"Кровавий рубіж". Масові розстріли російських солдатів – це звичне явище чи виняток?
Є таке поняття -- "поріг крові". Воно про те, наскільки людині / людям / нелюдям легко чи важко переступити межу вбивства. Не насильства в широкому сенсі цього слова. Не публічних закликів у соцмережах когось там розстріляти / повісити / посадити на палю. Не в стані праведного / неправедного гніву чи якогось іншого тимчасового розумового збудження. А от буденно, взяти й забрати чиєсь життя.
Якого рівня цей "поріг" є в певній культурі – високим чи низьким?
Ставлення до смерті є культурним феноменом, а не незмінною біологічною істотою. Смерть служить відображенням свого часу: її прояви відображають соціальні, релігійні та психологічні зміни. Історія смерті — це також оповідь про індивідуалізацію, емоційну глибину та процеси витіснення.
Сучасна культура парадоксальна. Вона боїться смерті, але водночас її естетизує. Страх смерті починається з того, що євроатлантична культура десятиліттями боїться називати смерть її справжнім ім'ям -- Росія. Цей страх розкладає культурні цінності нашої невеличкої частини людства швидше, ніж глобальне потепління. Бо абсолютна більшість із восьми мільярдів населення планети вже не має нічого спільного з демократією та гуманізмом. І ми не лише романтично оспівуємо це зникання в численних дистопіях, а й пропагуємо той спосіб егоїстичної самореалізації, у якому не передбачено майбутнього для інших. А отже, й для себе.
Отже, "поріг крові" зазвичай сприймається через призму нашого цивілізаційного наративу. Хоча з усіма застереженнями, йому можна приписати не більше двохсот років. Проте ми оцінюємо цінність людського життя так, ніби це щось, що закладено в нашій генетиці, вічне і незаперечне.
Еволюцію поглядів на смерть вражаюче висвітлено у творі Філіпа Ар'єса "L'homme devant la mort" ("Людина перед обличчям смерті"), виданому у 1977 році.
До XII століття смерть була публічною, спокійною й прийнятною частиною природного циклу, без драматизації.
Після цього етапу відбувається посилення індивідуалізації: людина усвідомлює свою смертність, і цей біологічний аспект стає моральним викликом.
З XVII століття смерть починає сприйматися як емоційна подія та соціальний акт, що тісно пов'язаний із втратою рідних. Виникає культ пам'яті про покійних. У 1789 році "Декларація прав людини і громадянина" у Франції поклала початок епосі політичного терору, під час якої в ім'я нової ідеології було страчено та закатовано близько 26 тисяч осіб лише за один рік. Якщо врахувати придушення повстання у Вандеї, ця цифра зростає до 200 тисяч жертв. Деякі дослідники додають до цього списку ще 100 тисяч загиблих у революційних війнах, але про обставини цих конфліктів поговоримо пізніше.
У XIX-XX століттях смерть поступово відходить з публічного життя, під впливом медикалізації та госпіталізації. Процес вмирання перетворюється на особисту, ізольовану подію. Суспільство ухиляється від обговорень на тему смерті, ставлячи її під табу. Натомість, виникає культ молодості, продуктивності та прагнення до вічного життя.
Починаючи з завершення XX століття, тема смерті знову увійшла в масову культуру, проявляючись у медіа, кіно та мистецтві, здебільшого в деформованій та патологічній манері.
Патологія -- термін драматичний. Він упирається в поняття норми, яка дедалі сильніше розмивається. Ми сприймаємо це подеколи як культурну катастрофу. Але в загальних межах антропогенезу є цілком обґрунтоване припущення, що людство як біологічний вид вже років сто як досягло меж розвитку, і зараз відбувається процес деградації. Просто в одних культур він повільніший, а в інших -- стрімкіший. Повторюся, йдеться лише про біологічні показники людини. Техногенні заміни власного інтелекту штучним, компенсація когнітивних здібностей цифровими спроможностями -- це вже буде геть інша казочка.
У даній ситуації нас турбує, на якій стадії культурного занепаду знаходяться москалі. І якою мірою їхня схильність до насильства може перерости в очікуваний тренд самознищення.
Вони самі розповідають про епідемію вбивств у своїй армії, адже тортури та знущання вже стали настільки звичними, що не викликають особливого інтересу. Прийнято вважати, що російське знелюднення походить з "азіатських" коренів, але це лише часткова істина. Азія мала високу культурну спадщину, яку європейці запозичили у арабів і проголосили своєю. Золота Орда (яка репрезентує іншу гілку Азії) розробила певні правила, які їхні васали з Московії перейняли та адаптували відповідно до своїх тодішніх інтелектуальних можливостей. Ця адаптація призвела до спрощення, а не до прогресу. Спрощення дозволяло зменшити вимоги та потреби, що, в свою чергу, сприяло виживанню в найскладніших обставинах.
