Нова декада 1920-х, "кернесанс" та гасло "Геть від Москви!": як розвивається Харків, що знаходиться всього за 30 км від кордону з Росією.

Харків — це не лише OSB-плити, що обрамляють сотні тисяч вікон, а й аромат ментолових цигарок, що заповнює бари, куди часто заходить місцева богема. Це місце, де модна кава і смачний скрембл стають ідеальним завершенням ночі після гучних вибухів. Це символи, як-от Держпром, лавки, смітники, "кернесанс" та мем "Міша, у тєбя скучноє ліцо, тєбє ніхто дєнєг нє даст!". Тут живуть військові, волонтери, студенти, митці та науковці. Будинок "Слово" нагадує про заклик "Геть від Москви!", який прозвучав 90 років тому і тепер набує нового значення в щоденному спротиві мільйонів його жителів. Ми відвідали це місто та поспілкувалися з письменниками, поетами, архітекторами та волонтерами, щоб дізнатися, як воно живе сьогодні.

Своє перше побачення вони організували неподалік від Будинку "Слово". Дощ, вино та особлива атмосфера літературної богеми створювали неповторний настрій. Саме в цьому місці писали, жили (а іноді й загинули, як, наприклад, Микола Хвильовий) видатні поети та прозаїки епохи "Розстріляного відродження" сто років тому.

Цей п'ятиповерховий будинок, що має п'ять входів і 66 квартир, був зведений у 1920-х роках для українських літераторів. Споруда, яка має форму літери "С", з часом перетворилася на місце їхнього переслідування та загибелі під час сталінських репресій.

"Ми принесли пляшку і зустрілися. Спочатку думали просто посидіти, але раптом почав йти дощ," - згадує весела молода дівчина на ім'я Тетяна, поки дим від її сигарети піднімається в повітрі саду Шевченка в Харкові.

"Та я взяв не одну, а цілих три 'пляшки'. А то ще подумають, що я на одну поклався. Дощ ж падав!" -- жартує Артем, який також намагається зігрітися і ховається від холодного вітру.

Артем Ельф — поет, автор і куратор харківського літературного слему LitSoul UA. Його знайомство з Тетяною, яка працює на харківському "Радіо Накипіло", стало можливим завдяки спільній пристрасті до літератури. Окрім цього, їх об'єднує захоплення барною культурою, яку активно підтримує місцева творча спільнота.

"Уяви собі, що саме цими вуличками колись прогулювалися ті ж самі поети. І все це відбувалося в цьому місті", -- з захопленням кажуть мені закохані. "На мою думку, Харків сьогодні переживає новий ренесанс 1920-х років", -- підкреслює Тетяна Хоронжук.

Ми зустрілися з нею та її хлопцем біля Держпрому - одного з найвизначніших архітектурних шедеврів Харкова, який є відомим не лише в Україні, а й за її межами як символ конструктивізму. Цю будівлю збудували в 1920-х роках, і вона колись слугувала центром управління промисловістю Української Соціалістичної Радянської Республіки. Держпром увійшов в історію як одна з перших у світі висоток, зведених із залізобетону. Саме з нього походить відомий вислів, що став популярним на початку повномасштабного російського вторгнення: "Харків -- залізобетон".

"У Харкові існує особливе середовище — вільне, активне й українське. Саме тут, в Україні, змогла виникнути літературна сцена слему. Це схоже на стендап, проте замість жартів звучать вірші," — розповідає Артем.

Тетяна Хоронжук переїхала до Харкова зі Львова під час повномасштабної агресії в 2023 році. Вона розповідає, що з кожним новим візитом все більше закохувалася в це місто і зрозуміла, що прагне залишитися тут, незважаючи на яскраво відчутну російську агресію. Харків розташований всього за 30 кілометрів від кордону з Росією, і з 24 лютого 2022 року тут рідко можна зустріти спокійний день, коли "сусіди" не завдають ударів за допомогою КАБів або "шахедів".

"Я прожила у Львові десятиліття," -- ділиться Тетяна. -- "Шукала там літературну спільноту, але, на жаль, не знайшла. Коли я вперше приїхала до Харкова після початку повномасштабної війни, він мене вразив. Тут розвинена барна, поетична і театральна культура. Кожна третя людина або поет, або близький друг письменника чи художника."

