Спортсмени не в змозі існувати окремо від суспільства і не можуть бути представниками своєї країни, якщо не усвідомлюють цю істину.
Історія Владислава Гераскевича виходить за межі простого питання дискваліфікації; це також про його стійкість, внутрішню силу та гідність.
Ця подія та реакція на неї стануть переломним моментом у розвитку українського спорту, розділивши старше і молодше покоління.
Не хочу узагальнювати, адже неправильно стверджувати щось про всіх без винятку. У нас є чимало справжніх українських олімпійців. Проте про кількох все ж варто згадати.
До 2014 року український спорт жив не просто у своїй бульбашці, а ще в ілюзії, що спорт може існувати поза політикою.
Деякі спортсмени займались виключно особистими досягненнями, а комунікацію з державою сприймали більше через матеріальну складову. Так, без питань, це важливо, і в нашій системі спортсмен поки що не може автономно існувати. Але є нюанси.
Спортсмени здобували нагороди, піднімалися на п'єдестал пошани, обгорталися національним прапором, виконували гімн та отримували призи. І це все.
Так, не всі, але для багатьох функції представника держави, який піклується не тільки про результат, а й про громадянську позицію, були відсутні за замовчуванням.
Це замовчування призвело до того, що і після 2014, а особливо після 2022 року вилізла купа неприємних історій.
Виявилося, що такі знакові постаті українського спорту, як Оксана Баюл, яка дозволяє собі іронічні висловлювання про українських олімпійців, або "золота рибка" Яна Клочкова, що затишно влаштувалася на дні в Криму, зовсім не уособлюють Україну як країну. Вони лише використовували її як засіб для досягнення особистих цілей.
Є ще Сергій Бубка - діючий член того самого Міжнародного олімпійського комітету, який дискваліфікував Гераскевича. І від якого ви не почуєте жодного слова підтримки (може, й слава Богу).
Ці випадки не є поодинокими. За ними прихована ціла структура пострадянського спорту, що об'єднує безліч тренерів, функціонерів та представників федерацій. Протягом багатьох років вони повторюють одні й ті ж самі тези про те, що "в СРСР справді існував спорт, і не слід нехтувати його досвідом та спадщиною".
Безліч тренерів не здатні адаптуватися до змін. Ані революції, ані війна не мали на них істотного впливу, і часто це залишається правдою й сьогодні. Вони постійно хваляться своїми досягненнями, продовжуючи експлуатувати державні ресурси. Це схоже на радянських п’явок, які паразитують на українському спорті, прикриваючись лозунгами про досвід та професіоналізм.
Історія з Гераскевичем вже стала важливим індикатором, який вказує на те, чи є у українського спорту перспектива. Спортсмени не можуть існувати в ізоляції від суспільства. Ті, хто цього не усвідомлює (а такі все ще зустрічаються), не можуть мати права представляти свою країну.
Спорт - не тільки про медалі. Представляти країну - не просто привілей. Варто пам'ятати, що за кожним спортсменом не тільки тренери і команда, а й люди, для яких вони виступають.