Протягом цього часу та сучасної "толстоєвщини" можна виявити декілька моментів, коли історична спадщина повністю зникала, а на її місці виникали нові міфи. Виникнення російської літератури стало спробою оскаржити домінування французької культури і загальну франкомовність при дворі після війни з Наполеоном у 1812 році.
Пушкіністи стрибали, як жаби по купинах на болоті, по косплеях чужих культур -- англійська, німецька, французька, аж доки не дострибалися до комунізму. Основна ідея російського комунізму -- холопи завжди мають бути безликими й ультрапатріотичними в інтересах своїх обожнюваних господарів. Довести це можна шляхом "обнулення" тих, кого можна призначити непатріотичними. Береш чергового "безликого" -- й обнуляєш.
Опускаємося на кілька щаблів нижче в антропоцені. Протягом ХХ століття та й до сьогодні через в'язничну систему пройшло близько 30 мільйонів людей. Це окрема, добре розвинена субкультура, яка, на відміну від офіційних структур, має власну історію та високу здатність до адаптації. Наразі, за найскромнішими оцінками, щороку через цю систему проходить приблизно 700 тисяч осіб.
Російська влада об'єднала ці суперечливі тенденції, і на короткостроковому етапі досягла успіху. Організована злочинність стала частиною держави, а зростання побутової злочинності виправдало витрати на карально-репресивні механізми. Про цю субкультуру написано й знято безліч матеріалів, тому не буду повторюватися. Сьогодні це вже не просто субкультура в Росії — це основний культурний тренд.
Те, що демонструється та поширюється через "россотруднічество" та дипломатичні канали, є різновидом тієї ж самої кримінальної культури. Це схоже на гру в наперстки або картярське шулерство. Якщо ви хоча б трохи знайомі з мотивами та методами, як "обманути довірливого", російська політика та дипломатія перестануть бути для вас незрозумілими. Навіть у часи знаменитої Меркель, німецька ініціатива "зрозуміти Путіна" була такою ж кримінальною виставою, в результаті якої наївні глядачі втрачають свої гаманці та цінні речі.
Отже, ментальна дискусія (у тих, хто досі тримає певні ілюзії) щодо сучасної Росії викликана сподіванням на те, що методи шахрая можна розпізнати, викрити, засудити, не допустити повторення минулих помилок. І здобути перемогу над шулером.
Кримінальний бізнес — це складна система, в якій насильницький елемент залишається прихованим від суспільства. Агресію зазвичай проявляє молодь з вулиці, яка страждає від комплексів неповноцінності та заздрості. Убивство в цій підпільній сфері протягом тривалого часу розглядається як крайній захід, коли всі інші способи здобуття вигоди вичерпані.
Епоха "бєспрєдєльщіков" 90-х років стала кривим дзеркалом загальної лібералізації, відкриваючи нові горизонти та відзначаючи появу нової конкуренції. Оскільки кримінальний світ в Росії вже давно відіграє роль провайдера найбільш ефективних моделей поведінки, вбивства політичних опонентів швидко перетворилися на звичне явище, що стало свідченням успішного лідерства. Це стало своєрідним сигналом – "малявою" про зниження "порогу крові", що миттєво поширився серед простого люду, від однієї камери до іншої, від регіону до регіону. Цей сигнал викликав попит, адже він відповідав суспільним очікуванням. Коли ти опиняєшся на дні соціальної ієрархії серед собі подібних, це не викликає особливого занепокоєння. Але як тільки ти усвідомлюєш масштаби соціальної нерівності й розумієш, що шансів подолати її у тебе немає, єдиним способом підвищити свою самооцінку стає бажання "обнулити" когось.
У мозок потрапляє нейромедіатор, так званий короткий дофамін, який може призвести до залежності від стимулів, зниження базового рівня мотивації. І в результаті -- потрапляння до "дофамінової ями", коли звичні речі перестають приносити задоволення.
У випадку з москалями можна зазначити наявність спадкових рис у їхній поведінці. Спадковість — це статистичний індикатор, який демонструє, яку частину варіацій конкретної характеристики в групі людей можна пояснити генетичними факторами. Хоча гени не визначають поведінку прямо, вони формують певні схильності, які реалізуються в залежності від умов середовища. Приблизна величина успадкованої емоційної нестабільності (нейротизму) коливається в межах 40-60%. Дослідження в галузі епігенетики свідчать про те, що гени можуть бути "активовані" або "деактивовані" під впливом стресових факторів, травм або особистого досвіду.
Гіпотеза полягає в тому, що москальські гени ніколи не переставали діяти в цьому аспекті. Це своєрідний "стокгольмський синдром", що охоплює кілька поколінь, коли цінності зазнають повної інверсії.
Наше згадування про некрофілію Кремля не є випадковим. Це культурна метафора, що спирається на специфічний психопатологічний термін. Психіатри одразу вказують на "парафілічний спектр" розладів, пов’язаних із темою смерті. Проте, варто зазначити, що такі розлади вивчаються в контексті сексуальності. А секс, незалежно від того, як його сприймати, завжди асоціюється з життям.
