Фінальний повітряний бій Івана Болотова

Пілот-ас Іван Болотов невтомно боровся в небесах за Україну протягом майже трьох років активних бойових дій. Він виконав безліч бойових вильотів, завдаючи значних втрат ворогу, знищуючи його живу силу та техніку.

Вона все ще називає його Ванічкою, а його матір ніжно зве свекрунею. Кожна деталь їхнього спільного життя залишилася в її пам'яті. Її Ванічка мріє повернутися до родини живим, і безумовно повернувся б, якби не війна... Молоденька, але сильна жінка тримає на руках немовля. Вона - дружина Івана Болотова, льотчика-винищувача. Для неї він є справжнім героєм, адже став на захист батьківщини в найскладніші часи та віддав найдорожче - своє життя. Тепер родина та його бойові побратими сподіваються, що державна нагорода підтвердить його статус полеглого - Героя України.

З перших днів масштабного вторгнення Росії Іван Болотов активно виконував бойові завдання в усіх напрямках наступу ворога. Він безпосередньо брав участь у захисті повітряного простору навколо столиці України та знищував ворожі десантні сили на військовому аеродромі у Василькові, що в Київській області. У своїх 24 роках Іван став майстерним пілотом, освоївши чотири різні типи літаків: ХАЗ-30, Л-39, МіГ-29 та Су-27. З його загальним нальотом у 285 годин, попереду його чекали нові перспективи, зокрема, підвищення по службі та навчання на літаку F-16. Проте, на жаль, Іван Болотов трагічно загинув 2 лютого 2025 року, виконуючи бойове завдання в небі України.

Про люблячого сина, чоловіка та батька розповідають мати Олена Захарченко та дружина Анастасія Болотова.

ЕСКАДРИЛЬЯ ЙОГО ДИТЯЧИХ МРІЙ

Олена з трепетом говорить про свого сина, адже згадувати його - це знову відчути невимовний біль, який ніколи не вщухає. З самого раннього віку хлопчик вражав усіх своєю розумовою проникливістю, добротою та внутрішньою силою. Іван проявляв цікавість до всього навколо: любив читати, слухати аудіокниги, розв'язувати логічні задачі та створювати різноманітні моделі.

- З дитинства обожнював Lego і пазли. І навіть в дорослому віці складав літаки з конструктора, також Су-27. Всі зібрані моделі досі стоять у нас вдома, мовчазна ескадрилья його дитячих мрій, - пригадує Олена.

Рішення стати військовим пілотом у хлопця з'явилося несподівано після 9 класу. Якось він прийшов додому і рішуче заявив: "Мамо, я буду льотчиком. І тільки військовим". Це був поклик крові. Адже льотчиками були його дідусь, прадід і батько.

Іван не злякався ані викликів своєї професії, ані тягаря відповідальності. Він впевнено опанував винищувачі МіГ-29 і Су-27, а також навчально-тренувальний літак Л-39. Після свого першого польоту він зателефонував матері, сповнений захоплення: "Мамо, це неймовірно! У повітрі. У небі спокійніше, ніж на землі". Він мав велику любов до неба, і воно також відповідало йому взаємністю, поки війна не перервала цей особливий зв'язок...

Під час випускного Іван вирішив представити своїх батьків своїй дівчині та оголосив, що вона залишиться жити з ними. Настя стала не лише його нареченою, а й стала частиною сім'ї, набувши статусу доньки для батьків Івана. Їхня сім'я була надійною опорою для молодого захисника неба, і вони завжди підтримували одне одного в будь-яких ситуаціях. Іван проявляв турботу про своїх батьків: щоразу, коли повертався додому, він запрошував усіх на каву. Навіть коли був у відрядженнях, він іноді знаходив час, щоб заглянути на кілька хвилин, просто щоб бути поруч.

Кохання Івана та Насті не почалося раптово, воно проростало роками, несміливо, але впевнено. Справжнє, щире й рідкісне. Їхнє знайомство не було схожим на сцену з романтичного фільму. Вони вперше зустрілися в спільній компанії друзів. Спілкування було легким. Вони бачилися у вихідні, переписувалися, жартували. І щоразу, коли в житті щось йшло не так, доля повертала їх одне до одного. Це був той тип зв'язку, який непомітно стає найміцнішим.

Іван завжди виступав для мене еталоном ідеального чоловіка: спокійний і зрілий, незважаючи на свій вік. Його почуття гумору було надзвичайно тонким - чорним і саркастичним, - згадує Настя.

