Фейгін стверджує, що Путін має впевненість у тому, що Трамп не завдасть ударів по його укриттям.
Очікуємо новини з нового, можливо, фронту: Баку та Москва вирішили остаточно з’ясувати свої відносини. Чому Кремль обрав шлях ескалації, усвідомлюючи можливі наслідки? Адже Баку — це не лише столиця південної Кавказької республіки, а й стратегічний партнер Туреччини. Які результати це може принести?
Іноді такі конфлікти починаються начебто з випадковості, з чогось незначного. У Росії після "Крокусу" по діаспорах ідуть силовики, і зрозуміло, як вони діють: чи є підстави, чи нема - жодних церемоній. І тут двох убивають фактично - внаслідок тортур, побиття один помирає від серцевої недостатності, другий - у машині швидкої допомоги. До того ж, усе керівництво діаспори в Єкатеринбурзі хапають і вішають на них статті. Часто статті вішають, щоб обґрунтувати те, що вже вийшло назовні, щоб сказати: а навіщо ви це зробили? Можливо, вони йшли по інше: мовляв, у них там убивство на початку 2000-х сталося - ось ми через це прийшли. Нема чого очікувати від беззаконня, воно часто має такі наслідки.
Ось тут починається реакція азербайджанської сторони. Скоріш за все, вони не до кінця зрозуміли, звернулися до Москви: а що це відбувається? З чого це ви всю голову діаспори в Єкатеринбурзі просто зрізали? А їм, можливо, сказали: у нас працюють правоохоронні органи, а ви не лізьте. Це взагалі громадяни РФ (деякі справді з 2000-х років є громадянами РФ, мають російські паспорти).
Тоді Баку почав діяти різкіше. І тут, як це часто відбувається, у відповідь Баку відразу почалися якісь заяви, дії Москви - частіше пропагандистські, "ми вас взагалі зараз можемо однією лівою". Але через випадок, з якого стартував конфлікт, потрібно побачити систему й послідовність, а вона така, що відносини між Баку і Москвою погіршувалися протягом дуже довгого періоду. І збитий літак - лише один із його проявів.
Суть справи полягає в тому, що Баку зміцнює свої зв'язки з Туреччиною, скориставшись статусом вуглеводневої держави в нафтовому регіоні Закавказзя. Азербайджан володіє значними ресурсами, що дозволяє йому модернізувати свою армію та діяти незалежно від впливу Кремля. Це відкриває можливості для налагодження відносин не лише з Туреччиною, а й із Вашингтоном та Лондоном, оскільки країна не є частиною жодної московської організації, такої як ОДКБ. Крім того, Азербайджан має власну позицію щодо ситуації на Близькому Сході, що суттєво відрізняється від московського підходу, особливо у контексті дій Ізраїлю щодо Ірану та боротьби з тероризмом. Ясно, що Ізраїль і Азербайджан є партнерами: один надавав підтримку під час карабаської війни, в той час як інший висловив солідарність у нинішньому конфлікті.
Це суттєво впливає на позицію Москви щодо Баку – чому ви так самовпевнені та ведете себе саме так? Крім того, існує певний аспект, який залишається поза нашим баченням і повним розумінням. Нафта все ж є дуже чутливим питанням, адже йдеться про розподіл ресурсів. Є відомості, що Азербайджан був готовий представляти російську нафту як власну для підвищення доходу від її реалізації – адже це приносить додаткові прибутки.
Я не відкидаю ймовірність того, що тут могла виникнути якась проблема. Можливо, Баку підняв ціну, або ж не захотів обійти санкції – точної інформації в мене немає. Також не слід забувати про можливий конфлікт у цьому регіоні, можливо, сторони не дійшли згоди. Є нафтопроводи та інші інфраструктурні об'єкти, але це все пов'язано з геостратегією та геоекономікою.
