В пам'ять про артилериста Олександра Шкурка

Родина розшукувала його протягом півтора року.

Конфлікт з Росією триває вже одинадцять років, і ми вшановуємо пам'ять усіх героїв, які поклали своє життя з самого початку. Серед них – майор Олександр Шкурко з 72-ї окремої механізованої бригади, який став жертвою обстрілу бойовиків на сході України в серпні 2014 року.

Олександр виконував обов'язки навідника-артилериста, беручи участь у бойових операціях поблизу Авдіївки, Сонцевого та Сніжного. У липні 2014 року, після важкого поранення, майор потрапив у полон до проросійських бойовиків у районі між Григорівкою та Таранами в Донецькій області. Через два дні йому надали можливість зв'язатися з рідними з лікарні в Сніжному. Пізніше бойовики почали телефонувати дружині Олександра, вимагаючи гроші за лікування. Пані Леся спочатку переказала 500 гривень, а згодом ще 20 тисяч, не підозрюючи, що її чоловіка розстріляли 5 серпня.

Олександр з'явився на світ 7 лютого 1979 року в містечку Краснопілля, що розташоване на Сумщині.

Вчителька місцевої школи Олена Прийма говорить, що у Олександра було три шкільних друга. Вони потім разом вступили до військової кафедри Сумського держуніверситету.

"Саша Шкурко, його брат Коля Шкурко, Олег Тимосевич і Сергій Лукаш - це якраз були ті хлопці, з якими я починала свою роботу, тому що тоді я була іще зовсім молода дівчина, яка щойно закінчила школу і почала працювати піонервожатою. І це та була група підтримки, ті учні, які завжди були поряд. Коли щось не виходило, то він умів підбадьорити настільки, що хотілося далі продовжувати і йти до поставленої мети. Сила волі, стрижень, який дійсно доводив, що цей хлопець вольовий і багато чого досягне в житті", - розповіла жінка.

Однокласниця Олександра Віта Новікова згадує про нього як про веселого і стрункого красеня.

"До речі, коли він усміхався, на його обличчі завжди з'являлися ямочки. Це було одним з його чарів, що приваблювало дівчат. Олександр дійсно захоплювався фізичною культурою, тому активно брав участь у різноманітних змаганнях. Його любов до точних наук була очевидною, і я пам'ятаю, як він часто вступав у жваві дискусії з вчителем математики Сергієм Павловичем," - згадує жінка.

Вчитель фізичної культури Краснопільської школи, Олександр Голота, згадує, що Олександра захоплювався багатьма спортивними дисциплінами.

"Хочеться сальто поробить. Я дістаю лонжу, закриваємось у залі, зліва, праворуч отут, щоб не травмуватись, пробуємо. Хочеться бокс, рано чи пізно хлопцям хочеться за себе постояти. Розкажу, що це травмонебезпечно, в школі не можна, але спробували. Жага така була до життя... І зрештою я такий висновок і зробив: такі хлопці не здають державу. Так і сталося", - говорить вчитель фізкультури.

Після закінчення Інституту артилерії при Сумському державному університеті у червні 2000 року Олександр отримав військове звання лейтенанта та направлення до Білої Церкви. Служив на посаді командира артилерійського дивізіону 229-го механізованого полку. У вересні 2003 року його призначили на посаду командира артбатареї 72-ї окремої механізованої бригади. За два роки отримав нову посаду - начальника штабу, першого заступника командира артдивізіону 55-ї окремої бригадної артилерійської групи 72 ОМБр. Пізніше став старшим помічником начальника артилерії, відділення артилерії 72 ОМБр. У передвоєнні роки був старшим помічником начальника штабу бригадної артилерійської групи.

Волонтери гуманітарної місії "Чорний тюльпан" виявили місце поховання Олександра Шкурка в Сніжному, що на Донеччині. 10 грудня 2015 року його перепоховали на Алеї Слави в Білій Церкві.

Згідно з Указом Президента України № 708/2014, виданим 8 вересня 2014 року, Олександр Шкурко був удостоєний ордена "За мужність" III ступеня.

У зимовий період 2016 року йому надали військове звання "підполковник".

У покійного залишилися батьки, брат, дружина та син. Молодший брат Олександра, Микола, продовжує його шлях у боротьбі за захист рідної землі.

"Кажу йому: синочку, я чула, що коли одного немає, то й другого не відправляють. А він мені відповідає: ти справді вважаєш, мамо, що я буду 'косити'? Ні, я їду за братом, щоб розрахуватися", - поділилася мати Валентина Шкурко.

Безмежна шана Герою!