Релокація все більше інтегрується в стратегію зростання українських компаній, проте юридичні питання, пов’язані з цим процесом, досі не врегульовані в українському законодавстві – зазначають правознавці.

Релокація поступово перетворюється на ключовий елемент стратегії зростання українських компаній, проте правові нюанси цього процесу не мають чіткої регламентації в українському законодавстві, підкреслили юристи, опитані агентством "Інтерфакс-Україна".

Сьогодні підприємці не лише ведуть розмови, а активно реалізують плани з релокації (ІФ-У), оскільки війна вимагає нових підходів - необхідно диверсифікувати ризики, захищати активи від знищення та шукати більш стабільні ринки для розвитку. За даними спостережень за клієнтами, ми можемо стверджувати, що понад 10% компаній успішно перенесли свої операції за межі країни, а близько 45% з них розширили свою діяльність у Європі, - зазначив керуючий партнер юридичної фірми "Муренко, Курявий і Партнери" Нікіта Муренко.

Він підкреслив, що "компанії інвестують у юридичні послуги, аби пришвидшити процес адаптації, починаючи від невеликих стартапів з інноваційними ідеями і закінчуючи підприємствами з великою кількістю працівників".

"Найдинамічніший сектор - IT та високотехнологічні галузі: тут понад 70% компаній організували релокацію персоналу (хоча б часткову). IT-індустрія часто перша на старті, організовуючи віддалені хаби чи повне переміщення офісів, як у випадках з fintech-стартапами, що мігрують цілими командами. За ними крокують виробничі підприємства, де близько 60% компаній розглядають переїзд або розширення через експортні обмеження та логістичні бар'єри. Ресторани, салони краси та рітейл складають до 25% нових підприємств у Європі, де власники шукають нові ринки, щоб не втратити клієнтів, перетворюючи та адаптуючи українську модель на Європу", - сказав він.

В цілому, за словами Муренка, "релокація перетворилася з короткочасного рішення на стратегію для розвитку".

"Загалом спостерігаємо, що релокація це уже не випадковий вибір, а холодний розрахунок, наприклад логістика коштує менше або регулятори лояльніші (як у Балтії з швидким відкриттям рахунків), і де команда інтегрується без стресу. Але ключ - аналіз локального законодавства: від трудових норм до екологічних стандартів, бо інакше сюрпризи у вигляді штрафів чи затримок з'їдають усі переваги", - сказав він.

Обговорюючи способи переміщення працівників, Муренко підкреслив, що в країнах Європейського Союзу основним механізмом є програма тимчасового захисту, яка була продовжена до 2027 року та створює "зелений коридор" для громадян України. Однак, часом компанії звертаються за консультаціями щодо оформлення EU Blue Card або візи для цифрових кочівників. Наприклад, на Кіпрі ця віза призначена для фрілансерів, а в Чехії - для фахівців у сфері технологій з можливістю гнучкого графіка, де можна вести життя цифрового номада без строгих обмежень.

У цьому контексті Муренко акцентував увагу на "підводних каменях", що виникають через українське законодавство. Він звернув увагу на валютний контроль, який здійснює НБУ, а також на податкові нюанси, пов'язані з новими правилами CFC (контрольовані іноземні компанії), що набудуть чинності у 2025 році. Ці правила зобов'язують звітувати про закордонні активи, передбачаючи відповідні податки в Україні та репатріаційний податок.

"Права працівників – це тема, яка заслуговує на окрему увагу. Процес релокації не повинен суперечити трудовому законодавству, адже в іншому випадку можуть виникнути юридичні претензії. Ще одна важлива проблема – це регулювання інтелектуальної власності, оскільки патенти та торгові марки потрібно реєструвати в новій державі", - зазначив він.

Муренко також звернув увагу і на "неюридичні аспекти" релокації. Зокрема, "малий і середній бізнес у режимі консервації - скорочує витрати, але планує закордонне розширення", виклики у країнах-реципієнтах, наприклад, як бюрократія чи конкуренція у Німеччині, адаптація до нових культур, психологічний аспект.