Азербайджан разом із Туреччиною виступали проти Ірану, що стало відображенням конфлікту між сунітами і шиїтами. На сьогоднішній день ми спостерігаємо за боротьбою за вплив у Південному Кавказі, де, на диво, Іран став на бік Вірменії. Після того як Іран втратив свої позиції, сунітські країни, зокрема Азербайджан і Туреччина, відчули, що Москва опинилася в скрутному становищі. Тепер вони стурбовані і попереджають Кремль, що не слід обмежувати їхні дії та залякувати, адже можуть дати відсіч. Чи готовий Кремль до таких викликів?
Безумовно, Іран виступає військовим партнером Москви, активно залученим до постачання озброєнь, хоча останнім часом ці обсяги значно зменшились. В Україні на фронті з’явилися іранські "шахеди", які не є зброєю з Азербайджану чи Туреччини, а походять виключно з Ірану. Іран має чітку позицію у конфлікті між Росією та Україною. Це контрастує з позицією Азербайджану й Туреччини; хоча Туреччина в цьому контексті менш активна, вона також має свої суперечності із Іраном. Для Москви це створює певну складність: немає можливості звернутися до Алієва з вимогою змінити його поведінку, оскільки він міг би просто залишитися осторонь. Це ускладнює ситуацію, оскільки якщо один учасник не підкорюється, це може стати прикладом для інших. Якщо така поведінка допускається щодо Москви, це може стати поширеним явищем серед інших республік колишнього СРСР, які тепер є незалежними державами.
Тому тут потрібно покарання якесь, а воно неможливе. От із Вірменією можна - з нею теж важкі суперечності через її бажання інтеграції, образи, що не допомогли у двох карабаських війнах. А з Азербайджаном так не вийде, це точно, бо за ним стоїть Туреччина, а Туреччина - країна НАТО, має особливі відносини з Вашингтоном, перемовини будуть щонайтісніші із Лондоном, з Вашингтоном дуже активні перемовини в Азербайджану сім'ї Алієва. Тому вони почуваються впевнено: а що Москва може зробити - другий фронт відкриє? Не відкриє.
Настав час для Москви знизити свій статус з гегемона в Євразії до рівня субгегемона. Так, ти можеш залишатися важливим гравцем, але ми маємо зв'язки з іншими державами. Це надзвичайно болісно для Москви, адже воно є наслідком її невдачі у війні з Україною. Конфлікт триває вже 3,5 роки і три дні, і це чітко демонструє, що у Москви немає можливостей для відкриття нового фронту, спершу політичного, а може, й військового. Вона повністю заглибилась у вирішення українського питання, яке виявилось надзвичайно складним. Тому Азербайджан виявляє таку рішучість не випадково.
Є два взаємно суперечливі напрями: Мединський і Ко переконували всіх, що Росія може вести війну, як Московія проти Шведського Королівства, хоч і 21 рік. Але водночас самі кремлівці визнають, що гроші закінчуються і треба переглядати загальний і військовий бюджети, що означатиме зменшення видатків на війну або намагання локалізуватися.
На Петербурзькому міжнародному економічному форумі пролунали різноманітні висловлювання, які вирізнялися песимістичним настроєм щодо економічної ситуації, що склалася через війну. Зокрема, Макаров, голова бюджетного комітету Держдуми, Набіулліна та інші експерти вказували на те, що Росія фактично опинилася на межі рецесії. Чи усвідомлює це Путін? Чи отримав він відповідну інформацію? Я впевнений, що так, він обізнаний про це, адже у нього на столі є необхідні статистичні дані, а його підлеглі регулярно доповідають про ситуацію.
Ще одне питання: чи здатен Путін, враховуючи цю оцінку, припинити війну або зменшити військові витрати? Відповідь: ні, не здатен. Адже навіть за таких напружених умов результати, які можна спостерігати в Україні, поки що є досить скромними. Це вселяє в Путіна певний оптимізм, але варто зазначити, що місто Суми досі не взято – це яскравий приклад. Хоча на Донеччині просування військ відбувається більш активно, ніж на кордоні з Сумами.
