Розбіжності в Римі: як обговорювати українські виклики, зберігаючи підтримку союзників

викладач Києво-Могилянської Бізнес-Школи

Українські активісти, бізнесмени, політики та науковці, які завітали до Риму на конференцію з питань відновлення України, представляють дві контрастні точки зору, між якими існує суттєва прірва.

Одні вважають, що треба відверто говорити з Заходом (урядами, міжнародними організаціями, інвесторами тощо) про наші проблеми, про провали реформ, бо це єдиний спосіб спонукати українську владу до вирішення цих проблем і втілення цих реформ -- адже почути суспільство вони не здатні, тож хай почують західних партнерів. А без вирішення цих кричущих проблем неможливо досягти перемоги.

Отже, необхідно відверто обговорювати питання корупції, невдачі у забезпеченні верховенства права, а також незаконний тиск на підприємства. Насправді, ці особи закликають міжнародних партнерів чинити тиск на українську владу та утримувати фінансову допомогу, поки не будуть вжиті рішучі й, що важливо, давно обіцяні заходи в цих сферах.

Дехто вважає, що першочерговим завданням є забезпечення України необхідними фінансовими ресурсами, адже в іншому випадку країна може опинитися в критичній ситуації. Обговорення проблем корупції та невиконаних зобов'язань безсумнівно призведе до зменшення міжнародної підтримки, а також підсилить позиції наших опонентів і ослабить вплив наших прихильників у західному та міжнародному істеблішменті, окрім того, це надає аргументи російській пропаганді. Якщо економіка та фронт не витримають навантаження, усі зусилля виявляться марними.

Перші обвинувачують інших (частіше у непрямій формі, але іноді й відкрито) у підпорядкуванні владі, можливо, навіть з особистою вигодою. У свою чергу, другі звинувачують перших у нехтуванні інтересами суспільства, у задоволенні власних амбіцій та у схильності до слів замість дій. Обидві сторони вказують одна на одну, стверджуючи, що їхні опоненти живуть у світі ілюзій і не хочуть приймати реальність.

Очевидно, що багато людей у Римі прагнуть знайти баланс. Вони намагаються і просити фінансову допомогу, і піднімати питання щодо існуючих проблем. Мета полягає в тому, щоб партнери підтримали Україну в її зусиллях вирішити ці питання, при цьому тиснули на владу, але без надмірного тиску, щоб не призвести до серйозних наслідків; а гроші, звісно, мають надійти в повному обсязі. З теоретичної точки зору, така стратегія може бути ефективною, але на практиці все залежить від уміння дипломатично донести до співрозмовників дві взаємовиключні ідеї й переконати їх у їхній узгодженості. Однак варто пам’ятати, що співрозмовники не є наївними; вони досвідчені, добре обізнані та здатні зрозуміти ситуацію. Це можна назвати своєрідним актом дипломатичного парадоксу.

І це лише один приклад великої дилеми "говорити чи мовчати".

Аналогічна дискусія розгорнулася щодо того, чи можна критикувати українську владу за провали в мобілізації. Одна сторона каже: не можна критикувати, бо така критика зриває мобілізацію, остаточно демотивує суспільство, дає поживу російській пропаганді й ставить під загрозу існування країни. Інша сторона каже: потрібно критикувати, бо все вже зірвано, і якщо терміново не почати виправляти, то це ставить під загрозу існування країни; а виправляти проблеми можна почати лише тоді, коли про них голосно кричати, бо інакше ігнорують. Одні кажуть: замовкніть, бо ви граєте на руку ворогу. Інші кажуть: мовчати -- це грати на руку ворогу.

Існує безліч актуальних тем, які потребують обговорення. Яскравим прикладом є питання місцевого самоврядування. Коли ви піднімаєте тему корупції на місцевому рівні, ви фактично сприяєте зміцненню центральної влади, яка прагне усунути місцевих керівників, зосередивши всі повноваження та корупційні практики у своїх руках, що може призвести до поразки країни. Ігноруючи корупційні проблеми на місцевому рівні, ви, по суті, захищаєте тих, хто займається корупцією, і таким чином допомагаєте їм вести країну до невдачі.

Засадничою основою, що породила всі ці суперечки, очевидно, є те, що в нормальній країні в нормальний період часу влада або робить необхідні речі, або програє вибори. Якщо війна й вибори неможливі, а влада відмовляється вирішувати проблеми, ми маємо замкнене коло, клінч. Ми є демократичним суспільством з автократичною владою в умовах неможливості її змінити -- така химера є нежиттєздатною.

Чи зможемо знайти рішення для цієї проблеми?

Кожен має знайти свій шлях у нинішніх умовах. Наприклад, багато людей вважають, що під час війни необхідно запровадити авторитарну систему управління, адже інакше важко буде вижити. Всі питання контролюються відповідними посадовими особами, і зовнішній вплив на ці процеси є обмеженим. Якщо відповідальні органи матимуть потребу у думці інших, вони звернуться за порадою. Якщо ж це не станеться, то краще займатися своїми справами, адже зайва активність може зашкодити. У часи війни концепції демократії, зворотного зв'язку та активного громадянського суспільства, на думку деяких, мають бути призупинені. (Це не є перебільшенням, а висловленням думок з учорашньої дискусії про мобілізаційні виклики.)

На щастя, в нашій країні все не так. Бо ми встояли тому, що ми є демократією вільних громадян, а не авторитаризмом мовчазних підданих. Бо всі зміни робляться виключно завдяки тим, хто робить сам, коли не просять, і тероризує відповідальних осіб, які не питають, не хочуть і відмахуються.

Ми змогли вистояти завдяки всім тим принципам, що є антиподом авторитаризму: через горизонтальні зв’язки, порушення ієрархічних структур та правил, динамічні інновації на основі децентралізації, активним економічним агентам, відкритим дискусіям щодо проблем, місцевому самоврядуванню та багаторівневій громадській дипломатії. Якби все відбувалося "за правилами", лінія бойового протистояння вже могла б проходити по Збручу.

Якби великій авторитарній країні протистояла маленька авторитарна країна, в чому могла би тоді полягати надія на перемогу?

Надія на успіх криється у протилежному — в збереженні та розвитку демократії, горизонтальних зв'язків, інноваційних підходів, децентралізації та всього, що є антиподом авторитаризму. Це єдиний спосіб здолати значно більш потужну силу. Давид не мав би шансів перемогти Голіафа в битві на мечах.

Тож мій вибір випливає навіть не з цінностей, а з прагматичного розуміння джерела нашої сили. Не мовчати, говорити. Піднімати питання, про які тебе не просять. Робити те, що потрібно і можеш, навіть коли посадовці проти. Відкрито обговорювати проблеми мобілізації, корупції, управління тощо. Говорити з західними партнерами відверто про те, як разом тиснути задля вирішення проблем. Не миритися з авторитаризмом в жодній точці.

Це один-єдиний шлях до тріумфу.