Їхнє кохання не спалахнуло з першого погляду – це було набагато глибше. Лише з часом Настя зрозуміла, що той, з ким вона була знайома вже давно, насправді є її спорідненою душею.

Одного разу мої подруги звернулися до мене: "Настю, подивись, це саме той, кого ти шукаєш!" І в той момент у мене всередині щось зрушило. Я почала міркувати. Тоді ми часто проводили час разом — гуляли, збиралися в компаніях, могли просто сидіти в тиші та насолоджуватися музикою. Я думала, що лише я переживаю такі емоції. Але з'ясувалося, що ці почуття були взаємними, - поділилася дівчина.

Восени 2020 року їхні шляхи вперше зустрілися. Іван приїхав у відпустку, і Настя, випадково помітивши його у дворі, миттєво кинулася до нього в обійми. Після цього відбулася подорож з друзями на дачу. Без зв’язку і телефонів, лише музика з автомобіля та безперервні розмови — три дні разом, без жодних "не зручно".

Це був незабутній момент. Ми усвідомили, що для щастя не потрібно сучасних пристроїв. Нам було прекрасно навіть просто насолоджуватися тишею один з одним. Після того вечора він відкрив мені свої почуття, і я з радістю відповіла йому тим самим. Вперше ми зрозуміли, що знайшли один одного, - розповіла Настя.

Існувало дві пропозиції руки. Перша була веселою і наївною, як зазначила Настя, з обручкою, виготовленою з паперу під час відеозв’язку. Друга ж повинна була відбутися в Миколаєві після завершення навчання. Іван мріяв реалізувати цю ідею оригінальним чином, проте війна внесла свої корективи.

- Під час першої пропозиції руки і серця Іван під час відеодзвінка скрутив папір, зробив кільце і сказав: Було б добре жити разом... Я усміхнулася і сказала "так". А другу пропозицію він мав зробити в Миколаєві... Його побратими потім розповіли, він усе спланував, але почалася війна, - каже Настя.

У їхньому житті було безліч моментів щастя, радості, мелодій і тривалих бесід на різні теми. Вони відчували себе єдиним цілим, комфортно влаштувавшись у своєму домашньому затишку.

- Я не одразу зрозуміла, наскільки він сімейна людина. Він завжди повторював: Ні-ні, не хочу поки що родину. Але річ не в тому, що не хотів, а в тому, що ще не був з тією, перед ким зможе відкритися. А зі мною відкрився, - про розвиток стосунків мовить Настя.

- Якось ми відпочивали. Ванічка відкриває інстаграм, а в рекламі висвічуються дві обручки. І він лежить такий і каже: "Слухай, а може, вже поберемося?". Я відповіла згодою. Через місяць ми одружимося. Це була найкраща пропозиція, адже була найчеснішою.

Весілля відбулося у спокійній атмосфері, з близькими людьми і справжніми емоціями. Без гучних святкувань, офіційних промов та розкішних залів, без натовпу гостей, але з найважливішим — любов'ю, щирістю та відчуттям, що цей день належить лише їм.

Ми з чоловіком обрали для нашої реєстрації шлюб в Івано-Франківську, і це сталося в день народження моєї свекрухи, що надало моменту особливого значення. Нас супроводжували батьки та моя сестра, і ми просто трохи покаталися містом, зробивши кілька сімейних знімків. Це був справді чудовий день!

Ніхто не квапився. Ніякого напруження. Відчувалася легкість. Сонце, яке змилило небезпечні прогнози дощу. Усмішки були щирими, невимушеними. Навіть звичайне кафе в той день виглядало затишніше.

Вони вирішили святкувати свою подію не в ресторані, а… в горах. Власноруч приготували маринад для шашлику в день весілля. Рано вранці зібрали свої речі і вирушили до Яремче - у затишний будинок, оточений карпатськими лісами і спокоєм. Там їх уже чекали друзі та побратими Івана.

Це була не звичайна подорож. Це був їхній особливий світ. Їхнє місце для медового місяця. Вони вбирали в себе кожну мить, раділи, танцювали, а навіть організували змагання з народних танців.

МИТІ КОХАННЯ МІЖ ПОЛЬОТАМИ

У їхній сім'ї не існувало місця для випадкових презентів. Вони завжди запитували один в одного: "Що б ти хотів(-ла)?". І це питання ставилось не з метою виконання зобов'язань, а щоб дійсно порадувати і зробити щось приємне. Однак найбільшу радість Насті приносять несподівані подарунки без жодного приводу, а не техніка чи прикраси.