Ми гуляємо втроєм від Держпрому, крокуючи центральними вулицями Харкова; на вулиці яскраво світить сонце, хоч і вітерець відчутний; у травневий період місто наповнене зеленою рослинністю. Перше, що привертає увагу, — це акуратно побілені дерева, безліч вікон, закритих плитами OSB (результат російських атак), а також розкидані тут і там протитанкові їжаки.

"А на місці цього парку був цвинтар, -- каже Артем. Він сам родом із Горлівки, що на Донеччині, але переїхав у Харків багато років тому. -- Раніше на місці цієї церкви (колишнього Московського патріархату) була одна з перших в місті, яку зніс совєт. А потім Кернес побудував нову. Жартували, що його там і відспівали. Хоча, по-моєму, так і було".

До слова, про колишнього мера Харкова Геннадія Кернеса тут згадують доволі часто. Про нього складають міські легенди: нібито біля історичного музею в центрі був його улюблений заклад, і коли мер обідав, туди більше нікого не пускали. Із Артемом і Тетяною ми проходили той улюблений ресторан, неподалік якого стоїть закритий мішками пам'ятник грецької богині перемоги Ніки.

Хоч Кернес і мав деякі незвичайні вподобання та політичні погляди, він все ж виявився одним із перших декомунізаторів Харкова, -- зазначає Артем. -- Раніше на цьому місці стояв пам'ятник, відомий народній назві "Четверо несуть холодильник", який зображував проголошення радянської влади в Україні. За Кернеса його демонтували ще в 2012 році, а натомість встановили Ніку. На постаменті позаду є напис, що це було "за сприяння Кернеса та Добкіна (колишнього мера Харкова. -- LIGA.net.)". Згадавши про двох колишніх мерів, Тетяна підтверджує, що мем "Міша, у тебе скучне обличчя" досі живе та процвітає серед мешканців міста.

Літературна спільнота LitSoul UA, до складу якої входять Артем та Тетяна, організовує слеми в Харкові з 2016 року. Все починалося з невеликих квартирних вечорів, а тепер це перетворилося на значний мистецький рух. Основними майданчиками для виступів стали бари, альтернативні театри та кав'ярні, такі як Pakufuda, "Сьомий склад" та "Театр Нафта".

"На наші слеми з'їжджаються люди з різних куточків країни. Фактично, вони приїжджають, щоб представити свої твори та насолодитися спілкуванням з однодумцями," – зазначає Артем.

Після 24 лютого 2022 року слем на пів року замовк. Спільнота роз'їхалась -- хто до Києва, хто в Європу, хто пішов воювати. Але скоро почали з'являтися нові обличчя.

"З'являються молоді особи. В їхньому віці 18, 19 років. Ще рік тому вони були дітьми, а тепер впевнено заявляють: 'Я поет', 'Я фотограф', 'Я режисер'. Це справжнє диво. В атмосфері відчувається така енергія, якої не було в Харкові вже давно", -- ділиться Артем Ельф.

Нове покоління створило "Творчу Нежить" — андеграундну арт-групу, що має власну галерею. Богемне середовище почало формуватися не навколо традиційної поетичної спільноти, а завдяки художникам і тим, хто поєднує текст із візуальним мистецтвом.

Коли я попросив їх розповісти щось у харківському стилі, Артем і Тетяна почали з азартом накидати слова: тремпель – це вішалка, Барабан – це знаменитий ринок Барабашова, Стєкляшка – вихід із метро "Університет", квадратна піца з "Буфету" – з’явилася ще в ті часи, коли у Артема було волосся, легендарний клуб "Живот" і "Кефір-паб", а також "Кулінічі" – місцеві кіоски з випічкою, і суржик. В останні роки тут стали менше соромитися суржику, адже популярність гурту "Курган і агрегат", який теж походить з Харкова, зросла.

Ми прогулялися тихими куточками Харкова разом з Мерьям Йол, яка родом із цього міста. Сумська вулиця є центральною артерією, а ми обрали маршрут паралельною вулицею. "Попереду праворуч розпочнеться вулиця Свободи, яка приведе нас до Майдану Свободи", -- пояснює Мерьям. Зупинилися за кавою в затишному кафе, яке відкрила її однокласниця. Нещодавно вона повернулася на Салтівку, район, що, мабуть, найбільше постраждав від обстрілів.

"Я пам'ятаю, як у перший місяць повномасштабної у місті не було хліба", -- згадує Мерьям.