Проте я знову підкреслюю: найімовірніше, це всього лише словесна маніпуляція, спроба створити враження, що, мовляв, необхідно оптимізувати витрати — наприклад, зменшити корупційні витоки. Наразі можуть виникнути нові резонансні справи у зв’язку зі справою Артема Іванова, колишнього заступника міністра оборони Шойгу. Але реальних можливостей для змін немає. Вони, з великою ймовірністю, все ж таки вирішать знизити витрати, не пов’язані з війною в Україні, а також на соціальні програми, адміністративні витрати та багато іншого.
Отже, уявити, що ці дії спрямовані на завершення війни або викликані вичерпанням ресурсів Москви для її продовження з економічного погляду, на мій погляд, не зовсім вірно. Вважаю, що в цьому більше пропагандистських ідей. Проте це не заперечує наявність складної та кризової ситуації в економіці: статистичні дані свідчать про зниження виробництва, зростання інфляції та незадовільну ситуацію з ціноутворенням, яка не викликає оптимізму.
Проте, варто підкреслити, що Москва та Путін мають намір продовжувати військові дії. Навіть кризові явища в російській економіці не змусять їх зупинитися. Для Путіна продовження війни є питанням його влади. Чи може він відмовитися від цього? Ніколи, за будь-яких умов, він не відступить.
Але ж Путін не аятолла, не шахід, він доволі цинічно й обережно ставиться до таких речей. Коли в Ірані бомбардували глибинні лабораторії, "ракети прилітали" у святая святих, в путінський бункер, - так він це відчував. Як працює його логіка: я американцям сказав не чіпати, а вони влізли, я з Трампом говорив, але ми не домовилися. Але Трамп себе проявив. Він може казати: Вова, ти такий класний, дякую за портрет, - і в той же час робити таке, що Путін називає геополітичною зрадою. Я не ідеалізую Трампа, ми навіть не знаємо, чим закінчиться епопея з американською допомогою. Але як щодо путінського бункера?
Моя оцінка така, що Путін не надто вірив, що Трамп зважиться на участь у бомбардуваннях. Я думаю, йому здавалося, що діями Ізраїлю все обмежиться, а Трамп, попри тиск американської сторони на Тегеран, усе-таки влізти безпосередньо у війну не ризикне. Адже застосовувати бомбардувальники, глибинні бомби 13-тонні - це такий важливий крок суттєвий, Трамп весь час казав про прагнення до угод, жодного мілітаризму. Гадаю, це було неочікувано. Розуміння того, що це обговорюється американською адміністрацією, було, ми бачили відображення цих дискусій у Кремлі. А чого він Трампу телефонував? А, вітав із днем народження. Скористався приводом обговорити Іран - уже вирувала 12-денна війна.
Отже, для Путіна це стало несподіванкою. Проте він все ж сподівається — підкреслюю, саме сподівається, а не впевнений — що Трамп буде відкритий до співпраці з ним і уникне загострення ситуації, яке могло б призвести до серйозних загроз, зокрема атак на його укриття в Уралі чи в інших місцях. Я вважаю, він абсолютно не вірить у такі сценарії. Чому так? Тому що в його розумінні Трамп не ставить на один рівень Іран та Україну, віддаючи пріоритет першому.
По-друге, Путін вважає, що може домовитися з Трампом, продовжуючи йому щось обіцяти. І поки що Трамп Путіна в українському питанні не підводив, скажімо чесно. Тобто з Іраном, попри те що ініціювала війну ізраїльська сторона, Трамп зважився - адже ясно, що він особисто віддав наказ, -бомбили, бо це ж не Росія, у якої ядерних боєголовок три тисячі на бойовому чергуванні. А в Ірану збагаченого урану, може, пів тони і є, але ж бомби нема, бо якби була, застосували б.
Навіть незважаючи на цю відмінність з Росією, Трамп міг би вжити заходів, які не призвели б до безпосереднього вступу США у війну. Проте, він цього не робить, і ми цього не спостерігаємо, будемо відверті. Тому насправді Путін не має приводу боятися можливих наслідків, схожих на ті, що виникли під час іранського конфлікту; він вважає, що Трамп не наважиться на подібні дії проти нього. І ми, зважаючи на обставини, більше схиляємося до такої думки.
