Вшанування пам'яті протитанкіста, старшого сержанта Руслана Гордієнка, відомого під позивним "Джон".

Протягом майже двох років служби на фронті я зазнав п'яти контузій та отримав невиліковну хворобу.

Перед початком великої війни Руслан обіймав посаду молодшого інспектора в охоронному відділі Криворізької виправної колонії №80. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він одразу вирішив приєднатися до Збройних Сил України. Руслан брав участь у бойових діях у складі підрозділу, пережив численні контузії та травми, але щоразу повертався на передову, поки його організм не піддався невиліковній хворобі.

"Руслан - мій старший брат, на десять років старший за мене. Він завжди відводив мене до дитячого садка і зустрічав звідти. Ми часто грали в ковбоїв: я була наїзницею, а він - моїм вірним конем. Не обходилося і без пустощів. Одного разу ми порізали мамину спідницю і зробили з неї накидку для нашого "коника". Я дуже любила ходити з ним на рибалку. Проте, з часом, коли брат став підлітком, він все менше часу проводив вдома, більше спілкуючись із друзями. Різниця в віці була помітною. Але, незважаючи на це, ми завжди залишалися дуже близькими. Я також пам’ятаю, як він охоче готував деруни та млинці, які були настільки смачними, що не кожна господиня змогла б їх так приготувати!" - з ностальгією згадує про своє щасливе дитинство сестра Юлія.

Жінка розповідає, що її брат, хоча й навчався в школі на середньому рівні, мав неабиякі успіхи у фізкультурі, де був справжнім відмінником. Вона згадує, як у дитинстві він часто садив її собі на спину, замість обважнювача, і відтискався від підлоги, пильно стежачи за тим, щоб вона не впала. Після закінчення десяти класів він заявив матері, що не планує продовжувати навчання, а вирішив піти працювати. Тож перед строковою службою Руслан знайшов роботу на підприємстві з відгодівлі тварин. Проте спорт залишив у своєму житті, і коли він пішов до армії, вже мав підтягнуту та атлетичну фізичну форму.

Чоловік, проходячи службу, досяг сержантського звання та здобув спеціальність протитанкіста. Під час російсько-української війни він підвищився до старшого сержанта і отримав бойовий позивний "Джон".

Вірною опорою для чоловіка стала його рідна сестра: Юлія самотужки виховувала дитину, їздила на важкі заробітки за кордон, і спромоглася себе забезпечити. Саме вона підтримала бажання Руслана піти служити у виправну колонію і тим достатньо круто змінити стиль життя, знайти себе в новій справі.

"Коли мій брат прийняв рішення влаштуватися в виправну колонію, я навіть придбала йому простеньке авто. Це стало своєрідним стимулом і зручним способом добирання на роботу. Його влаштував графік, коли працює добу через три, адже Руслан дійсно мав "золоті" руки - виготовляв чудові вироби з дерева, реставрував старі меблі, а як господар був просто неперевершеним. Знаю, що на службі також отримував позитивні відгуки," - ділиться жінка.

"Сумлінний у виконанні обов’язків, відданий у товаришуванні" - такими словами характеризує Руслана начальник варти колонії Дмитро Яворський. Під його наглядом Руслан працював у цій установі майже три роки.

"Руслан був працьовитим, руки мав роботящі, дуже тямив у автомобілях, приміром, і загалом у житті намагався покладатися тільки на себе. По службі все виконував якісно, досягаючи основного результату - недопущення втечі засуджених. На війну він пішов одним з перших добровольців. Знаю, що на грунті поранень і контузій в нього почало прогресувати важке захворювання, яке не вдалося вилікувати", - згадує про підлеглого пан Дмитро.

А Сергій Божик, молодший інспектор відділу охорони цієї ж виправної установи, наголошує, що всього кілька днів після 24 лютого 2022 року Руслан вирішує написати рапорт про звільнення та відправляється на фронт захищати Україну.

"Він так і сказав: "Там дітей убивають, а я тут - у варті стою!". Руслан дуже малечу любив, знаю, що панькався з племінником своїм постійно, переживав за нього. Був дуже добрим і безвідмовним. Часто підвозив мене після служби на авто додому, хоч навіть йому вертатися доводилося", - розповідає пан Сергій.

"Джон" почав свою службу в 78-му окремому батальйоні матеріального забезпечення 10 березня 2022 року. А вже в серпні того ж року він вирішив перейти до 59-го окремого стрілецького батальйону.