Наступного дня, прогуляючись містом, я побачила на OSB-плиті малюнок хліба. Це було дуже символічно. Сто днів частина команди "Волонтерської" жила у підвалі пекарні: піч, борошно -- все, що було. "Пекти вмів один, але швидко навчилися всі".

Мерьям 31, усе життя вона живе в Харкові.

"Я почуваюся тут затишно, відмінно, просто чудово. І раптом з'явилася Росія," -- говорить, знизуючи плечима.

Перед початком повномасштабної війни я працювала в ролі продюсерки.

Наразі Мерьям є операційною директоркою благодійного фонду "Волонтерська". Це невеличка команда з Харкова, яка понад три роки тому ухвалила рішення залишитися у рідному місті. "Раніше я шукала складний костюм для зйомки, а тепер — дрон для військових", — ділиться Мерьям. Спочатку "Волонтерська" надавала допомогу цивільному населенню в Харкові, а згодом почала шукати генератори для сіл, що були деокуповані, та електроплити для Вовчанська, де не було газу. З 2023 року фонд активно займається відновленням: навколо Ізюму вже відремонтували дахи та вікна у 175 оселях, а також облаштували укриття.

"У Харкові не було бомбосховищ як таких, -- каже Мерьям. -- Підвали були забиті мотлохом. Ми перебудували 165 сховищ, робили все своїми руками".

Вони також подорожували до сіл, щоб з'ясувати потреби місцевих жителів. Найактуальнішою виявилась проблема з працевлаштуванням. "Більшість людей зайняті в аграрному секторі, але їхні поля виявилися замінованими." Тож "Волонтерська" почала закуповувати теплиці, необхідний інвентар та надавати підтримку в організації логістики. У селі Дем'янівка, яке, за свідченням місцевих, змінило власників 18 разів, не залишилося жодної цілісної будівлі.

У Дем'янівці волонтери зустріли Людмилу в спекотний літній день, коли на її городі достигала кукурудза. Деякі качани вже були настільки перезрілими, що легко відривалися від жаркого сонця. Жінка сама займалася розмінуванням поля, працюючи вручну. "Вона пригощала нас свіжою кукурудзою, і це було просто неймовірно. Ми купили її врожай і почали реалізовувати в харківських закладах", — розповідає Мерьям. Так виник проєкт "Лавка деокупації", що підтримує фермерів із звільнених територій у продажу їхньої продукції та відновленні господарств.

Ми з Мерьям гуляємо вечірнім садом Шевченка. Пам'ятник Кобзарю закритий мішками. У місті відбулися кілька етапів перейменувань. "З'явилися нові вулиці, названі на честь загиблих військових. Але в цілому -- дуже мало назв на честь жінок. Навіть медіа "Люк" проводили дослідження з цього приводу".

На думку багатьох, Харків завжди вважався осередком культури і театрального мистецтва, з найбільшою кількістю незалежних театральних сцен в Україні. Сьогодні ці сцени переживають важкі часи: зменшені зарплати, закриття театрів — військова адміністрація забороняє вистави. Проте культура не зникає. Організація "Some People" (харківська культурна ініціатива, яка створює простори для мистецтва, музики та освіти, зокрема Центр нової культури — Ред.) продовжує свою діяльність, запрошуючи діджеїв з Європи та організовуючи музичні сеті навіть під час війни. Наразі вони також працюють над створенням нового простору площею 1600 квадратних метрів для вистав і концертів.

"Коли харків'янам щось не подобається -- ми про це говоримо", -- каже Мерьям. Масові акції заборонені, але їх це не зупиняє. Замість них проводять "пікніки".

Існує також будівля "Гігант" — пам'ятка архітектури, яку планують переобладнати під кафе. І знову активісти зібралися біля входу. Поруч із фонтаном, який Мерьям називає "наш знаменитий фонтан з мавпами", вже немає жодної скульптури. Лише вода. "У нас є термін — "кернесанс". Це щось велике, неекологічне, дивне, зліплене з різних частин і коштує купу грошей — ось воно".

Ми прощаємось з Мерьям приблизно о дев'ятій біля Some people. Всі заклади закриваються досить рано. "Якщо у когось склалося враження, що Харків мертвий, не варто так думати, - каже Мерьям. - Приїжджайте. Є світло. Є люди. Є кава. Діти народжуються. Ми всіма можливими способами намагаємося зробити місто живим. І хочемо, щоб нас бачили – живими".

