"У ТЦК на мене глянули, як на недоумка - сам прийшов". Це справжня історія шахтаря з Покровська.

Військові в камуфляжі з жовто-блакитними наліпками на рукавах просуваються територією шахти між бетонних уламків, понівечених рейок, шматків кабелю, що звисають із поламаних опор.

Один із бійців на секунду зупиняється біля квітника з трояндами, який дивом зберігся серед апокаліпсису.

"Зая, подивись, ось твої улюблені троянди. Як тільки матиму можливість вийти звідси, обов'язково зберу тобі букет", - говорить він, знімаючи все на телефон. Це не бойова сцена. Це справжнє відео, яке незабаром стало вірусним у соцмережах.

На фоні золотистих пшеничних і соняшникових полів східної України, немов залишок з іншої епохи, вирізняється зруйноване шахтоуправління "Покровське" — найбільше підприємство, що займалося видобутком коксівного вугілля в країні.

Серед його будівель особливо виділялися копри — величезні вежі. Щодня через них спускали шахтарів у надра землі та піднімали вугілля на поверхню. Для працівників ці споруди були не просто архітектурними елементами, а справжньою опорою, вертикальною віссю та орієнтиром, навколо якого крутилося їхнє повсякденне життя.

Тепер шахти зруйновані, як і те, що було колись, але деякі шахтарі все ще тримаються за цю вертикаль. Серед них є 36-річний Анатолій Вискребець, який до початку повномасштабної війни працював на шахті протягом п'ятнадцяти років.

"Шахтний копер був для мене чимось особливим, майже живим. Коли я почув, що його знищили, мене охопила тривога. Це відчуття було наче втрата найкращого товариша. Навіть новина про те, що наш будинок потрапив під обстріл, не вразила мене так сильно", - ділиться своїми переживаннями Анатолій. У цю мить його голос здається дещо схвильованим.

Мабуть, найвлучнішим заголовком для цього тексту було б: "Спростування складності" - майже за мотивами творчості Девіда Лінча. Наш персонаж не розповідає багато про своє життя, не прагне створити особистий бренд і не намагається роздути свою експертність. Проте саме завдяки таким непомітним і стриманим людям наше сьогоднішнє життя продовжує існувати.

Цей текст не про шахту, яка більше не працює. Ця історія про людину, яка втратила точку опори, але не зламалася. Історія про те, як зберегти свій орієнтир, коли руйнується все навколо, і як віднайти себе, коли звичного життя більше немає.

Три шахтні стволи знаходяться в трикутнику між населеними пунктами Удачне, Котлине та Піщане, які розташовані поблизу Покровська. Наразі Котлине та Піщане перебувають під контролем російських військ, а самі окупанти наблизились до самого міста.

Через постійні обстріли Покровськ перетворився на примару. Тут майже не залишилось людей та цілих будинків. У тих, хто виїхав, зникла надія на повернення, адже шахта - годувальниця більшості містян - навряд чи буде відновлена.

Анатолій Вискребець виглядає так, як би ти уявляв собі типового шахтаря: потужна статура, широкі плечі та сильні руки. Він говорить повільно, економно витрачаючи слова. Незважаючи на молодість, на його обличчі вже можна помітити зморшки, особливо в районі очей, що є наслідком роботи під шахтарським ліхтарем у темряві. Брови трохи насуплені, надаючи його обличчю деякої суворості. Але варто йому згадати про копер або доньку, як його вираз м'якшає, а в очах з'являється теплий блиск.

Не так давно він виконував обов’язки електрослюсаря в підземних умовах, займаючись обслуговуванням системи підйому, що щоденно транспортувала працівників та вантажі до шахти і назад на поверхность.

Вертикальна межа між темрявою та світлом стала для Анатолія своєрідним компасом. Школа, профліцей, шахта - цей шлях є звичним для чоловіків з Донеччини. Проте історія Анатолія має свої унікальні риси. Впродовж життя він неодноразово стикався з вибором: залишитися чи вирушити в нові пригоди, жити в спокої чи наражатися на ризик, ховатися чи захищати свої позиції - спочатку в глибинах землі, а згодом і на фронті.

