Ресентимент та внутрішня свобода: Ілля Ріпин на перетині українського та російського уявлення про людину.
Автор Олеся Геращенко Аспірантка докторської школи Національного університету "Києво-Могилянська академія", Голова НУО "Український Центр Злагоди".
Якщо ви хочете зрозуміти, звідки беруться мільйони покірних учасників репресій, масових доносів і воєнних злочинів, подивіться на маленьке полотно Ріпина "Мужичок з боязких" (1877). Це не етюд селянської бідності, а анатомічний знімок тієї внутрішньої психології, яка століттями живить тоталітарні режими. Погляд героя -- це точка, де народжуються безмежна покора та пасивне зло.
Спробуймо зануритися в цю картину глибше, розкласти її на складники -- мазок за мазком, деталь за деталлю, -- щоб побачити складну драму внутрішнього стану, яку заклав у неї Ріпин. Почнімо з композиційної будови: простір гранично локалізований, немає заднього плану. Глядач опиняється на мінімальній відстані від фігури, ніби в тісній камері без можливості подумки відсторонитися. Це герметична пастка. А персонаж ніби згорнутий сам у собі. Його поза -- захисна, внутрішньо стиснута. Плечі опущені, тіло злегка зігнуте, руки не просто безвольно звисають, а зберігають пасивну напругу. Обличчя не виражає ані гніву, ані розпачу, але сукупна пластика фігури -- зібгана. Колористично картина тяжіє до ґрунту: переважають жовто-коричневі, оливкові, бурі, сірі тони. Чистих кольорів немає. Це палітра згасання. Відсутність насичених червоних і синіх може вказувати на те, що психіка героя знебарвлена так само, як і його простір. Ріпин зазвичай любив живописну свободу мазків -- у "Запорожцях" ми бачимо бурю жестів пензля, радісний темперамент. У "Мужичку" мазок короткий, наче перерваний. Рука художника сама здається скутою. Кожну складку одягу виписано з дрібною тривожністю. Промовистою є гра світла й тіні на обличчі. Лівий бік обличчя анемічно освітлений, правий -- потопає в густому тональному спаді.
В образі "Мужичка з боязких" особливу увагу привертають його очі — вони зазнають жахливої, майже нестерпної інтенсивності. Погляд, немов холодний вітерець, відкриває таємницю за закритим дверним вічком, де застиглий безмовний холод панує у всьому. Ліве око трохи розширене, а на зіниці грає крихітний відблиск світла, який нагадує замерзлий шматок льоду. Повіка виглядає набряклою та червонуватою, свідчачи про тривогу, недосипання або постійний внутрішній тягар. Зіниця не вирівняна: вона злегка зсунута вгору та вбік, створюючи характерний погляд з-під лоба — такий, що, здавалося б, спостерігає за глядачем, але водночас намагається уникнути прямого контакту. Ця асиметрія погляду є мовчазною формою самозахисту. Це не просто жертва, що просить про допомогу. Це глибока, тіньова особистість, яка накопичує невимовлені образи, чекаючи моменту, коли страх поступиться місцем гніву.
Праве око створює іншу психологічну реальність: воно частково закрите затемненням, позбавлене чіткості, майже зникає в сірій плямі світлотіні. Це вже не точка можливого контакту, а безодня, що веде в глибину внутрішньої воронки. Здається, що саме в цій безодні зосереджена "темна матерія" — заздрість, безпристрасна ворожість до сильніших, приховане прагнення зрівнятися з тими, кого побоюєшся, не маючи для цього достатньої сили.