На вході до харківського альтернативного театру "Нафта" красується малюнок динозавра. Я, поспіхом виходячи з таксі та усміхаючись, зустрічаю директорку театру Тетяну Голубову. Ми піднімаємось до її кабінету, стіни якого прикрашені афішами. У приміщенні відчувається запах, схожий на аромат старих бібліотек.

У кінці XIX століття у приміщенні був монастир. Потім -- завод ялинкових прикрас і гігантських буратін, а в 90-х -- швейний цех. Сьогодні це незалежний театр "Нафта" -- один із близько 15 театрів із 50, які "вижили" й повернулися до Харкова зі Львова під час війни. Цей театр під час війни став феноменально популярним -- їхню "Оргію кіборгів" вже бачили у Львові, Києві, Дніпрі та навіть за кордоном. Двері кабінета відчиняються, і туди заходить молода темноволоса жінка із короткою стрижкою.

- Ну як там вдома, нормально? - питає її Тетяна.

"Двері застрягли, але тато вже все виправив, -- говорить жінка на ім'я Олена Баженова, акторка з "Нафти". -- Хоча, звісно, у кімнаті зараз великий безлад, ролети з вікон посипалися. Проте вікна залишилися неушкодженими. Сарай витримав усі випробування, нам дуже пощастило."

Учора неподалік будинку, де акторка живе зі своїм батьком, прилетів російський "шахед". Чоловік Олени, також актор, зараз на війні, а вона боїться жити у квартирі сама.

"Що мене завжди вражає, -- говорить Олена. -- Приліт відбувся вночі, приблизно о 23-й годині, а вже о 6-й ранку в усіх місцях, де були вибиті вікна, стояли ОСБ. Наче й не сталося нічого."

Літнім сезоном 2023 року "Нафта" відновила свою діяльність. В їхньому репертуарі немає жодної вистави з довоєнного часу, і все почалося з чистого аркуша. Команда також зазнала змін: частина членів колективу виїхала, а інші вирушили на службу. Акторка театру Олена працює на трьох фронтах: в "Нафті", у дитячому гуртку при палаці культури та у підлітковому хабі "Уява". Це звична ситуація для багатьох людей у культурній індустрії, адже в деяких державних театрах зарплата становить лише 3000-4000 гривень, і незважаючи на це, люди продовжують працювати.

"Перед війною в театрі працювало приблизно 60 осіб. Нині ж їх лише 22. Дехто виїхав, інші пішли на фронт, а хтось залишився. Ми займалися волонтерством: тут функціонував штаб "Культурний шок". Тепер ми знову повертаємося до театральної діяльності," – ділиться директорка.

"Ми не погоджуємось із тим, що через воєнну агресію Росії ми чомусь маємо поїхати зі свого дому, чомусь маємо кинути те, що ми тут багато років напрацьовували, -- каже директорка театру Тетяна Голубова. - Мені здається, ми стали собою під час повномасштабної війни. Колись у цьому приміщенні був швейний цех. Тепер тут сцена на 50 глядачів. Раніше тут грали камерні вистави. Тепер, через небезпеку, ми виступаємо у просторі Some People на Клочківській".

В місті існує обмежена кількість безпечних локацій для театральних вистав. Актори фактично позбавлені можливостей для виступів. "Високі витрати на оренду, низькі зарплати та обмежений репертуар. За увагу кожного глядача потрібно активно змагатися. Це зовсім інша ситуація, ніж, наприклад, у Києві. У "Нафту" зазвичай приходять переважно молоді люди, які працюють у креативних сферах", -- ділиться думками Тетяна.

Улюблені харківські місця жінок, що працюють у "Нафті" -- сквер Стрілка, Конторська, набережна, де річка Лопань зустрічається з річкою Харковом. Держпром -- теж місце сили. "Мені здається, що я його фотографую кожного разу. У телефоні вже, мабуть, цілий календар: мінімум одне фото на місяць. Це як нагадування, що ми тут, і місто -- теж тут", -- каже Тетяна.

Коли мені запитують, чи залишилися люди в Харкові, я відповідаю: "Так, ми навіть вистави ставимо", -- ділиться Тетяна. -- "Харків живий, просто змінився. Тут є кафе третьої хвилі, де можна переглядати матчі, неподалік -- будівля, обшита OSB. ІТ-спеціалісти проводять дзвінки з американськими клієнтами. І раптом -- вибух. Якщо він не надто близько, всі продовжують свою роботу. Це і є наше життя. Ця дивна, але звична реальність".