У XIX-XX століттях деякі хворі на туберкульоз сприймали себе як "месників" -- це була крайня форма психологічної реакції на соціальну ізоляцію, стигматизацію та безвихідь. Вони могли навмисно порушувати санітарні норми або навіть прагнути заразити інших, вважаючи це актом помсти суспільству. Виникала агресія щодо здорових, зараження як акт відплати за соціальне відчуження. У Франції, Німеччині, Росії описано випадки, коли туберкульозні хворі вважали себе "месниками буржуазного світу", особливо в революційних чи анархістських колах.
Клінічне трактування цього феномену органічно вписується в офіційну доктрину сучасного рашизму. Така поведінка може свідчити про наявність психотичних епізодів (параноїдні думки), депресивно-суїцидальних станів, антисоціального розладу особистості або реактивної агресії на тло стигми та ізоляції. Образ "месника"-вбивці втілює в собі травму, стигму, агресію та втрату сенсу життя. Масовість цього явища в Росії є явищем, що заслуговує на увагу. Воно може бути пояснене як вищезазначеними факторами, так і механізмом психічної індукції, що був відомий ще в Середньовіччі під назвами "тарантела" або "танок святого Вітта".
Стійка тенденція до вбивства інших, схожих на себе, є відображенням самознищення та автодеструкції. Особистість в цілому вже зазнала руйнування, і ненависть, що виникає внаслідок цього, спрямовується на оточуючих, особливо на близьких.
Нам, звісно, хочеться дочекатися всієї цієї цивілізаційної справедливості. Побачити на власні очі масштабне самообнулення. Але всім відомий вислів: "Божі млини мелють повільно, але невідворотно".
Головне – не перепоняти Божому задуму і всіма силами допомагати нашим бездумним сусідам якомога швидше вийти на зустріч із Ним.
Не менше, а можливо й більше, нас цікавить те, що коїться з нами.
На остаточне формування цінностей у різних соціальних групах упливають дві протилежні тенденції. Їх можна порівняти із силою відцентрового руху, наприклад, у центрифузі.
У першому випадку стресоутворююча ситуація призводить до того, що важчі частинки осідають ближче до периферії, легші -- ближче до центру. Тут немає моральних відповідників, можете самі їх собі призначити. Важлива сама динаміка сепарації. Вона є різко контрастною.
У другій ситуації, коли суспільна суспензія перестає активно перемішуватися, різні шари осаду утворюються поступово і природно, при цьому чистіша частина розташовується зверху.
Внутрішня міграція та пошуки універсальної системи суспільних координат (не слід плутати з політичними маніпуляціями) підтримують нас у стані безперервного збурення, коливаючись між крайніми позиціями.
Приємна новина полягає в тому, що спроби противника взаємодіяти з певною соціальною групою зазнають невдачі, адже ці групи постійно змінюються і адаптуються. Немає стабільної цілі, на яку можна було б націлюватися.
Друга добра новина в тому, що в нас таки сформувалося громадянське суспільство. Не те, іграшкове, з книжок Карла Поппера, а впливовий прошарок із власним статусом і наростанням впливу. (Воно точно не унітарне, не єдине, що є приводом для безлічі медіас... плачів, але дивіться добру новину №1.) Громадянське суспільство наше сформувалося на тлі дискусії про цінності, а не про економічний добробут, як на Заході.
Зупинка процесу самознищення та усунення власних представників є регуляторним механізмом, що забезпечує видову перевагу навіть у короткостроковій перспективі. У москалів цей механізм зламався і не підлягає відновленню, тоді як у нас ситуація зовсім інша.
Це зовсім не свідчить про ілюзорну гуманізацію суспільства. Військові травми, що виникають внаслідок насильства, мають значний масштаб. Однак зусилля психотерапевтів щодо їх подолання зосереджені, зокрема, на зверненні людини до своїх власних цінностей. Громадянське суспільство є символом життя, а не смерті.
Існує суттєва проблема з соціальною загрозою. Зазначається цифра в триста тисяч. Чи дійсно ви бажаєте, щоб усіх цих людей знищили? Чи це дійсно вирішить ситуацію?
У армії Наполеона щороку кількість ухилянтів та дезертирів становила десятки тисяч, коливаючись від 10 до 30% новобранців, залежно від конкретного військового періоду. Методи ухиляння залишалися незмінними: підроблені документи, самопошкодження, втеча в глухі місця або за кордон. Закон 1791 року, що передбачав смертну кару за дезертирство, не мав суттєвого ефекту. Єдина відмінність від сучасності полягала в існуванні легального ринку "замінників". За певну плату можна було найняти особу, яка служила б імператору та Франції замість вас. Під час війни з Росією ціни на такі послуги зросли.
Короткий висновок -- ми не вбиваємо масово своїх, бо ми -- не самогубці. А москалі -- так.
