукт? Причина криється в нюансах внутрішньої політики США. На нього чинить тиск американське суспільство, яке вважає Путіна загрозою, а також Республіканська партія, що готується до проміжних виборів, разом із низкою скандалів, які вимагають позитивного іміджу. "Мирна угода" до жовтня може стати його можливістю показати себе як ефективного лідера, здатного "вирішувати проблеми". І заради цього образу він готовий піти на компроміси з міжнародними нормами.
На фоні цих подій роль європейських лідерів виглядала неоднозначно. Їхні слова вдячності на адресу Трампа, який "змінив статус-кво", виглядали як дипломатична маніпуляція, намагання залишитися в курсі подій і хоч трохи вплинути на них. Однак цей вокальний ансамбль не був одностайним. У його лавах проривалися окремі, проте надзвичайно важливі голоси, які підривали ілюзію єдності:
Ці голоси показали, що частина європейської еліти розуміє всю небезпеку ситуації. Але цього розуміння виявилося недостатньо, щоб змінити загальну картину.
Основна трагедія вашингтонського шоу полягає не лише в цинічному підході Трампа, а й у стратегічній уразливості Європи. Потреба лестити американському президенту виникла через її власну невпевненість. Європа володіє всіма можливостями для того, щоб вплинути на хід війни, але побоюється їх реалізувати.
Замість 18 пакетів косметичних санкцій могла б бути повна економічна ізоляція Росії. Якби Німеччина нарешті передала ракети Taurus, а ЄС конфіскував би заморожені російські активи, то розмова відбувалася б з позиції сили, а не в вигляді прохання. У такому випадку європейці не були б змушені платити за власну безпеку за рахунок України в майбутньому.
Дипломатії замало. Реальний шлях до миру проходить через усвідомлення однієї простої істини: імперію не можна переконати, її можливо лише подолати. Час продемонструє, чи готова Європа обрати таку стратегію, чи ж вона надасть перевагу шляху найменшого опору, що неминуче призведе до катастрофічних наслідків.
А поки політики грають у свої ігри, Україні, затиснутій між тиском та інтересами великих гравців, важливо пам'ятати одне. З Неба на нас дивляться тисячі найкращих синів і доньок, тисячі ідейних українців, які віддали свої життя. Вони вірять, що їхня жертва не буде зраджена. І будь-яка угода, що легітимізує агресію та віддає хоча б клаптик нашої землі, буде зрадою не лише міжнародного права, а й їхньої священної пам'яті. Це та червона лінія, яку ми не маємо права перетнути. Ніколи.