У кав'ярні-пекарні Pakufuda, розташованій неподалік Держпрому та зоопарку, креативні особистості знаходять все необхідне. Найголовніше – це можливість зустріти інших творчих людей. "Я спілкувалася з багатьма, і всі одностайно радили завітати до вас", – ділюсь враженнями з Лілією Мунтян, співзасновницею цього закладу. Сьогодні в Pakufuda пропонують смачну свіжу випічку з крафтової пекарні та можливість пограти в настільні ігри – їх тут більше 300.

"Просто так вийшло, що навколо цього місця об'єдналася культурна спільнота, -- розповідає Лілія. -- Якщо потрібно когось зустріти чи вирішити певне питання, усі завжди приходять сюди. І все якось органічно складається. Тут працювали журналісти "Люка", проводили наради та зустрічі. Доки у них не з'явився власний простір, вони майже постійно перебували тут."

Другого січня 2023 року поруч із кав'ярнею був приліт, вибило вікна і постраждав зал. Після удару кавʼярню закрили на десять днів, щоб відновитись. Pakufuda -- це одне з улюблених місць харківського журналіста Дмитра Кузубова. Він любив приходити сюди, обирав столик на другому поверсі, звідки добре видно заходи сонця, і працював. Зараз Дмитро служить у Нацгвардії.

"Я народився і виріс у Харкові. Це моє рідне й улюблене місто. 10 років працював журналістом, до 2023 року три роки очолював редакцію "Люка", -- розповідає Діма. Уперше Харків він залишив надовго 3 березня 2022-го -- через два дні після авіаудару по будівлі облдержадміністрації.

"Я вирушив у подорож із родиною на два місяці, коли стати свідком гуркоту винищувачів стало неможливо, адже це відбувалося точно о одинадцятій вечора, як за годинником," — ділиться Дмитро. — "Після цього я повернувся. Вдома мені ніяк не вдається добре виспатися, хоча вибухів стало трохи менше."

У 2022 році Харків для Діми був суцільним сюрреалізмом: центр, де завжди був шум і шалений трафік, натовпи людей, студентів, тепер пустував. Було відчуття, що у місті лишились лише волонтери, військові й іноземні журналісти. На одній із центральних вулиць можна було простояти пару хвилин просто на проїжджій частині, і не було жодної машини. Усі далекі знайомі тоді стали друзями і обіймали один одного під час зустрічі. Навесні 2023 року люди стали повертатись.

"От кав'ярні -- це головні свідки харківської незламності. Коли за окружною дорогою ще стояли росіяни, в кав'ярні у центрі міста можна було випити лате або альтернативи, якісь там модні кавові напої. Вночі місто атакує балістика або КАБи, а зранку всі просто п'ють каву, ніби нічого не відбулося, і обговорюють новини. За три роки такого життя, думаю, ми всі трохи з'їхали з глузду".

Діма вважає: коли ти розумієш, що зранку вже можеш не прокинутися, це дуже дивно з точки зору психології залишатися в цьому місті. Але, мабуть, щось таки в ньому є, -- недарма прямо зараз тут лишається мільйон людей.

Вікна оселі харків'янки Анни Гін виходять на межу з Російською Федерацією, адже вона мешкає в районі Салтівка. 24 лютого залишився в її пам'яті назавжди, адже цей день змінив усе. Під час повномасштабного вторгнення вона втратила обох батьків і розлучилася з донькою, яка вирушила за кордон.

Протягом усього свого життя жінка працювала зі словами: вона була журналісткою, спеціалісткою з піару та копірайтеркою. З початку повномасштабної війни вона веде щоденник про життя в Харкові, який публікує на своїй сторінці у Facebook. Два роки тому цей щоденник вийшов у друкованому вигляді як книга. Ми зустрілися біля в'їзду на Салтівку і разом з її доберманом Гектором вирушили до харківського Гідропарку.

"Позавчора потрапили з Гектором у *****рез із шахедами, -- розповідає вона за кермом. -- Гектор злякався і втік, я бігаю його шукаю, навколо мене щось вибухає. Страху взагалі немає, у мене собака пропала! Я зірвала голос, але, слава Богу, знайшла".