Створений Ріпиним образ виявляється справжньою лабораторією ресентименту. Це не просто страх, а те, що залишається після його відчуття. Пензель художника захоплює процес бродіння токсичної пасивної агресії, що панує в душі особистості. Він фіксує цей моральний розкол навіть у відтінках: одна сторона, де ще триває адаптація, освітлена, тоді як інша, де визріває пригнічена злоба, занурена в холодну, безжиттєву темряву. Ця тінь не є глибокою чи драматичною, як у барокових портретах; вона не надає обсягу, а, навпаки, висмоктує внутрішнє повітря, залишаючи вакуум. Погляд "Мужичка" не зустрічається з Іншим; він минає глядача, який виступає не як співрозмовник, а як свідок ритуалу підкорення. У кожному елементі образу — мазках, кольорах, формах — закодована психологічна комбінація абсолютної підлеглості та прихованої агресії.
Картину було створено 1877 року, в епоху, коли після скасування кріпацтва в Російській імперії людина почала втрачати чіткі соціальні ролі, але ще не знайшла нових. Психологічна модель підданого залишалася домінантною. Отже, "маленька людина" почала усвідомлювати себе як постійну жертву не завжди активних репресій, але завжди внутрішньої залежності. Знаково, що Ріпин зобразив цей типаж не як соціальну карикатуру, а з глибоким розумінням людського ґанджу. Він сам походив із україно-російського цивілізаційного пограниччя. Син козацького роду з Чугуєва, Ріпин зростав у свободолюбній горизонтальній традиції слобідської України. Його дитинство минало під впливом української народної етики, яка плекала в кожному відчуття гідності навіть перед обличчям влади. А формувався як художник він уже в Петербурзі, інтегруючись в ієрархічну вертикаль імперської академії. Саме ця біографічна амбівалентність зумовила інтуїтивну здатність його живопису виявляти глибинні психологічні суперечності, які він проживав особисто: просторову внутрішню свободу та спільнотність української культури й ресентиментну психічну зламаність імперської російської традиції. І його доробок відкриває перед нами цю "контрастну антропологію".
Демонструвати різницю між двома цивілізаційними матрицями на прикладі "Бурлаків на Волзі" та "Запорожців, що пишуть листа турецькому султану" -- вже загальник.
Розгляньмо етюд Ріпина "Гайдамака" (1889). Центральна постать на картині випромінює вільну іронію, що позбавлена бравурності, та демонструє просторову свободу. У той же час, ми спостерігаємо спокійну, глибоку внутрішню зосередженість і цілісність, характерні лише для людини, яка усвідомлює себе як суб'єкта власної історії. Образ гайдамаки змальований без зайвої декорації. Він не є частиною "параду історичної пам'яті", а знаходиться в моменті, коли тіло переходить від активності до спокою, зберігаючи при цьому пильність. Біля нього, в затіненій ямці, спокійно лежить фляга. Хоча вона не кидається в очі, саме її присутність надає сцені людського виміру, переводячи сюжет із абстракції у реальність, укорінюючи образ у дійсність. Примітно, що герой, навіть відпочиваючи, залишається в чоботях, що підкреслює його бойову готовність. Ліворуч від гайдамаки розташована сопілка, а праворуч, майже зливаючись із тлом, видніється піка, вписана в землю довгою тінню. Уся композиція розгортається між двома полюсами: музикою і боєм, спокоєм і напругою, самозаглибленням і настороженістю.
Художня техніка етюду є стриманою та лаконічною, але саме в цій простоті виникає відчуття автентичності. Кожен мазок виступає як емоційний акцент: він не лише окреслює форму, а наділяє її динамікою. Фон змальований узагальнено, ніби виявляючи свідому економію художніх засобів. Легкість, тонка межа між фігурою і довкіллям, гра серпанкових відтінків – усе це викликає відчуття близькості. На цьому спокійному тлі кінь неспішно пасеться, опустивши голову в траву, так, наче нічого не знає про тривоги. Гайдамака сидить поруч, органічно вписуючись у пейзаж: він не центр уваги, а учасник без зайвого акцентування. Його присутність гармонійно поєднується з природою, не домінуючи над нею, а, здається, продовжуючи її. Це не вторгнення, а співіснування. Плавний рельєф пагорба розташовує героя на оглядовій висоті, що забезпечує добру видимість, але не є п'єдесталом для піднесення. Гайдамака сидить і грає на кобзі, його обличчя спокійне та розслаблене, позбавлене страху. Його погляд усміхнений, але уважний, наче читає думки оточуючих. Музика, яку він грає, не для розваги, а для пам’яті та зміцнення духу. Шабля поруч не випадкова: вона не знята і не схована. Вона мовчить, тоді як звучить його кобза. Гайдамака зібраний, але не агресивний, не напружений. Він не боїться, адже готовий до дії. Це воїн з душею артиста, що не боїться проявляти себе. У ньому немає героїчної напруги – лише органічна гідність існування, розчинена в просторі свободи та етичного самоствердження.