Прокинувшись, ти бачиш біля свого ліжка чашку кави і букети квітів. Ми прогулюємося вулицею, де бабуся продає тюльпани. Ванічка говорить: "Пішли далі", але сам тихо підходить до неї і невдовзі з’являється з квітами в руках. Коли я була в положенні, я навіть не висловлювала своїх бажань, а чоловік без слів вгадував, про що я мрію. Лише подумала про кіндер - і Ванічка вже повертається з ним. Як ніби читав мої думки, - ділиться Настя.

Дівчина дарувала йому відповіді у вигляді подарунків. Безпровідні навушники, корисні гаджети, романтичні вечори при свічках з улюбленими стравами. Атмосфера замість розкошів. Турбота, що замінювала метушню. Це стало для Івана найпотужнішим мотиватором, і щоразу, коли випадала нагода, він невпинно мчав додому.

Іван мріяв про великі досягнення – не тільки в душі, а й у професії. Його прагнення полягало в освоєнні F-16. Він активно готувався до навчання, вдосконалюючи свої знання англійської мови та ставлячи перед собою нові цілі. Бути штурманом – це не просто льотна кар'єра, а покликання людини, яка здатна приймати точні рішення. Без зайвого героїзму – лише холодний розум і почуття відповідальності.

Я впевнена: він прагнув повернутись додому. Завжди. Це була не просто слова. Це була обіцянка, - рішуче стверджує Настя.

Іван завжди дивився на польоти не як на звичайний професійний обов'язок. Для нього це було покликання, відповідальність і справжнє служіння. Навіть у тихі нічні години, коли все навколо спало, його серце залишалося в небесах. У ці моменти Настя виступала його штурманом на землі.

Коли йому давали можливість готуватись вдома, він негайно приїжджав. Поряд зі мною йому було комфортніше. Іноді він будив мене вночі з проханням: "Настю, перевір, будь ласка". Я вставала, разом з ним читала, виправляла помилки та пояснювала. І траплялося, що ми обходитись і без нотаток, - згадала Настя.

Ці підготовки ставали своєрідним ритуалом, спільною подорожжю двох сердець: одне з них тримало карту, а інше – небо. Іван ніколи не піднімався в небо без мети. У кожному завданні він виявляв зосередженість, шанобливе ставлення до ризику та вірив у власні сили. А поруч завжди була її тиша, її голос та її тепло.

- Я впевнена: його бажання повернутись додому було справжнім. Завжди. Це не була просто слова. Це була обіцянка, - каже Настя.

Новина про майбутнє батьківство не застала Івана зненацька, подружжя дуже чекало цього моменту. Мрія про дитину була такою ж свідомою, як і їхнє весілля: все мало бути з любов'ю, вчасно, без поспіху. Вони планували, проходили обстеження, разом уявляли, яким буде цей шлях. Але вагітність не наставала. Настя повернулася до столиці.

В одне з ранків молода жінка раптом вирішила вирушити до свого чоловіка на Західну Україну. Цей несподіваний приїзд значно порадував Івана. Час, проведений разом, став справжнім чудом для пари...

Протягом наступних кількох тижнів Настя, живучи у столиці, стала помічати в собі деякі зміни. Вона почала відчувати дратівливість, яка була незвична для її звичного характеру. Чоловік, вражений таким новим ставленням, запідозрив, що можливо, її стан пов'язаний із вагітністю.

Настя зробила тест - і побачила довгоочікувані дві смужки.

Я не могла усвідомити, що відбувається. Ванічка повинен був бути першим, хто дізнається про це. Тому я чекала його повернення з роботи, ходила по квартирі мовчки, а всередині мене все підносилося до небес. Коли він нарешті закінчив, я зателефонувала і просто показала на камеру дві смужки. Він закричав від щастя, побіг у кімнату до свого друга, і вони обидва почали стрибати, як діти. Не вірилося, що мій серйозний і стриманий Іван настільки щасливий, - розповіла Настя.

Іван знаходився поруч, коли його син вперше з'явився на світ. Дата пологів була заздалегідь визначена, і командування надало можливість майбутньому батькові піти у відпустку за тиждень до цієї важливої події. Маленький Льоша, наче відчуваючи, що батькові потрібно бути поряд, з'явився на світ у той самий останній день, коли Іван ще мав змогу залишатися вдома.

