Унікальні культурні значення Барського МХАТу
Аматорський театр з Вінниччини займається реабілітацією військовослужбовців та соціальною адаптацією людей з порушеннями зору.
У невеличкому містечку на Вінниччині вже дев'ятий рік функціонує театр, що є швидше винятком у наших реаліях, ніж звичним явищем. Його засновники дали своїй трупі назву Барський МХАТ. Проте, незважаючи на подібність абревіатури до російського "аналогового" театру, творці просять не шукати жодних зв'язків. Адже це означає "міський художній аматорський театр", що є лише дотепним натяком. У відміну від московських мистецьких концепцій, цей театр ставить за мету створення нових українських культурних значень. А реалізують свою місію звичайні мешканці міста, які отримали шанс втілити свою мрію про сцену. Крім того, тут активно працюють учасники двох проєктів, які починалися як грантові, але з часом стали невід'ємною частиною Барського МХАТу: за допомогою мистецтва кілька років поспіль проводиться реабілітація військових та сприяння соціалізації людей з вадами зору.
Про свій унікальний колектив Укрінформу розповіли директор Громадської організації "Барський міський художній аматорський театр" Роман Григор'єв та режисерка Барського МХАТу Ірина Дєдова.
"МИ В ТЕАТР НЕ ГРАЄМОСЬ - МИ В НЬОМУ ГРАЄМО"
У Барі, що розташоване у Вінницькій області, до початку повномасштабного вторгнення проживало всього трохи більше 15 тисяч мешканців. Проте навіть така невелика чисельність населення не завадила виникненню в цьому маленькому місті унікального явища — Барського МХАТу. Протягом свого існування цей театр пройшов шлях від скромного аматорського колективу до визнаного осередку культури, відомого своїми мистецькими ініціативами по всій Україні.
Роман Григор'єв каже, що наразі театрів у малих містах зовсім небагато. Та ще й таких, які збереглися попри війну і регулярно тішать своїх глядачів прем'єрами.
Хоча ми є аматорським колективом, наші виступи не обмежуються лише міськими заходами. Наше завдання полягає в створенні справжнього театру, де ми не просто граємо, а живемо театром. У нас є чітка репертуарна політика, а під час вибору декорацій та реквізиту ми прагнемо до максимальної реалістичності та високої якості. Це підтверджується і нашою грантовою діяльністю: на реалізацію культурно-мистецьких проєктів ми залучаємо фінансування, переважно з грантів. З 2018 року ми отримали майже сім мільйонів гривень. Ось така наша історія, - ділиться Григор'єв.
Він упевнений, що аматорський театр має право на життя, повинен і може бути успішним. Головне, щоб, незважаючи на такий статус, колектив демонстрував професійність або максимальну до цього наближеність.
Все почалося ще в 2016 році завдяки ініціативі Артура Цицюрського, який на той час обіймав посаду міського голови Бару. Він виступив з пропозицією створити театр, звернувшись до професійної режисерки Ірини Дєдової, що працювала методистом у міському будинку культури. Ірина займалася постановками невеликих театралізованих форм, зокрема, організовуючи реквієми на честь жертв Голодоморів.
- Ця тема мені дуже близька та важлива, - ділиться Ірина. - Я пронесла її через наш колектив, як червону нитку. Згодом я згадала про свою освіту і усвідомила, що можу взяти на себе великий проект. Тоді вирішила спробувати. Пригадала, як у дитинстві "завдавала клопоту" сусідським бабусям своїми концертами та театральними виставами. На горищі бабусі знайшла стару антологію українських водевілів і ходила до сусідів, розподіляючи ролі. Але одна людина не може впоратися сама. Тоді я вже працювала з Романом, ми зустрічалися на різних концертних заходах. Я запропонувала йому стати моїм партнером у цій справі - створити театр.
МРІЯ ПРО СЦЕНУ ДЛЯ ЧОБОТАРЯ
Процес втілення цієї концепції був досить простим. Спершу ми обрали виставу, а потім розмістили оголошення в міській газеті та на Facebook, анонсуючи кастинг на ролі у п'єсі Михайла Старицького "По-модньому".
