Повернення до минулих традицій: які шляхи обрав світ під керівництвом Дональда Трампа.
Політика Трампа "Америка передусім" різко контрастує з принципом "людяність передусім", який лежав в основі Загальної декларації прав людини
На початку першого президентського терміну Дональда Трампа я стверджував, що це буде не звичайна адміністрація США. Міжнародний порядок, який уже страждав від фундаментальних слабкостей і суперечок щодо своїх базових цінностей та інституцій, опинився перед сейсмічним зрушенням.
Початок другого терміну Трампа, позначений ще більшим хаосом, перетворив те, що здавалося ізольованим шоком, на справжній "системний землетрус".
Його емоційні виступи, часті необдумані рішення та авторитарний стиль ведення воєн у Газі та в Україні підірвали самі основи багатосторонньої системи, яку світ формував протягом чотирьох століть конфліктів і страждань, починаючи з укладення Вестфальського миру.
Дії та висловлювання Трампа за останні два місяці свідчать, що ми вступаємо в епоху глибокої невизначеності, де кризи можуть спалахувати й загострюватися у будь-який момент.
Здається, лишився тільки один принцип: "сила - це право".
Основою міжнародного права є принцип pacta sunt servanda, що означає, що угоди мають виконуватись. Однак всього через кілька тижнів після свого повернення до Білого дому Трамп порушив, скасував або вийшов з ряду угод та зобов'язань, укладених попередніми американськими адміністраціями, включаючи й ті, які були укладені за його власної каденції.
Ширша мета зовнішньої політики Трампа, схоже, полягає в тому, щоб демонтувати глобальний порядок, який був заснований 80 років тому поколінням, травмованим жахами Другої світової війни, і розпочати епоху неоколоніального суперництва.
Його заяви щодо можливого приєднання Гренландії "в будь-якому випадку", відновлення контролю над Панамським каналом та перетворення Канади на 51-й штат, разом з уявленням про жителів Гази як про бар'єр для укладення угоди з нерухомістю, створюють яскраву картину його неоімперіалістичного світогляду.
Попри свою олігархічну структуру, Рада безпеки ООН, в якій домінують п'ять постійних членів (P5) і яку очолюють США, стоїть на шляху до глобального панування Трампа. Тож він вирішив її обійти, обираючи формат P2, США та Росія, який нагадує двосторонню модель часів холодної війни.
Він також відкрито ігнорує резолюції Радбезу та численні міжнародні конвенції.
Політика Трампа "Америка передусім" різко контрастує з принципом "людяність передусім", який лежав в основі Загальної декларації прав людини, створеної після Другої світової, щоб запобігти поверненню фашизму. Ця декларація, як і пізніше створена Рада ООН з прав людини (UNHRC), втілювали дух міжнародного порядку, де людська гідність стоїть вище за геополітику.
Відкинувши цей засадничий ідеал, Трамп ризикує перетворити РБ ООН на інструмент грубої сили. Якщо решта постійних членів переймуть подібну націоналістичну позицію, це може спричинити небезпечну боротьбу за домінування.
Так само спроби Трампа демонтувати ключові агенції ООН, як UNHRC, Близькосхідне агентство допомоги палестинським біженцям (UNRWA), ЮНЕСКО і Всесвітню організацію охорони здоров'я, підривають основи міжнародного порядку.
Його деструктивна стратегія підриває не тільки структуру ООН, а й Pax Americana, яка тривалий час слугувала фундаментом для світової стабільності.
На відміну від старих імперських структур, повоєнний світовий лад, що сформувався під егідою Сполучених Штатів, базувався на трьох основних принципах: мультинаціональні інституції під американським впливом, система глобальної безпеки, створена навколо військових альянсів, таких як НАТО, та економічна структура, що ґрунтується на принципах вільної торгівлі і доларі як провідній резервній валюті планети.
Натомість бачення Трампа щодо Pax Americana у XXI столітті - це тоталітаризм, підсилений технологіями.
Його агресивна тактика - зокрема, неодноразові спроби принизити українського президента Володимира Зеленського - є частиною ширшої стратегії залякування світових лідерів, аби ті прийняли його бачення світу XIX століття.
Цей зсув не з'явився раптово. Глобальна система, під керівництвом США, почала розпадатися вже давно.
Після завершення холодної війни зовнішня політика США характеризувалась стратегічною непослідовністю, оскільки кожна адміністрація впроваджувала суттєво різні підходи. Ідея "нового світового порядку" Джорджа Буша-старшого поступилася місцем гуманітарному інтервенціонізму Білла Клінтона.
Теракти 11 вересня 2001 року стали підставою для неоконсервативної експансії Джорджа Буша-молодшого в Афганістані та Іраку. У свою чергу, багатогранна, але іноді малоефективна дипломатія Барака Обами спричинила реакцію, яка визначила перший термін президента Трампа.
І саме непослідовна та переважно неефективна зовнішня політика Джо Байдена, особливо в Газі, допомогла Трампу повернутися.
Тепер, коли Трамп стає ще більш відвертим у своїх діях, ми спостерігаємо результати стратегічної непослідовності США: неоколоніальна система, що спирається на християнський націоналізм, підкріплена сучасними технологіями, живлена ірраціональними ідеями та прикрита агресивною риторикою.
Навесні 2002 року, коли я читав лекцію в Принстонському університеті, я звернув увагу на хвилю крайнього націоналізму в США після 11 вересня та попередив: Америці не потрібен Цезар, що прагне домінування шляхом військової сили.
Натомість їй потрібен Марк Аврелій - філософ-державник, здатний мудро й стримано керувати складним світовим порядком, з повагою до міжнародного права.
Деякий час я вірив, що Обама міг би стати таким лідером. Коли у 2009 році він вперше відвідав за кордоном Туреччину, а потім Ірак, Саудівську Аравію і Єгипет, я відчув справжню надію. На жаль, я помилився.
Проте, мій досвід на позиції міністра закордонних справ, а пізніше і на посаді прем'єр-міністра Туреччини, тільки укріпив моє переконання в тому, що можна досягти гармонії між дипломатичними підходами і військовою силою, аби це приносило користь не тільки великим країнам, а й усім державам загалом.
Від Аргентини до Туреччини, країни по всьому світу стоять перед таким самим фундаментальним вибором, як і США.
Чи примемо ми владу авторитарних Цезарів, що стають усе більш жорстокими, чи оберемо лідерів, які, як Марк Аврелій, діятимуть з мудрістю та обачністю?
Це справді ключове питання нашої епохи, і ми повинні колективно шукати на нього відповіді.