Прильоти в Харкові відбуваються досить часто, однак, на думку Анни, вони більше не викликають нічого, окрім стресу та ненависті. Це стає звичним явищем, коли ти вже не здатен переживати горе. Зараз письменниця знайшла спосіб зайняти свої руки у такі моменти: вона виготовляє прикраси з епоксидної смоли, продає їх і використовує зароблені кошти для волонтерської діяльності. Спочатку ж її заспокоєнням були 50 грамів коньяку чи віскі.

"В якийсь момент я зрозуміла, що це відбувається занадто часто, і я так зіп'юсь до чортової матері, -- каже Анна. -- Відмовилась від алкоголю взагалі. Ми тут живемо рандомним життям. Або рандомною смертю".

З початку масштабної війни Анна активно займається волонтерською діяльністю. "Коли приїжджає вантажівка з медикаментами для фронту, я їх розподіляла та підписувала для хлопців - "від болю", "від гарячки", а потім розвозила, куди потрібно", - ділиться Анна. Одного разу їй надіслали повідомлення підписниці з Харкова, які переїхали до Італії. Вони повідомили, що зібрали 350 євро і хочуть допомогти шпиталю, тому попросили Анну зв'язатися з ними.

У лікарні знизили плечима: за 350 євро пораненим особливо не допоможеш, але мені сказали: "Послухайте, купіть нам телевізор у хол, скоро футбол, хлопцям буде де дивитися". – ділиться Анна Гін. – Я була в захваті! А дівчата, які там були, вирішили, що це несерйозно, і пішли. Я ж розуміла, що сама не зможу придбати телевізор, тому написала пост. Так і вдалося зібрати кошти для його покупки.

Ми крокуємо гідропарком, і місто повільно занурюється в сутінки. Цієї ночі тут знову буде багатолюдно, хоча ми поки не підозрюємо про це. Гектор настійно вимагає ласощі для собак, і лише після цього готовий позувати для фото.

Анна з'явилася на світ у цьому місті, уклала шлюб, стала матір'ю та виховала свою дитину. Після розлучення вона все ж не змогла залишити рідні місця, хоча іноді навідувалася до Дніпра. У 2022 році Харків переживав важкі часи: магазини були закриті, салони краси та банки майже не функціонували, а крафтові крамниці зазнавали труднощів. Місто було сповнене тиші, і дітей не було чути.

"Ти не бачиш, як діти — вони такі барвисті зі своїми бантами та самокатами. Коли немає веселого сміху на гойдалках чи в піску, місто виглядає зовсім бездушним."

У 2023-му почали повертатись сім'ї з дітьми, і місто стало оживати.

"Я не прагну здаватися героїнею", — говорить Анна Гін. — "Так, я займаюсь волонтерством і щодня маю справу з нашими та іноземними журналістами. Подивись, я вже не молода мама, у мене доросла дитина, але й не стара. Тож можу бути корисною і надавати підтримку. Моя донька часто пише мені: 'Мамо, що відбувається?' Вона стежить за новинами, де показують вибухи і обстріли, а ми з Гектором іноді навіть не чуємо цього, просто п’ємо чай, розумієш?"

Анна Гін зазначає, що Харків за останні три роки пережив суттєві зміни. Найбільш виразно проявилася тенденція до зростання української мови в повсякденному житті міста.

У мене є сусід, і ми спілкуємося переважно усно російською мовою — ми ж з Харкова, вибачте, — ділиться Анна. — Але нещодавно він надіслав мені повідомлення в Telegram: "Забула закрити вікно в машині". Це ж цікаво, чи не так? Спілкуємося російською, а пишемо українською.

У вихідний день у харківському саду Шевченка зібралося чимало людей. Поки в Саржиному Яру рибалять і насолоджуються пташиним співом, тут можна побачити черги за капукоранжами та батьків, які пригощають своїх дітей морозивом. Ми зустрілися з архітектором і головою громадської організації "Платформа урбаністичного розвитку" Віктором Дворніковим неподалік, на площі Свободи.

"Майдан свободи -- фактично точка перезапуску Харкова у радянський час, -- каже архітектор. -- Тут з'явився Держпром. Вся структура міста тоді була перебудована навколо цієї площі. Звідси променями розходяться головні вулиці -- Сумська, проспект Героїв Харкова (колишній Московський), Полтавський шлях".