Це стало для нас справжнім "лакмусовим папірцем": якщо люди проявлять інтерес, театр житиме, якщо ж ні — місту це не цікаво. Проте, після публікації нашого оголошення, всі ролі у водевілі були зайняті буквально миттєво! На кожну роль було кілька кандидатів. Ми організували кастинг, прослуховували учасників та запитували, як вони бачать своїх персонажів і їхні життєві шляхи. Вибрали тих, хто найкраще відповідав вимогам, і почали працювати над постановкою, - ділиться спогадами Дєдова.
На кастинг з'явилися абсолютно різноманітні особи. Творці театру створили його як відкритий мистецький простір, доступний для людей різних соціальних груп, вікових категорій та статей. Тому серед учасників театральної трупи можна знайти вчителів, робітників, чоботарів і військових. На відміну від дітей, які можуть відвідувати безліч гуртків та секцій, ці люди отримали унікальну можливість реалізувати свою дитячу мрію – виступати на сцені. У свої 60 або 20 років вони вперше виходили на підмостки і відчували неймовірну радість від цього.
Це неймовірно підбадьорює і надихає, коли хтось говорить: "Боже мій, я завжди мріяв виступати на сцені, і ось цей момент настав!". Навіть така проста фраза може мати великий вплив. Іноді вона з часом розвивається в щось більше, коли актори стають частиною нашої команди на багато років, зростаючи і еволюціонуючи разом з нами. Іноді складається враження, що вони цінують театр навіть більше, ніж ми самі. Адже це простір, що об'єднує людей з різними поглядами, які часто відрізняються від загальноприйнятих. Тут можна знайти і військових, і їхні родини. Нам не потрібно детально пояснювати, чому важливо підтримувати захисників та їх близьких, - зазначає Дєдова.
РЕАБІЛІТАЦІЯ ВІЙСЬКОВИХ ЗА ДОПОМОГОЮ АРТ-ТЕРАПІЇ
Дійсно, такий склад команди Барського МХАТу не є випадковим. Завдяки підтримці Українського культурного фонду (УКФ), тут активно співпрацюють із ветеранами.
Проект, який ми започаткували у 2019 році, виник у момент, коли конфлікт на Сході України перейшов у стадію "замороження". Ми вирішили, що арттерапія — це найбільш ефективний метод реабілітації для ветеранів. Після повернення з фронту багато з них стикаються з посттравматичним стресовим розладом, і вони самі відзначають, що їхні душевні рани потребують зцілення через родину, мистецтво та активну діяльність. Окрім арттерапії, до нашої ініціативи приєдналася професійна психологиня Людмила Черкас, що значно підвищило ефективність нашої роботи. Ми отримали безліч позитивних відгуків від учасників та їхніх побратимів, які почали залучатися до нас разом з родинами, що підтвердило важливість нашого проекту, — зазначає директор театру.
Він розповідає, що за участі ветеранів і членів їхніх родин Барський МХАТ поставив виставу "Сто тисяч" за Карпенком-Карим. Тоді театр поїхав у перший масштабний гастрольний тур. Із цією виставою виступали у Барі, Вінниці, Маріуполі, Слов'янську, Сєвєродонецьку та Косові. Охопили центр, прифронтовий Схід і Захід України. Цей проєкт був успішним і набув широкого резонансу, а тому триває й досі.
Роман Григор'єв підкреслює, що унікальність театральних проєктів полягає в тому, що їх діяльність не завершується після використання грантових фінансів, призначених для їх реалізації. Наприклад, у Барському МХАТі активно займаються важливими питаннями, такими як творчий процес реабілітації ветеранів або соціальна адаптація людей з вадами зору, і продовжують цю роботу на постійній основі.
Таким чином, якщо на початку планувалася окрема вистава для ветеранів та їхніх сімей, то згодом учасники знайшли місце в колективі. Тепер у театрі реалізують спільні вистави, де беруть участь представники різних груп. Загалом у колективі налічується 44 учасники, з яких половину складають ветерани та їхні родичі, серед яких семеро – діючі військові.
З огляду на те, що наразі триває повномасштабне вторгнення, кількість ветеранів та їхніх родин у нашому колективі зростає. Люди з таким статусом приходять самостійно або їх приводять побратими-актори. У свою чергу, ті, хто вже працював у театрі, йдуть на фронт. Наприклад, чоловік Ірини, наш звукорежисер Олександр Дєдов, зараз служить на передовій. Також до лав ЗСУ вирушають чоловіки наших актрис. Тому ми плануємо продовжувати цю роботу, - зазначає Григор'єв з впевненістю.