Він залишався поруч із коханою протягом усіх цих годин. Дев’ять годин напруги та очікування. Дев’ять годин спілкування та мовчання, коли вони трималися за руки. І в той момент, коли Іван вийшов, щоб ковтнути свіжого повітря, світ побачив їхнього сина Льошу.

- Я довіряла йому більше, ніж своїм лікарям. Він став моєю підтримкою. Після народження сина ми опинилися втрьох... і просто сиділи, спостерігаючи за малюком, і не вимовляли ні слова. Це був один із найяскравіших моментів у моєму житті, - згадала Настя.

У кожному русі, жесті та погляді маленький Льоша стає відображенням свого батька. Настя впевнена, що син є справжнісінькою копією Івана. Між ними швидко виникло особливе порозуміння. Коли Іван повертався додому, його маленький двойник дарував спокійні ночі, без криків і плачу, наче відчував: це час для спільних моментів.

Більше того, перша усмішка, яку маля отримало три дні після свого народження, перший щирий сміх, перше перевертання і перше "гу" – все це сталося в той самий час, коли тато був поруч. Здавалося, що дитина з нетерпінням чекала на приїзд Івана.

За словами Насті, після загибелі Івана Льоша змінився. З'явилась тривожність, неспокій у поведінці. Але любов лишилась. Він відчув втрату, хоч був надто малий, щоб її усвідомити.

Коли ми розмістили велике зображення Ванічки в кімнаті, Льошка сів, глянув на нього і почав сміятись. Він щось бурчав і жестикулював, ніби намагався спілкуватись із зображенням. І досі, коли я запитую: "Де тато?", він миттєво дивиться на фото і усміхається, - розповідає Настя.

Ця зв'язок виходить за межі розуміння. Лише серце усвідомлює, що дитина зберігає в пам'яті голос, обійми, тепло. Навіть якщо це тривало лише чотири місяці. Навіть якщо батько залишився лише на світлині. Він живе в крові, в кісточках пальців, в сміху, що звучить так схоже.

- Кажуть, що після появи дитини у стосунках щось змінюється, хтось віддаляється... У нас навпаки. Льошка ще більше нас об'єднав. А тепер він - єдина ниточка, яка веде до тата. Я впевнена: він його пам'ятає, - підсумувала Настя.

ОСТАННЯ НОТАТКА

Основним джерелом натхнення для Івана стали не магічні предмети, а слова його дорогої дружини, її нотатки. Ще з університетських часів Настя залишала йому маленькі записки - кілька рядків про любов, підтримку та обійми. Вона вважала, що він просто швидко їх читає і відкладати вбік. Проте виявилося, що кожне її слово було збережене, приховане і прожите разом з ним.

В останній день святого Миколая вона передала записку. Це була проста листівка, схожа на дитячий лист до казкового героя, з єдиним щирим побажанням:

"Любий Миколайчику, я не бажаю нічого особливого... головне, щоб мій чоловік завжди був поруч..."

Коли Іван залишив цей світ, його сім’я отримала неочікуваний телефонний дзвінок. Один з тих, хто брав участь у організації похорону, повідомив: «У його кишені виявили записку з малюнком сердечка...»

Я миттєво відчула: це належить мені. А потім мій товариш показав знімок. Вона була разом із ним... Вона була просякнута його кров'ю. Найперше, що впадало в око, - це сердечко. Він завжди тримав її при собі. До самого кінця, - поділилася Настя.

Насті віддали записку. Вона тримала її в руках на прощанні, та у серці знала - вона має лежати там, де була до кінця. Бо якщо ці слова були з ним у небі, вони мають залишитись із ним і на землі. І поклала записку у труну до чоловіка.

Ніколи не уявляв, що війна може обмежуватись лише моїм бажанням.

Іван ніколи не сприймав війну як щось, що стосується лише його особистої історії. Його рішення завжди були продуманими, дії — обережними, а слова — уважними. Він часто наголошував своїм товаришам: не слід бездумно героїзувати, не варто втрачати розум, адже за кожним вчинком стоїть життя, а за кожним — хтось, хто чекає.

Серед пасажирів, з якими Іван вирушав у подорож, виділявся Денис Василюк – особа, про яку він згадував з особливим теплом. Їхній останній спільний рейс став знаковим. Те, що сталося після, стало першим серйозним потрясінням, яке вивело Настю з її зони комфорту та впевненості.