У Харківському національному університеті імені Василя Каразіна, наприклад, зараз навчається 14,5 тис. студентів. Про це каже Анатолій Бабічев, проректор з науково-педагогічної роботи. Серед них невелика частина іноземців. Ще у 2021-му, наприклад, тут навчалось 23 000 студентів, чотири із них були іноземці. "Найбільше охочих зараз навчатися психології -- триста кандидатур на одне місце, -- каже Анатолій. -- Далі за популярністю -- факультет іноземних мов і міжнародні відносини".

Хоча університет функціонує в онлайн-форматі, тут постійно виникають нові ініціативи. Наприклад, один з перших в Україні центрів, присвячених розвитку ветеранів. Це програми короткострокового навчання, які реалізуються за запитом військових підрозділів для набуття певних навичок, таких як надання медичної допомоги або ознайомлення з особливостями роботи радіоелектронної боротьби.

"Ще кілька років тому Майдан Свободи був, без перебільшення, головною міською площею. Ми б із вами просто так не сіли б на лавку ще п'ять років тому, тут завжди було повно студентів. Зараз університет офлайн не працює, тож все інакше".

Харків, розповідає архітектор Віктор Дворніков, завжди тримався на трьох опорах: студенти, промисловість і логістика.

"Щороку до повномасштабної війни тут було понад 300 000 студентів. Промисловість -- це окрема тема, більшість великих заводів уже були неконкурентноздатними через застарілу технологію. А логістика -- Харків завжди розвивався саме завдяки вдалому логістичному розташуванню на перетині шляхів із Києва на Донбас і з Москви на Крим. Цього також більше не буде, тому що ми зараз у логістичному тупіку", -- каже Віктор.

Тому Харкову, вважає архітектор, треба змінювати фокус.

"Великі промислові підприємства вже в минулому. Натомість культура, наука і креативність — це те, що здатне розвиватися у нашому середовищі вже сьогодні," — зазначає Віктор.

Він ділиться історіями про маловідомі куточки Харкова: Захарківська слобода, розташована неподалік від центру, нагадує заповідник XIX століття. Тут збереглися архітектурні особливості – будівлі, їх висота та форма залишилися незмінними. У ті часи люди обирали слободи для проживання через відсутність податків і кріпацтва. Крім того, тут можна було займатися виноробством та продавати алкоголь без мита, що приваблювало вільнолюбних людей, таких як козаки та авантюристи. Ще одним цікавим місцем є Московка, яка знаходиться ближче до Південного вокзалу, де також можна знайти численні старовинні будівлі XIX століття.

Ще один приклад цікавої архітектури – район ХТЗ, згаданий у пісні "Мальви" "Жадана і собак". З одного боку розташовані заводи, далі простягається зелена зона, а потім з'являються житлові будинки. Між усім цим тягнеться вузька транспортна смуга. У будинках були спільні зручності, навіть кухонь не існувало. Їдальня, дитячий садок, школа – все під одним дахом. Люди жили в цій системі, як маленькі гвинтики радянського механізму. Щодо сучасної забудови, Дворніков висловлюється лаконічно: "Кернесанс".

"На мою думку, те, що проголошується по всій Україні під гаслом "Фортеця-Харків", є, швидше за все, піар-ходом, -- висловлює свою думку Дворніков. -- Харків ніколи не був фортецею. Насправді місто функціонує як складна мережа з безліччю горизонтальних зв’язків. Це і є його справжня сила, а не стіни."

***

"Ласкаво просимо до міста-героя Харкова," -- можна прочитати на табло при в'їзді до міста. Біля станцій метро та на білбордах красується напис: "Горджуся тим, що я харків'янин". На зупинці доросла жінка висловлює невдоволення підліткам за ненормативну лексику, поки решта пасажирів терпляче чекає в черзі на тролейбус "Богдан". В умовах повітряної тривоги GPS постійно дає збій.

У Саржиному Яру люди в суботу ловлять рибу та теплі сонячні промінчики весни. Таксист, що везе мене на вокзал, каже: "Я сприймаю це місто як кохану людину". І пояснює: це значить - бачити недоліки, але не звертати на них увагу.

На вокзалі я чую розмову двох хлопців у військові формі, один каже іншому: "А я перший раз у Харкові, хоча сам родом із Донбасу. Не скажеш, де тут кінотеатр? Хочу подивитись кіно "Раша, гудбай".

Харків — це як оригінальний харківський десерт. Його смакові відтінки можуть бути різними, і не кожен з них сподобається. Але в будь-якому випадку, ти не залишишся голодним.