"З вулиці мого рідного селища Удачне проглядалися копри шахти "Західної", яка колись була відомою як шахтоуправління. З дитинства я мріяв працювати саме тут, на підйомі. І зрештою моя мрія збулася: після закінчення профліцею я влаштувався на шахту. Мій батько, який багато років віддав цій самій шахті, спочатку не поділяв мого вибору. Він зауважував, що з моїм запальним характером можуть виникнути труднощі. Боявся брати на себе відповідальність за мої рішення", - ділиться своїми думками Анатолій.

Саме через запальний характер його інженерна кар'єра закінчилася, не розпочавшись.

"Я вступив до технікуму заочно, але так і не отримав диплома – все через неприязнь з викладачем гідравліки. Він безперервно придирався до мене, і я не витримав, назвавши його дурнем. В результаті мене викликали до директора і запропонували написати заяву на відрахування. Міг би попросити пробачення, але моя гордість виявилася сильнішою", - розповідає Анатолій.

Проте шахтар детально вивчив свій "підйом" до найменших деталей.

"Копер - це надзвичайно складний механізм. Я вважаю його своєрідним 'організмом'. На висоті понад сто метрів знаходиться апаратура - свого роду мозок, а все інше - це тіло. Якщо розбудити мене посеред ночі і запитати, де проблема, я зможу миттєво її визначити," - ділиться своїми думками шахтар.

На початку повномасштабного вторгнення шахтар не думав виїжджати з Покровська. Лише дружину та маленьку дочку відправив за кордон.

"23 лютого Алінці виповнився рік, а вже наступного дня почався хаос із Путіним. Ще вчора готувалися до святкування: надували повітряні кульки, збиралися усією родиною за святковим столом, задували свічки на торті. Але сьогодні все змінилося. Найбільший страх у моєму житті — втратити близьких. Тому я терміново знайшов спосіб відправити їх до Польщі. А сам вирішив залишитися й працювати. У шахті почали масово звільнятися люди. Наш профспілковий лідер зібрав нас та сказав: "Хто може, залишайтеся. Якщо всі підуть, шахта не витримає"", - ділиться своїми переживаннями Анатолій.

На дільниці вже не вистачало людей: з двадцяти п'яти робітників третина поїхала в евакуацію. Люди працювали по дві зміни. Згодом паніку вдалось зупинити, багато хто повернувся, шахта пристосувалась до роботи в умовах війни.

"Влітку 2024, коли ворог наблизився до Покровська, люди знову почали виїжджати. Тут вже нічого не вдієш, у кожного лише одне життя. Родина на той час була зі мною, вони повернулись з Польщі. І вдруге довелось їх відправляти у безпечне місце", - каже шахтар.

Анатолій часом зупиняється і глибоко зітхає. Він став свідком не лише руйнувань свого рідного міста та бізнесу, але й трагічних втрат людей, які загинули під час виконання своїх обов'язків.

У жовтні 2024 року шахтні споруди зазнали прямих атак. Переважна більшість жінок-робітниць залишила територію. У цій дільниці підйомом займалися виключно жінки. Тоді Анатолій зайняв місце у кріслі підйомної машини.

"Відчуття страху охоплювало мене. Я згадував свою колегу Тетяну, яка загинула внаслідок прямого попадання ракети в копер. На стометровій висоті я намагався відволіктися від сумних думок," - ділиться Анатолій.

Внаслідок артилерійських обстрілів шахтоуправління неодноразово залишалося без електропостачання. Підземні виробки почали заповнюватися грунтовими водами. Робітники опинились по пояс у брудній рідині, де вода вже злилася з вугільним пилом.

"Робота підйому зупинилась. Щоб відкачати воду та запустити шахту, треба було встановити насос під землею. До нас прийшов головний механік і каже: "Хлопці, людей не вистачає, а працювати треба". Я йому у відповідь: "Сергійович, нас тут менше, ніж пальців на руці". І він поїхав у шахту разом з нами", - пригадує Вискребець.