"ВІД ТАТА-ЗАХИСНИКА: НА ВУШКО"
Цьогоріч у Барському МХАТі започаткували ще одну практику. За підтримки УКФ і фінансування Міністерства культури Великого Герцогства Люксембург тут записали аудіоальбом казок "На вушко". Звукозаписом займався Олександр Дєдов.
"На вушко" - це, можна сказати, наш домашній проєкт. Нашій доньці вже сім років, і ми з чоловіком щодня читаємо їй казки з того часу, як їй виповнилося два. Розумієте, людська психіка має таку особливість, що в розлуці швидко втрачається пам'ять про голос близької людини. Але так важливо чути цей голос і мати його поруч, особливо коли твій батько на фронті! - ділиться Ірина Дєдова.
Режисерка розповідає: вирішили, що військові начитуватимуть для запису народні казки. Вибрали 15 і залучили до цього проєкту ветеранів як із Барського МХАТу, так і тих, хто відгукнувся на запрошення у фейсбуці. Загалом - сімох ветеранів та одну ветеранку, до того ж не тільки з Вінниччини. На прочитані тексти наклали звукові ефекти, авторську музику Олександра Дєдова, анімовані зображення - і казки пішли в ротацію. Наразі вони на різних майданчиках набрали понад 260 тисяч переглядів!
- Хтось із ветеранів прочитав одну казку, інший - три. Начитували, уявляючи своїх близьких. Наш актор Віктор Кімаківський - кадровий офіцер, усе життя у військовій формі. У нього п'ятеро дітей, яким у дитинстві казок не дочитав. Неодноразово даючи інтерв'ю, актор розповідав, що хоче, щоб через цей проєкт хоча б його онуки почули казки голосом дідуся. Мотивація в учасників одна: передати живе слово, емоцію усім українським дітям, серед яких також свої. Адже нам потрібно якнайбільше якісного українськомовного продукту, - ділиться пан Роман.
ТЕАТР РІВНОВАГИ: ПРИКЛИКАТИ НЕ ЖАЛЬ, А ЕНТУЗІАЗМ
Нині Барський МХАТ уже має постійну локацію, де може ставити свої вистави. Це клуб Барського навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих (УТОС).
З 2020 року ми реалізуємо проєкт "Театр Рівності", що має на меті соціалізацію людей з вадами зору. У місті Бар ми маємо велику громаду, до якої входить понад 160 осіб. Наша організація УТОС має багатий досвід в сфері художньої самодіяльності. Адміністрація підприємства надала нам приміщення театру, а ми активно шукаємо грантові можливості та доходи від вистав, щоб підтримувати зал у належному стані. Ця сцена стала для нас рідною, і ми вже другий сезон проводимо вистави на постійній основі, - розповідає Роман Григор'єв.
Він ділиться, що шлях "Театру Рівності" бере свій початок від його батька, котрий має проблеми із зором.
- Це середовище стало частиною мого життя з самого дитинства, коли я виступав на сцені УТОСу. Коли наш проєкт для ветеранів отримав позитивний старт, мій батько висловив думку, що було б чудово створити щось для людей з порушеннями зору. Ірина підтримала цю ініціативу, і в наступному році ми знову подали заявку на конкурс УКФ, в результаті чого отримали грант, - розповідає директор Барського МХАТу.
Цей момент став для команди новим етапом і справжнім випробуванням. Адже театральна вистава — це не лише звук і інтонація, а також жести та рухи тіла.
Режисерка каже, що хоча їхній театр аматорський, а актори мають порушення зору, вона навіть думки не допускала, що тих, хто виходить на сцену в їхніх виставах, глядачі повинні жаліти або сприймати, як любителів. Бо людина, що переглядає якийсь культурний продукт (п'єсу, виставу чи композицію), має сприймати матеріал, а не того, хто його подає.
- Цьогорічна вистава, яку ми поставили з акторами з порушеннями зору, називається "Лавка". Це гумористичний колаж за моєю п'єсою з використанням гуморесок Павла Глазового та вінничанки Зої Красулі. Історія розповідає про п'ятьох сусідів-самітників, яких несподівано поєднала звичайна лавка. Її побачили сотні глядачів із Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, - розповідає Дєдова.
Він зазначає, що на створення вистави "Лавка" було витрачено п’ять місяців.