"Протягом багатьох років я щодня їздила на роботу в Італію, добре володію мовою та маю значний досвід у своїй професії. У грудні 2021 року я знову відправилася до цієї країни, щоб підмінити свою тітку. Тим часом Руслан жив із моїм сином Данилом у нашій квартирі в Кривому Розі, а я працювала, щоб забезпечити краще життя для нас усіх. Для Руслана це також було зручніше, адже до колонії було ближче добиратися. І тут починається повномасштабне вторгнення. Наступного дня мій брат телефонує і повідомляє, що йде на фронт. Я рішуче відповідаю, що він не має права йти, а залишиться з Данилом, який на той момент вже був 14-річним підлітком, поки я завершу свої зобов'язання ще на півтора місяці", - ділиться спогадами Юлія про початок великої війни.

Проте брат наполіг: "Ти забираєш сина в Італію, а я - на фронт...". Сестрі було складно прийняти це рішення.

"Ти ж розумієш, що в нашій родині, окрім нас, вже нікого не залишилось (їх батько пішов з життя, коли Юлії виповнилося 13, а Руслану - 23, а мама померла через 15 років, - ред.), - намагалася я донести до нього. Проте жодні мої доводи, включаючи цей, не мали жодного впливу, адже він вже прийняв рішення і навіть сповістив про це в колонії", - згадує жінка.

Протягом майже двох років участі у бойових діях Руслан отримав п'ять контузій, і їхній негативний вплив поступово накопичувався, аж поки не сталася серйозна проблема зі здоров'ям. Остання контузія, яку він зазнав неподалік Костянтинівки, призвела до того, що у нього почали відмовляти ноги.

На початку чоловік опинився в польовому медичному закладі, розташованому в околицях Дружківки. Його близькі та знайомі почали переконувати його взяти відпустку та повернутися додому для належного медичного обстеження.

"Нарешті він нас почув і приїхав, і ми почали займатися його здоров'ям. Майже рік ми боролися за нього. Довгий час шукали причину його стану, адже це могло бути не лише наслідком контузій. Поступово ми діагностували - тромбоемболія легеневої артерії... Про війну брат почав детально розповідати лише тоді, коли я забрала його з лікарні і привела в батьківський дім. Лікарі прямо заявили, що Руслану залишилося жити максимум два місяці. Але нам вдалося протягнути трішки довше..." - розповідає Юлія.

Виснажений хворобою, він ділився спогадами про смертельні обстріли, які не раз влаштовували вороги в Бахмуті, коли їх оточувала противник. Розповідав про те, як деякі українці, які народилися й виросли в містах Донбасу, підтримували агресорів. Він згадував про економію на їжі, а часом навіть про голод, адже солдати намагалися забезпечити свої позиції якомога більшим боєкомплектом, залишаючи мало місця для провізії.

Сестра до останнього боролася за життя свого брата, не бажаючи відпустити його в обійми смерті. Безліч візитів до лікарів, МРТ, процедури — все це поступово поглинало її повсякденність. Виклики "швидкої", реанімаційні заходи, повернення додому, і знову безкінечні випробування. Лікарі закликали її не втрачати надію, бути сильною перед братом, адже він — справжній воїн, і поруч з ним мають бути лише такі ж сильні люди.

Настав час, коли Юлії довелося залишити свою роботу, адже її брат практично не міг пересуватися. Потрібно було займатися його купанням, вводити ліки, наносити мазі та готувати їжу. У своїй квартирі вона облаштувала для Руслана окрему кімнату, де встановили кисневий апарат і надали рецепти на знеболюючі засоби, щоб полегшити нестерпний біль, від якого вже не залишалося сил навіть кричати — залишалося лише зціплювати зуби...

Так ми провели останні місяці. Часом мій брат зовсім відключався від реальності, його думки блукали десь на фронті, він вимовляв, що хлопці мають прийти. Я питала його, хто ці хлопці, як їх звати? Але він не відповідав. Перед тим, як піти з життя, він попросив щось вколоти, бо тіло його мучило, неначе з пекла. Я виконала його прохання і дала йому свяченої води. Руслан зробив кілька ковтків, і вперше в житті я побачила, як з його очей течуть сльози. Він ніколи не плакав! І просто благає: "Допоможи!". Ми разом почали читати "Отче наш", і згодом настала його остання мить... - завершила свою розповідь про навіки втраченого 46-річного брата пані Юлія.