Тоді вони змогли запустити підйом, але шахта протрималася недовго. У Покровську залишатись було неможливо, кожного дня тривали страшенні обстріли.

Анатолій запалює цигарку, затягується, затримуючи дим якомога довше. Потім з полегшенням випускає білий струмінь. Дим потрапляє в очі, вони сльозяться. Важко зрозуміти, чи то від диму, чи то від спогадів.

"Моя остання зміна завершилася 27 грудня 2024 року. Після цього я більше не повертався на шахту. Удачне піддавалося сильним обстрілам, і я спостерігав за цим з висоти копра. Мені було гірко усвідомлювати, що моє рідне село знищують, але я не міг нічого змінити. Після роботи я вирушив, щоб забрати родину. Мама та бабуся ще залишалися там. Я вивіз їх до Дніпропетровщини", - ділиться шахтар.

Він розповідає про це так, буцімто після роботи сходив по хліб - рівно та буденно. Наче й не було тих обстрілів, наче й не їхав розтрощеною дорогою, наче й не здригався за кермом від вибухів, які лягали поруч.

Для евакуації Анатолій вирішив вирушити до Павлограда, оскільки там відкривалися перспективи працевлаштування на іншій шахті. Проте спочатку він намагався врятувати батьківський інструмент і востаннє поглянути на свій копер.

"Я усвідомлював, що якщо не зроблю цього зараз, то потім буде вже запізно. На початку січня я повернувся до батьківського дому, щоб забрати інструменти, які залишилися мені у спадок. Вони були для мене дуже цінними, адже нагадували про батька. Я також планував заїхати на шахту, тому зателефонував військовим, які вже знаходилися на території промислового комплексу. Вони здивовано запитали: 'Навіщо це тобі?'. А я просто хотів попрощатися з підйомом," - розповідає Анатолій.

Дружина Тетяна миттєво зрозуміла, де її чоловік міг бути, щойно помітила батьківський інструмент. Вона ледь стримала себе від того, щоб не накинутися на нього з кулаками. Ризикувати власним життям заради металевих речей - це цілком відповідало характеру її чоловіка.

Тетяна та Анатолій разом вже шістнадцять років. Я запитую, як це, бути дружиною шахтаря?

"Багато хто думає, що жінка шахтаря живе з ним, як за кам'яною стіною: велика зарплата, довга відпустка, норкова шуба. Але це ілюзія. Шахтар повністю викладається під землею, а вдома нічого не робить - усе інше на жінці", - ділиться Тетяна Вискребець.

Їхня маленька донечка вже досягла віку чотирьох років. Анатолій довгий час не бажав мати дітей, стверджуючи, що спершу потрібно забезпечити себе житлом. Вони отримали квартиру від шахти в новому висотному будинку і вже встигли влаштуватися, але він все ще залишався невпевненим. Проте Тетяна завагітніла під час пандемії, і хоча чоловік сумнівався, вона вирішила стати матір'ю.

"Толік відчув радість з приводу доньки, але в житті нічого не змінилося — я знову залишалася наодинці з усіма проблемами. Втома переповнювала мене, і вночі тільки я вставала. Він тихенько сідав за кермо і зникав, коли між нами виникали сварки," — так вона згадує про непростий характер свого чоловіка.

Згодом вони опанували мистецтво спілкування. Після недовгої евакуації за кордон усе повернулося на свої місця. "Я усвідомила: незважаючи на всі труднощі, Толік — найчудовіший батько і єдиний чоловік у моєму житті. Розлука стала нашим порятунком".

Анатолій сам розповідає, що насправді завжди мріяв про дітей. Проте, десять років тому він зазнав травми хребта, що призвело до складної операції та тривалої реабілітації. Через це йому довелося змінити вид діяльності і працювати на поверхні, що суттєво зменшило його заробіток. З часом його здоров'я покращилось, і він повернувся до звичної професії, а в їхній родині з'явилася дитина.

