Про видатного лідера (Тетяна Чорновол)
Редакція Цензор.НЕТ може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.
Хто, на мою думку, є справжнім лідером? Останнім часом я часто розмірковую над цим питанням. Щоб краще зрозуміти, я обрала дві протилежні ситуації для свого взводу: один командир, який не справляється, і інший, який дійсно вміє вести за собою.
Почну з "поганого". І то швидко, "хорошому" приділю більше тексту.
Отже була у нас позиція на смузі, де ми були ефективні. Працювали одночасно і Стугною і фпв і мавіками. Місце було погане: бажаючих там працювати не було, але ми там адаптувалися. Мінуснули ворожого комбата, чекали на нагороду...І тут нас, по бр з корпусу переміщають в сусідню смугу, конкретно "Стугну", і нас всіх з нею, але без дозволу виконати задачу фпв чи мавіком замість Стугни, конкретно туди, де вона не може стріляти, бо дерева заважають(це було відомо ще до переміщення і я била в усі дзвони, але даремно, мене ніхто не чув).
Ми не змогли завдати шкоди ворогу, проте самі зазнали значних втрат. У мене санітарні втрати: половина взводу - п'ятеро - триста, один з найкращих бійців загинув.
Це стало наслідком "роботи" цілого букету поганих командирів. Однак, вважаю головним "поганим" в тій ситуації тодішнього нашого комбрига на смузі, який не відстояв нас перед корпусом, не доніс, що ми йому потрібні та ефективні. В мене склалося відчуття, що йому було просто байдуже.
А тепер поговоримо про відмінного лідера...
Під час війни у мене було багато хороших командирів. Але без образ хочу згадати одного - Іван Рудницький. Ви здивуєтесь, це був цілий командир з ОТУ, полковник. Згадую саме його, бо він в моєму розумінні був дуже "хорошим" командиром, бо став командиром нашого бойового успіху...Пройшло багато часу тому можу називати його прізвище.
Познайомилася я з "хорошим" командиром за поганих обставин - його прислали з перевіркою до нас з ОТУ, щоб ліквідувати наш підрозділ.
Моя популярність у публічному просторі суттєво ускладнює моє перебування в армії. Часто це стає причиною негативного ставлення з боку командування, яке не має зі мною особистого знайомства. Внаслідок цього виникають як дрібні, так і серйозні труднощі, а головною проблемою є недовіра.
Отже, в ОТУ прийняли рішення, що моя команда в смузі їм не потрібна, і надіслали строгий контроль, щоб підтвердити, що ми бездіяльні.
На наше щастя, полковник Рудницький виявився справжнім бойовим лідером, для якого важливішим був результат, а не формальності. Він мав глибоке розуміння нашої зброї, добре знав, що таке ПТРК Стугна і як вона функціонує...
Коли він раптово з'явився у нас, його вираз обличчя був строгим і загадковим, що не віщувало нічого доброго.
Проте було видно, що його вразила витонченість маскування нашої нахабної вогневої точки "Стугни".
Суть у тому, що він вважав, ніби прямує до нашої бази, де ми просто безтурботно проводимо час, отримуючи бойові нагороди. І раптом я вмикаю пульт "Стугни" і демонструю йому знищену мною ворожу техніку, серед якої є навіть один-єдиний, але все ж таки... танк.
Він звичайно посварив мене за стрільбу по ворожому пікапу, уралу і "таблетці", мовляв ракети, для броні, але іскру схвалення і здивування в його очах я помітила.
Однак, ситуація насправді була досить комфортною та безпечною, тому, незважаючи на свої думки про те, що я бездарна та маніпулятивна піарниця, яка з'явилася під час війни, він поки що не змінив своєї думки про мене.
"Де ж твоя друга Стугна?" - строго запитав полковник, навіть відмовившись від чашки кави, аби не продемонструвати свою вразливість.
"Займаю позицію", - відповідаю.
"Вези"- він.
"Вона опинилася в складній ситуації. Ви дійсно впевнені?" – запитую, відчуваючи, що його сумніви не згасають.
"Так", - він твердо.
Суть у тому, що моя друга Стугна працювала в режимі вільного полювання на танки, що означало, що я міг розміщувати її в тих місцях, куди він націлювався...
От і повезли ми його в пятиповерхівку на краю ЛБЗ роздовбану танком, артою, мінами і всім іншим.
Заскочив він в підвал...Це був перший рік повномаштабки, коли військові зазвичай вибирали страждання і не морочилися з облаштуванням позицій. А у мене на важкій позиції, хоч зима, було терпимо по температурі, затишно, килими і смачно пахло їжею, а не дохлими пацюками і уриною. Бо ми затягнули газовий балон, знайшли кімнатку- нору півтора метри висотою, яка швидко нагрівалася, і пили чаї і каву, гріли позицію...і не демаскували її буржуйкою.