- Я тоді була вагітна. Іван написав: "Дениса збили". Я одразу перепитала з надією: "Він живий?". В останні тижні перед загибеллю я чула лише слова захоплення. Іван полюбляв спілкуватися із Денисом. Були важливі поради старшого побратима, - поділилася Настя.

Настя зізнається: до того моменту вона не дозволяла собі думати "а що, якщо...". Проте тоді вперше така думка промайнула - холодна, чужа, страшна. Вона одразу її відкинула. Бо її місією було не розгубитись, не передати хвилювання чоловіку. Навпаки: як бойова подруга та надійний тил Настя постійно підтримувала чоловіка та вселяла йому віру. Все мало бути добре...

Настя згадує той вечір, коли у звичних розмовах промайнула незвична тиша. Це був вечір перед його вильотом. Зазвичай між ними було спілкування по відеозв'язку, спільні моменти із сином, який купався й усміхався татові.

Але цього разу все відбувалося по-іншому. Малюк плакав з більшою силою, ніж зазвичай. Настя відчувала себе виснаженою, а в душі панувала безпричинна тривога. І в той момент Іван промовив слова, які залишаться в пам'яті назавжди.

- Він подивився і попрохав: "Я ще хочу подивитися на вас". Я здивувалася. Думаю: як це - ще? Ти ж побачиш нас завтра, післязавтра, - розповіла Настя.

Іван тривалий час вдивлявся в об'єктив. Його погляд то зупинявся на обличчі дружини, то мандрував до сина. Телефон, здавалося, затримався в часі. Тиша говорила більше, ніж будь-які слова. Нарешті, він попрощався – так, як зазвичай. Але в її душі вже виникло якесь неприємне відчуття.

Ранок розпочався як завжди. Знайомі повідомлення: "кохаю, обіймаю, чекаю". Звичний ритуал, що підтримує зв'язок. Іван вирушив виконувати своє завдання, а вона, залишившись удома з малюком, відчула неспокій. Важкість у тілі та голові підштовхнула її вийти на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям.

Настя мала за кілька днів вирушати до чоловіка у Миргород. Подружжя давно чекало на цю зустріч. Повернувшись додому, Настя почала збирати речі. Подруги прийшли допомогти їй. Молода жінка відправила своєму Вані ще один кружечок із сином. Написала: "Я хвилююся. Ну як там?".

Раптово в її серці почала зростати тривога, ставши дедалі інтенсивнішою. Усередині активувалися таймери: вона усвідомлювала, скільки часу триває рейс. І все більше щось починало здаватися невірним.

І раптом пролунав дзвінок. На мобільному телефоні мами Насті з'явилося ім'я: мама Івана. Настя взяла гаджет до рук і... важко передала його мамі. Всередині неї почувся глухий голос: не роби цього, не слухай, не вимовляй це вголос!

Настя згадала той момент: «Я зайшла в невелику кімнату, все ще в черевиках. Притулилася спиною до стіни і раптом почула, як мама впала... І відразу ж почула її крики. Всі деталі одразу стали зрозумілими».

Не було потреби в словах. Вони лише порушили б ту тишу, в якій вже відбулося усе. Настя запам'ятала лише окремі моменти. Як крик її сина вирвав її з безвиході. Як серце просило хоч трохи надії. Вона дзвонила товаришу, аби уточнити деталі. Їй так не хотілося відпустити навіть найменшу можливість...

Я надіслала повідомлення їхнім найкращим друзям. Вони швидко відреагували і приїхали. Один з них подзвонив і сказав:

- Ні, без вибачень. Просто вислови щось…

Відтоді розпочалося її особисте пекло. Мрії, які вона плекала, були знищені. Родинне щастя зникло. Їхній спільний п’ятимісячний син залишився без батьківської підтримки...

Пілот-ас Іван Болотов невтомно боровся в небесах за Україну протягом майже трьох років активних бойових дій. Він виконав безліч бойових вильотів, завдаючи значних втрат ворогу, знищуючи його живу силу та техніку..

2 лютого 2025 року він завершив своє останнє бойове завдання, підтримуючи операції Сухопутних військ, з метою знищення скупчення живої сили та техніки ворога на одному з фронтових напрямків. Незважаючи на ризики, пов'язані з виконанням місії, він не змінив курс літака і довів завдання до кінця, але, на жаль, загинув.

Останнє прощання з майором Іваном Болотовим відбулося 5 лютого 2025 року на Майдані Незалежності у Києві. Його життя обірвалося на 24-му році...