"Зараз в мене немає ані квартири, ані улюбленої роботи. Я в армії, а жінка з дитиною бідкаються в орендованому житлі. До шахтарської пенсії, яка б дала їм змогу жити більш-менш забезпечено, я допрацювати не встиг. Прикро залишитися бомжем у цій ситуації", - каже колишній шахтар.

Згідно з розповіддю Анатолія, на початку лютого 2022 року чимало працівників шахтоуправління залишили свої робочі місця та вирушили до Європи. У країнах Європи також були можливості для роботи на шахтах, але з набагато вищою оплатою, ніж вдома. Однак Анатолій зробив свій наступний важливий вибір у житті.

Після того, як Анатолій втратив своє житло в Покровську і пережив руйнування шахти, його життя почало поступово набирати обертів. Протягом місяця він працював вантажником на складі, де познайомився з багатьма переселенцями з Донеччини, які мали схожі долі. Проте у його серці все ще жила надія повернутися до шахти.

"Коли я ще подорожував з Павлограда до Покровська, я уважно оглядав місцеві шахти, намагаючись знайти підходящий копер. Це для мене стало чимось на зразок компаса, що вказує правильний шлях, адже все своє життя я прагнув до коперу. Врешті-решт, я зупинив свій вибір на шахті "Західно-Донбаська". Хоча вона і була далеко від шахтоуправління "Покровське", але що поробиш, потрібно працювати", - ділиться Анатолій.

На новому місці він швидко адаптувався, адже мав достатній досвід. Але доля приготувала для шахтаря нові випробування. Після отримання статусу переселенця необхідно було відвідати ТЦК для оновлення своїх даних. Крім того, в додатку "Резерв+" вже з'явилася червона позначка.

"Чесно кажучи, в ТЦК на мене подивились, як на йолопа - сам прийшов. Вручили бойову повістку, дали три дні на збори, і ось я вже на службі в одній з тилових частин".

Анатолій працює на вантажівці та обслуговує електричне обладнання, яке перевозить. Раз на два тижні його відпускають додому на декілька годин. Навчання він поки не проходив, воно ще попереду.

"Він подібний до вибухівки: здатен раптово спалахнути, але зрештою ми все одно вирушаємо разом у нову справу. Через кілька днів без нього відчуваєш ностальгію, немов за рідним братом," - ділиться своїми враженнями про Анатолія його товариш Андрій.

У військовій службі, як і в повсякденному житті, існує природне бажання дізнатися про інших: хто ти, яка твоя особистість, чи варто покластися на тебе у найважливіші моменти?

"Мої товариші по службі часто запитують, ким я працював до мобілізації. Я відповідаю, що був шахтарем. Вони дивуються і кажуть, що ніколи б не наважилися йти під землю. Але насправді там немає нічого жахливого, адже війна набагато страшніша. Що чекає попереду, я не можу сказати. І не знаю, куди мене направлять після навчання. Приймаю все з філософським сприйняттям. Якщо доживу до перемоги, моя мрія - повернутися і відновити шахту", - завершує бесіду Анатолій.

***

Він одягає кашкет з піксельним візерунком, простягає мені руку та говорить: "Я надам вам електронну адресу моєї дружини. Коли репортаж буде готовий, будь ласка, напишіть їй. Хочу, щоб моя донька зберегла спогади про мене".

Час від часу я зустрічаю його публікації в соціальних мережах. У відео з риболовлі панує спокійна атмосфера: вода тихо плеще, а птахи співають. Ось він у дорозі — військовий кашкет лежить на приладовій панелі автомобіля, за вікном розгортається незнайомий краєвид, а з динаміків лунає ритмічний голос Цоя.

Копер, що був центром всього життя Анатолія, зник за горизонтом. Проте в кожному його русі все ще відчувається прагнення до шахти. Це всього лише проста оповідь...

Олена Єрмоленко, для Української Правди