Для мене вкрай важливо, щоб актори з порушеннями зору відчували нашу підтримку та довіру. При цьому слід уникати будь-якої безцеремонності, фамільярності, зверхності або жалісливого ставлення. Як я починаю співпрацю з цими акторами? Спершу я знайомлюся з матеріалом, читаю п'єсу. Після цього роздаю тексти. Ті, хто має частковий зір, читають самостійно. Актори, які повністю втратили зір, переписують текст шрифтом Брайля, отримуючи допомогу від рідних або сусідів у гуртожитку. Також використовуємо аудіопідказки, які ми записали в студії. Варто зазначити, що у таких людей неймовірна пам'ять, висока відповідальність і серйозне ставлення до роботи. Завдяки цьому вони освоюють текст напрочуд швидко, - ділиться режисерка Барського МХАТу.
А далі все відбувається, як у звичайному театрі: актори починають працювати над своїми ролями. Однак з рухами на сцені виникають труднощі: ці артисти не можуть виконати гопак, і навіть з першої спроби це вдається їм не надто добре.
Проте ніхто не стверджує, що слід зупинятися! Ми ретельно аналізуємо кожен крок, рух і жест. Актори, які повністю втратили зір, часто не можуть зрозуміти, що означає "тримай голову прямо", і це може викликати у них певне замішання. Тоді я запрошую їх дозволити мені допомогти і, використовуючи свої руки, направляю їх. Поступово все стає зрозумілим і запам'ятовується. Актори цінують те, що до них ставляться серйозно. Якщо хтось виконує завдання неякісно, я прямо вказую на це і кажу, що потрібно більше старатися, - зазначає режисерка.
За словами акторів, вони відчувають радість, коли глядачі сміються під час вистави з майстерно зображеного на сцені комічного моменту, а не з огляду на те, що перед ними присутні люди з порушеннями зору. Це свідчить про те, що їм вдалося успішно виконати свою роль.
ДАРУВАТИ СМІХ, А НЕ СЛЬОЗИ
Основну частину репертуару Барського МХАТу становлять комедії. Під час спілкування з ветеранами, людьми з обмеженими можливостями зору та звичайними глядачами, керівництво театру зрозуміло, що трагедія в сучасних умовах є занадто складною для сприйняття.
Один військовий поділився, що не може спостерігати за виставою, навіть якщо це комедія, у якій присутня фігура смерті. Хоча вона може бути комічною, але все ж таки це - смерть. Тому ми намагаємося вибирати такі постановки, щоб глядачі, які прийшли до театру, могли повністю відволіктися від буденності. Наприклад, наша остання вистава - "Біда від ніжного серця", створена за мотивами п'єси Володимира Сологуба в адаптації Наталії Уварової. Дія відбувається на початку 1920-х років у Нью-Йорку, де син багатія намагається завоювати серця трьох дівчат, і до яких наслідків це призводить. Розкішні сукні, автентичні костюми, яскраві декорації..., - зазначає Ірина Дєдова.
Додає, що цього року в театрі - постановка за мотивами Агати Крісті - детектив без убивства "Одного разу в Гастінгсі".
У нашому репертуарі були вистави, як-от "Фараони" Олекси Коломійця, згадувані "Сто тисяч" Карпенка-Карого, "По-модньому" Старицького, а також мюзикл, натхненний культовим американським фільмом "Сам удома". Особливе місце займає літературно-музична композиція "Кохання, як воно є", створена на основі творів поетеси Світлани Травневої. Це була наша перша постановка в "Театрі Рівності", де актори висвітлювали різноманітні аспекти кохання — від втрат до вічної вірності, від прийняття до неприйняття. Ми завжди прагнемо створювати вистави, які дарують людям світло навіть у найглибшій темряві, - підкреслює режисерка.
Вистави Барського МХАТу завжди приваблюють численних глядачів, серед яких чимало внутрішньо переміщених осіб. Вони відвідують комедійні постановки від вистави до вистави, аби знайти полегшення та зробити той важливий вдих, який допоможе їм продовжувати свій шлях у цьому складному світі.
Автори Барського театру впевнені, що справжнє мистецтво можливе лише тоді, коли вистава виконується на найвищому рівні. У такому випадку глядач не замислюється про те, хто стоїть перед ним — чи то ветеран, людина з вадами зору, чи аматор. Він просто занурюється у події на сцені і щиро вірить у те, що відбувається.
