Siloviki: The Ukrainian Perspective
"Силовики проти Олігархії" — такою була назва статті, опублікованої в The New York Times у 2003 році. Її автор, покійний лауреат Пулітцерівської премії Вільям Сафайр, аналізував гучну справу ЮКОС у Росії. У своїй колонці він зазначав, що на зміну впливовим російським олігархам приходять ще більш потужні силовики. Це слово, що стало популярним за часів першої каденції Путіна, без перекладу увійшло до західного політичного дискурсу.
Відомо, що Україна і Росія - це різні країни. Проте обидві пострадянські держави мають деякі спільні цивілізаційні явища, серед яких особливе місце займає влада олігархів. Якщо в Росії олігархічний вплив досяг піку в 1990-х роках, то в Україні ця епоха продовжувалася і в 2000-х, і в 2010-х роках.
Упродовж десятиліть саме олігархи вважалися найвпливовішими людьми у нашій країні. Із олігархами пов'язувалися головні події українського політичного життя. З олігархами асоціювалися вічні вітчизняні проблеми: відсталість, злидні, корупція.
Олігархічні капітали виглядали як найбільш впливовий інструмент на українських теренах. Водночас, національна правоохоронна система не могла зрівнятися з російською.
Збройні сили України багато років виглядали непотрібним рудиментом радянського минулого. А МВС і СБУ сприймалися як платне обслуговування олігархії та були оточені загальним презирством.
Проте, в кожному негативі є свій позитив. Постійна боротьба олігархічних груп сприяла формуванню природних механізмів стримування та противаг, які ускладнювали встановлення справжнього авторитаризму в столиці. Крім того, відносна слабкість правоохоронних органів значною мірою сприяла успіху протестних рухів в Україні в 2000-х і 2010-х роках. На відміну від Путіна і Лукашенка, Кучма та Янукович так і не змогли створити ефективну репресивну структуру, яка б повністю підпорядковувалася їхнім режимам.
Проте все у цьому світі має свій кінець, і час впливових українських олігархів також закінчився. Повномасштабна війна стала руйнівним ударом для олігархії. Після 2022 року колишні володарі фінансів не лише зазнали втрат у мільярдах доларів, але й втратили свій політичний вплив, переставши бути справжніми олігархами.
У новоствореній українській державі, що має централізований і військовий характер, життя людей склалося по-різному. Деякі опинилися за ґратами, інші підпали під санкції. Є й ті, хто покинув країну. А ще є ті, хто зосередився на власному виживанні, передавши свої медіа-ресурси на службу чинній владі та відмовившись від попередніх амбіцій.
Тепер справжню могутність у нашій країні забезпечують не гроші - а силові важелі. Людей у дорогих костюмах впевнено посувають люди у формі. І було б дивно чекати чогось іншого в розпал найбільшої війни в історії за останні сорок років.
На сьогоднішній день життєздатність України значною мірою залежить від її силових структур. Збройні сили України виконують роль основного бар'єру проти агресивних нападників. Спеціальні служби країни виступають як захисник і наступальний інструмент в умовах війни. Правоохоронні органи забезпечують стабільність і безпеку в тилу. Не дивно, що протягом останніх трьох років наші силові інституції отримали потужні повноваження, які були недосяжні до 24 лютого 2022 року.
Внаслідок російської агресії на території пострадянської України починають формуватися власні, дійсно впливові силові структури, хоч і з певним запізненням у порівнянні з пострадянською Росією. З одного боку, це є закономірним наслідком військового стану. З іншого — це несподіване задоволення суспільного запиту на рішучу владу, який спостерігався ще до початку великої війни.
Щоправда, населення схильне мріяти про ідеальних, сферичних силовиків у вакуумі: людей, які, отримавши майже необмежені повноваження, залишаться лицарями без страху і докору. Але, на жаль, у світі діє інша закономірність. Що більше влади отримують силовики, то більше зловживань буде пов'язано з цією владою. Так відбувалося завжди і скрізь. І, звісно, нинішня Україна не могла стати винятком.
Коли державні органи проводять примусову мобілізацію, завжди знайдеться хтось, хто спробує використати це як можливість для збагачення, в той час як інші можуть застосувати її для політичного тиску та вирішення власних рахунків.
Якщо силові структури забезпечують захист інформаційного простору від ворожого впливу, хтось неминуче спробує скористатися з цього для придушення опонентів.
Якщо правоохоронні органи виявлять підприємства, які мають зв'язки з противником, завжди знайдеться хтось, хто спробує скористатися цим для шантажу, рейдерства або усунення конкурентів.
При цьому силові структури не здатні приборкати самих себе. Будь-яка спроба викорінити зловживання лише через репресивні заходи призводить до того, що головний орган репресій стає основним джерелом зловживань. Саме тому в Радянському Союзі найкорумпованішою та найаморальнішою інституцією стала ОГПУ-НКВС-КДБ, в Третьому Рейху – СС, а в путінській Росії – ФСБ.
Ефективний громадський контроль є єдиним способом стримати зловживання силових структур. Проте в умовах країни, де домінують силовики, це завдання стає значно складнішим, ніж у суспільствах, що контролюються олігархами. Варто згадати, що у 1990-х роках, коли олігархи мали величезний вплив, російські журналісти вважалися дуже потужними фігурами, і їхня діяльність служила прикладом для українських медіа. Однак, коли силовики в Росії здобули верховенство над олігархами, так звана "четверта влада" швидко втратила свої позиції і зазнала краху всього за кілька років.
Чи свідчить це про те, що Україні судилося частково стати подібною до свого агресора? Чи означає це, що в найближчому майбутньому наша країна неодмінно впаде в обійми авторитаризму? Очевидно, що це не так.
Це означає, що довготривалий досвід боротьби за демократію, який Україна здобула до 2020-х років, значною мірою втратив свою значущість. Реалії олігархічного періоду та двох Майданів стали частиною історії. Нова ситуація вимагає нових стратегій, знань і навичок. І якщо хтось із нас досі має намір захищати демократичні цінності, права людини та свободу слова, то це потрібно буде робити в інших історичних умовах.
Одна справа - коли вуличні протести пробують придушити під приводом "захисту громадського порядку". Інша - коли несанкціонована вулична активність припиняється в ім'я національної безпеки.
Одна річ, коли правоохоронні органи ведуть боротьбу з "радикальними елементами" та "екстремістами". Зовсім інша ситуація, коли силові структури вживають заходів проти підозрюваних у співпраці з уявним зовнішнім противником.
Одна справа - публічна критика олігархії та її ставлеників, яка гарантує дружні оплески читачів, слухачів та глядачів. А інша - публічна критика силового апарату, яку багато хто може вважати зрадою Батьківщини.
Справжня демократія, свобода висловлювань і захист прав людини неможливі без сильної опозиції. Однак в умовах олігархії українська опозиційність часто сприймалася як боротьба за позитивні зміни проти негативних явищ. У часи, коли домінують силові структури, будь-які прояви опозиційності можуть бути витлумачені як антипатія до власної держави на користь іноземних інтересів. І в багатьох випадках така інтерпретація може виявитися цілком обґрунтованою.
Таким чином, українському суспільству тепер необхідно постійно шукати відповіді на два складних питання. Який обсяг повноважень мають отримати наші силові структури, щоб не потрапити під вплив і не бути заміненими ворожими силовиками? І які межі влади можуть бути надані нашому силовому апарату, щоб уникнути його надмірної схожості з ворожими структурами?