Зі свого боку, керуюча партнерка GLS Law Company Ольга Черевко зазначила, що динаміка релокації суттєво змінилася порівняно з початком повномасштабного вторгнення: "зараз бізнес шукає сталі інструменти міжнародної присутності, податкової оптимізації, а також способи збереження команди та операційної ефективності".

За її спостереженнями, у плані релокації найбільш активні на сьогодні -- IT-сектор, логістика, дистрибуція, аграрні компанії, а також виробництва з високою доданою вартістю (електроніка, меблі, легка промисловість).

"Часто йдеться не лише про повну релокацію, а про створення міжнародного хабу, окремої компанії в ЄС, яка бере на себе функції контрактного партнера, експорту чи управління інтелектуальною власністю", - сказала вона.

Черевко вказала, що географія релокації варіюється в залежності від поставлених цілей. Для виробничих підприємств основними напрямками є Польща, Словаччина, Румунія, Литва та Туреччина. Тим часом ІТ-компанії та сервісні організації часто обирають такі країни, як Кіпр, Португалія, Іспанія, Естонія або Об'єднані Арабські Емірати.

"Щодо переведення співробітників, існує кілька моделей: аутстафінг, відкриття локальних компаній з наймом на місці, або використання міжнародних сервісів типу EOR (Employer of Record). Водночас масове офіційне переведення працівників із збереженням юридичного зв'язку з українською компанією залишається складним через обмеження валютного контролю, режим воєнного стану, вимоги до мобілізації та подвійного оподаткування", - сказала вона.

Серед "підводних каменів" українського законодавства юрист назвала, зокрема, відсутність спеціального режиму оподаткування при релокації активів, а також юридичні обмеження на вивезення обладнання з ознаками подвійного призначення, складність перереєстрації контрактів та збереження ланцюга постачання і ризики щодо виникнення постійного представництва або зобов'язань за правилами КІК.

"Окремо варто наголосити на питанні податкового резидентства -- як власника бізнесу, так і ключових співробітників. Часто українські підприємці реєструють компанію за кордоном, але самі залишаються податковими резидентами України або інших країн, де фактично проживають. Це створює серйозні ризики", - сказала вона.

На думку правника, "найскладніший варіант релокації виникає, коли юрисдикція одна, команда працює в іншій, а власник знаходиться в третій, при цьому жоден з цих аспектів не узгоджується з податковими вимогами".

"Ми радимо розглядати релокацію не просто як процес 'реєстрації компанії за кордоном', а як цілісний етап трансформації бізнес-моделі. Лише в такому випадку можна уникнути податкових і юридичних ризиків та заснувати дійсно ефективну міжнародну структуру", - зазначила Черевко.

Зі свого боку, партнер юридичної фірми Syrota Dzis Melnyk&Partners Анатолій Киселов зазначив, що в питанні релокації "логістика задає напрям".

"Українським підприємствам довелося стикнутися з трьома викликами одночасно: зберегти канали збуту, зменшити логістичні ризики та виявити податково-правове 'вікно', через яке можна оперативно перемістити людей і капітал. Рішення виявилося багатогранним: різні сектори розмістилися в різних 'екосистемах' як в Європі, так і за океаном", - зазначив він.

За словами Киселова, "виробникам потрібне "добове плече", тому вони ставлять цехи у найближчих до України країнах із плоским CIT 10-19%" -- Польщі, Словаччині, Румунії. Цифрові команди та креатив йдуть туди, де швидко відкривають рахунок і дешево захищають IP: естонське e-Residency, ірландські 12,5% CIT і кіпрський чи нідерландський IP-box залишають їм більшу частку роялті. Для венчурного капіталу й холдингів вибір падає на юрисдикції зі судами common-law: Вайомінг, Делавер або вільні зони ОАЕ, де "одноденна" реєстрація поєднується з сильним захистом активів. Перемагає "матричний" підхід: R&D лишається вдома, виробництво -- поруч, а права на ІР та інвесткошти зберігаються у low-tax хабі.

"Таким чином, компанія розподіляє ризики і зберігає свою адаптивність, незважаючи на нові виклики," - зазначив він.