Трамп може вжити досить рішучих заходів, наприклад, встановити безполітну зону над Україною. Це, повірте, було б навіть більш значущим кроком, ніж атака на об'єкт у Фордо. Якщо над Україною не літатимуть балістичні ракети, а F-35 захищатимуть її повітряний простір, американські та європейські, натівські кораблі активно залучаться до виконання цієї місії та застосовуватимуть засоби протиповітряної оборони – це могло б стати вкрай радикальним рішенням. Проте навіть у цю можливість Путін не вірить. Він вважає, що постачання боєприпасів триватиме за інерцією, але що Трамп не наважиться на більш серйозні кроки. Це його переконання.
Президент України і президент США про щось говорили 50 хвилин у Гаазі. Є ще додатковий кейс, який, як ви сказали, відображає певні процеси. Генерал Келлог, уповноважений Трампа з питань України, летить у Білорусь до Лукашенка. Могли б призначити іншого емісара, проте обрали саме довіреного хлопця, який у темі щодо України та війни - щоб він займався обміном політв'язнів? Звісно ж, ні.
Я не виключаю, що там могло бути обговорення, і, можливо, ініціатором виступив не лише американський бік, а й Лукашенко. Він міг натякати на якусь ескалацію з боку сусідніх країн. За його словами, на території Білорусі дійсно розміщені російські тактичні боєголовки, але ми вирішили не проводити навчання "Захід-2025" (які щорічно проходять спільно з Росією, і, за чутками, ці навчання перенесені), прагнучи до деескалації й подібних речей. Можливо, американці також торкалися цієї теми, підкреслюючи, що Білорусі не варто втягуватися у війну в Україні. Я вірю, що їх попереджають про це. Якщо ви прагнете налагодити відносини із Заходом, то не слід загострювати ситуацію.
Всі усвідомлюють, що на півночі, поблизу кордону з Білоруссю, зосереджено значне українське угруповання. Звідти війська перекидають до Сум та інших районів через нестачу особового складу. Ця ситуація не повинна стати приводом для Москви, щоб знову розпочати агресію проти України з території Білорусі, подібно до подій у Бучі. Я вважаю, що Келлог обговорював це питання з Лукашенком. У свою чергу, Лукашенко, як бонус за підтримку, передав не лише Тихановського, а й 14 інших політичних в'язнів. Можливо, він пообіцяв звільнити ще кілька, якщо діалог продовжиться і Москва зробить певні поступки. Не виключено, що він сподівається на послаблення санкцій, а також на економічну взаємодію з метою підвищити автономію Білорусі в цих питаннях. За словами Лукашенка — який, до речі, часто плутає бажане з дійсним, — він звернувся до Келлога з проханням передати Україні вимогу припинити обстріли території Росії. Признаю, це виглядає не дуже переконливо, адже чому Келлог не ініціює переговори з Росією, щоб вона зупинила атаки на Україну? Чи це має бути лише одностороння ініціатива?
Можливо, тут стояло питання, щоб Лукашенко не дозволяв або заволокитив питання використання Білорусі як військового плацдарму чи для обстрілів України. Лукашенко ж розуміє, що Мінськ тоді отримає все те, що може отримати, і солодко нікому не буде.
Крім того, Лукашенко, безсумнівно, прагне перетворити Мінськ на платформу для нових переговорів, можливо, створивши "Мінськ-3". Чи можливий такий сценарій? Лукашенко відзначається амбіціями і марнославством, вирішуючи свої інтереси через особисті зв'язки та вміння лавірувати і адаптуватися. Проте я сумніваюся, що обставини сприятимуть тому, щоб йому надали можливість стати посередником або організатором. Для України і Заходу Лукашенко є так само військовим злочинцем, як і Путін; можливо, його провини дещо менші, але оцінка його дій вже сформована. Він надав дозволи, і з його території російські війська та бронетехніка в лютому 2022 року вдерлися на територію України. Ми всі пам’ятаємо, до яких жахливих злочинів це призвело в Бучі, Ірпені та інших містах.