У цьому складному антропологічному розриві між "Мужичком" і "Гайдамакою" ми спостерігаємо два контрасти культури свободи. Перше з них втілює культуру психологічної капітуляції, що породжує відчуття ресентименту. Друге ж являє собою культуру, в якій гідність виникає з внутрішнього прийняття власної сутності. Ілля Ріпин надав нам візуальний код, який ілюструє цю різницю. Можливо, він не повністю усвідомлював масштаб антропологічного розриву, що був зафіксований його пензлем. Однак його картини стали не лише свідченнями епохи, а й точними психограмами двох світів: одного, що продукує виконавців насильства, і іншого, що формує людей, здатних зберігати свою людяність навіть в умовах страждання. Це не лише історія ХІХ століття — це актуальна історія нашого часу.
У персонажі "Мужичка з боязких" ми спостерігаємо не лише пригнічений образ селянина, а й візуальне втілення психологічної основи, що веде до виникнення тоталітаризму — формулу ресентиментної особистості. Саме такий тип людини був описаний Фрідріхом Ніцше та Максом Шелером: це слабка істота, яка втратила здатність до активних дій, але накопичує образу, перетворюючи власну безсилість на моральну норму. Така людина не відчуває біль, а заглиблюється у нього, перетворюючи його на внутрішню отруту. Вона приймає несвободу як невід’ємну частину свого існування, щоб уникнути відповідальності за свої вчинки. Ханна Арендт підкреслювала, що ця зламаність свободи породжує банальність зла — культуру "звичайних виконавців", які не чинять опору, але охоче стають частиною жорстоких систем влади. Цей психотип є джерелом масових виконавців тоталітарних репресій, донощиків, співучасників ГУЛАГів та сучасних "добровольців" російських військових конфліктів. Це люди, які не є активними злочинцями, але втілюють культуру капітуляції перед силою, що живить диктатури. І російська культура продовжує формувати образ "мужичка", який виправдовує авторитаризм, адже ніколи не навчався бути суб'єктом власного життя.
З перспективи непоміченого "Мужичка" постає не лише етюд селянського гноблення, а й відображення, в якому кожен може впізнати себе і злякатися. Адже зрештою, ресентимент не має національних ознак — він розвивається там, де слабкість прагне знайти моральне виправдання. Він може виникнути в будь-якій людині, яка втратила внутрішню ініціативу, але не відмовилася від потреби пояснювати своє безсилля зовнішніми причинами. Саме на цій перекрученій відповідальності росте ресентимент як тихий, але руйнівний механізм самозахисту, що поступово розмиває відчуття особистості, залишаючи людину не з силою волі, а з жалем, не з дією, а з обвинуваченням. Цей погляд, що кидається з-під лоба, належить людині, яка стоїть на краю прірви, ще не зробивши кроку. Тому "Мужичок з боязких" залишається одним із найстрашніших і найактуальніших образів сучасного світу. У темряві правого ока "мужичка" ми вгадуємо ту ж чорну енергію, з якої знову і знову виникає несвобода — навіть через 150 років після створення твору.
Замість цього "Гайдамака" являє собою образ культури власної відповідальності, яка (і лише вона) утримує в собі моральну спроможність до добрих вчинків. Українці показують, що й сьогодні не відпускають цю культуру свободи та гідності — навіть в умовах страждань, навіть на межі катастрофи.