Полковнику справило враження, що зовні йде війна, щось літає над головою, а в нас спокійно і тепло. "Стугна" фіксує максимум можливого в тій місцевості, в очікуванні на танк. Він не виявив своїх почуттів, коли покинув місце, але ми залишилися в роздумах, що це могло означати і що нас чекає. Проте через два дні він зателефонував і повідомив, що нам передадуть три ракети "Стугна".
"Але вони лише для броні", - суворо сказав він.
Проте це було визнання!!!
Після цього він сказав: "Я повідомив керівництву, що ви є боєздатним підрозділом і нам необхідні". Я усвідомлюю, яку ціну він за це заплатив, адже він пішов всупереч прийнятому рішенню, яке передбачало наше відправлення десь під Бахмут.
Через півроку на нашій ділянці фронту ворог вирішив здійснити прорив. Рудницький зателефонував мені, і я швидко знайшла зручну позицію для Стугни, зайняла її та відкрила вогонь. За тиждень ми знищили вісім одиниць ворожої техніки: деякі з них були знищені з першого пострілу, інші отримали пошкодження, і їх добивали наші бойові побратими. Стугна фактично зупинила три ворожі атаки. Завдяки вдало обраному місцю та маскуванню нам вдалося зберегти Стугну, незважаючи на інтенсивний артобстріл. Мої хлопці, які заряджали, міняли ракети в той час, як навколо свистіли уламки, а нові ракети підвозилися по одній, знову ж таки під вогнем. Нам не вистачало боєприпасів, інакше результати були б ще вражаючішими. Ми не могли дозволити собі вистрілити другою ракетою по пошкодженій техніці, адже доводилося стріляти по ворогу, що наступав на нашу піхоту, навіть якщо ворожі одиниці, що відступали, були легкими мішенями.
Хоча через тиждень активного наступу, коли стало очевидно, що "прорив" зазнав невдачі, з’явився танк, що розташувався на відстані 5.300 метрів від мене і відкрив вогонь. Стугна здатна вражати цілі на відстані до 5 км. Я зателефонував Рудницькому, доповів про ситуацію і запитав: "Чи можу спробувати?". Він дав свою згоду: "Давай". Ракета досягла цілі. Це був унікальний постріл за дальністю...
До речі, коли Стугна знищила першу беху, командування спочатку не повірило Рудницькому, що це була моя заслуга. Його намагалися переконати, що беха підірвалася на міні...
Проте я роботу підтвердила відео зі Стугни.
Здається, Рудницький тоді звернувся до своїх командирів із словами: "Ну що, я не дарма захистив Тетяну та її підрозділ, так?"
Підсумовуючи, варто зазначити, чому Рудницький вважається ефективним командиром.
По-перше, захист. Ми покладали наші життя в його руки, адже були впевнені, що він на нашому боці. Він став бар'єром між нами та несправедливістю, що йшла з вище. Основне завдання командира на будь-якому рівні – забезпечити безпеку своїх підлеглих від різних форм "знищення", зокрема від непродуманих та неефективних бойових наказів, які виникають через брак інформації про можливості підрозділу, його озброєння та умови використання. Для командира важливо мати стійкість – не слідувати бездумно всім вказівкам зверху, а захищати своє бачення, як найкраще реалізувати завдання для своїх підлеглих, щоб вони могли знищити ворога, а не загинути без жодного пострілу.
Другим важливим аспектом є професіоналізм та знання нашої зброї. Він мав глибокі знання про нас: знав наші позиції, вивчив наші можливості, тому в потрібний момент міг максимально ефективно нас задіяти. Ми були впевнені, що його команди — це запорука нашого бойового успіху, тому віддавалися справі повністю. Завдяки цьому, він швидко направив нас у те місце на фронті, де ми разом із нашою "Стугною" змогли проявити себе на всі сто! Це був той випадок, коли вищого командира слід було б нагородити разом з розрахунком. Але, на жаль, ніхто не отримав нагороди.
Третій аспект - це контакт та діалог. Мої підлеглі досі згадують про нього, адже вони мали можливість бачити його на передовій. Для військових вкрай важливо зустрічатися з командирами особисто. Хлопці також усвідомлюють, що я завжди підтримувала з ним зв’язок. Я інформувала його про свої можливості та обмеження, а також про найкращі рішення, і він дійсно прислухався до моїх порад... Після наших розмов вже були підготовлені бойові розпорядження.
Не варто вважати, що між нами панувала якась близькість. Ні, це було виключно суворе, військове спілкування. Мені пригадуються ті відчуття, коли я була як школярка перед грізним директором. Зараз минуло вже два роки, і я навіть не знаю, де він зараз... і вперше згадала його ім’я.
Отже ви почули два приклади хорошого і поганого командира з мого бойового досвіду.
В наступному блозі продовжу свої міркування на тему, яким я бачу хорошого командира ЗАРАЗ. В нинішніх умовах війни, адже приклад хорошого командира, який я навела стосувався 22-23 року..., а ті часи зараз сприймаються, як перша світова....
Поставлю тут також відео тодішньої нашої роботи. Ще раз зазначу командиром цієї роботи був Іван Рудницький.