Отже, щодо Лукашенка немає жодних ілюзій: ніхто не надасть йому карт-бланшів. Навіть якщо хтось і зобов'яжеться, це навряд чи буде виконано. Але саме цього Лукашенку й бракує.
Можливо, він ще намагається підвищити ставки у відносинах з Москвою, але йому надзвичайно потрібна ця комунікація, особливо після смерті Макея, адже її більше немає. Незважаючи на його репутацію, це питання залишалося актуальним. Раніше, до війни, його покійний міністр закордонних справ мав особисті контакти з впливовими європейськими політиками. Цікаво, що все почалося ще в 2020 році, коли в січні Мінськ відвідав державний секретар США Майк Помпео. Тоді обговорювалися довгострокові плани співпраці.
Дійсно, виникла напружена ситуація з Москвою, під час якої активно обговорювали дорожню карту та 35-й протокол, що стосувався інтеграції Білорусі. Це питання стало особливо актуальним з грудня 2019 року до січня 2020-го, і тривало аж до серпня, коли відбулися вибори. У той момент Лукашенко опинився в умовах фактичного програшу Тихановській, адже результати голосування не мали особливого значення, а політична думка в суспільстві чітко проявилася через масові протести. У відповідь на цей виклик він змінив свою стратегію, посиливши репресії та зменшивши увагу до Заходу. Наразі ж процес поступово повертається до можливості співпраці. Адже Москва налагоджує зв’язки зі США, чому б Лукашенку не скористатися цією ситуацією для вирішення своїх власних питань? Він цілком готовий до цього. Чи досягне він успіху? На мою думку, малоймовірно, але цікаво спостерігати за розвитком подій.
Але які теми могли обговорювати президенти в Гаазі? Які ініціативи міг висувати Трамп?
Трамп, напевно, обговорював із Зеленським питання постачання зброї та підтримки для України, закликаючи не залишати переговірний процес і займати проактивну позицію. Проте, ймовірно, Трамп не дав чітких обіцянок, а лише висловив невизначеність, що призвело до сумнівів стосовно військових поставок зі США, включно з можливістю купівлі систем Patriot за європейські кошти. Це не вперше, коли Трамп діє в такій манері. Згадайте, як під час його зустрічі у Ватикані, коли помер Папа Франциск, вони також мали розмову на стільчиках - і які були результати? Вони лише порадили відправитися до Стамбула для переговорів із Путіним. І що з того вийшло?
Українська сторона весь час вимагає одне й те саме, як сам Трамп сказав, "він весь час ракети просить". А що він має в тебе просити - сніг узимку? Це природно: країна воює, потрібна зброя, якомога більше. А що він має просити - хліб-сіль, щоб зустрічати російських окупантів? Дивне формулювання "просить і просить". Звісно, просить, бо свого нема, чи не досить, чи дефіцит, чи не виробляється. Що тут такого, якщо Україна не виробляє протиракети Patriot, але потребує їх. Але ми не бачимо відповіді Трампа, лише здогадуємося, що вона негативна. Я не вважаю, що там були якісь неймовірні теми для розмов, які ми не можемо зрозуміти.
Позиція Трампа глибинна, на мій інтуїтивний погляд, полягає в тому, що "от Москва висунула меморандум - треба погоджуватися". Можна поторгуватися по незначних пунктах, але треба погоджуватися, інакше не вийде, краще так.
Україна та Європа категорично заперечують можливість віддати чотири регіони, зменшувати чисельність збройних сил або виконувати вимоги Москви щодо демілітаризації. Це абсолютно неприйнятно для України. Тим часом, можливо, Трамп взяв до уваги цю концепцію. Оскільки ідея про 30-денне припинення вогню не знайшла підтримки, чому б не розглянути інші варіанти. Ось такі реалії.
