Україна та Європейський Союз: хто кому потрібен більше? На конференції NV відбулася цікава дискусія щодо викликів і перспектив євроінтеграційного процесу.
NV зібрав чиновників і топменеджерів найбільших українських компаній, щоб поговорити про перспективи, які відкриваються перед Україною на новому етапі зближення з Європейським Союзом.
Чи позитивно чи негативно вплине на нас висока регуляція європейського ринку? Чи усвідомлюють європейські країни ті зміни, які відбулися в Україні за останнє десятиліття, коли європейське майбутнє здавалося лише мрією? У яких секторах український бізнес може розширити свою присутність, а де входження на ринки ЄС не є обов'язковим або бажаним? Яким чином партнери можуть підтримати безпеку та стабільність країни-кандидата, враховуючи постійні терористичні атаки з боку РФ? Можливо, саме Україна здатна внести свій вклад у підвищення безпеки та обороноздатності всього континенту?
Усі ці та інші питання стали предметом обговорення на масштабному заході NV "Бізнес і європейська інтеграція. Діалоги про майбутнє":
* Сергій Сухомлин, керівник Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури.
* керівник офісу генерального директора Групи Метінвест Олександр Водовіз.
* Катерина Загорій є головою ради директорів фармацевтичної компанії "Дарниця" та співзасновницею сімейного бюро соціальних ініціатив Zagoriy Foundation.
* Сергій Гончаров – генеральний директор Національної асоціації оборонної промисловості України (НАУДІ).
Модератор -- інвестиційний банкір, ведучий Radio NV Сергій Фурса.
Пропонуємо основні моменти виступів доповідачів.
Про посилення стійкості громад
Відзначена остання зима стала справжнім тестом для систем життєзабезпечення в різних громадах, продемонструвавши їхню здатність адаптуватися до викликів. Це також засвідчило, що підготовка до зимових умов у громадах була неоднаковою. Наше Агентство активно працює над укріпленням важливих енергетичних об'єктів, зокрема підстанцій на 330 кВ та 750 кВ. Цей проєкт розпочався ще в 2023 році, і минулого року ми успішно завершили будівництво 46 об'єктів. Можу стверджувати, що без своєчасного рішення уряду, ми б не змогли витримати труднощі минулої зими. Деякі підстанції зазнали до 60 прямих влучань дронів-камікадзе, але трансформатори витримали навантаження, і система продовжує функціонувати. Наразі ми реалізуємо будівництво ще 20 таких об'єктів у зонах, наближених до фронту. Завдання, поставлене урядом та Офісом президента, полягає в тому, щоб завершити ці проєкти за рекордно короткий термін – всього за чотири місяці, більшість з них планується завершити до кінця березня.
Зрозуміло, що не можна порівнювати життя в прифронтовій громаді з громадою в центральній Україні. Тому основна задача, яку ставить уряд, -- розробити об'єктивну систему оцінки і плани стійкості громад. Ці плани були затверджені рішенням Ради національної безпеки та оборони. Є чотири основні категорії, за якими буде оцінка роботи і за якими будуть виділятися кошти, в тому числі урядом.
Перша категорія стосується фізичного захисту компонентів критичної інфраструктури. Наприклад, якщо водозабірна станція у великому місті зазнає атаки і насоси вийдуть з ладу, це призведе до відсутності водопостачання та каналізації. У свою чергу, це вплине на роботу теплових станцій, оскільки для їх функціонування необхідно постачання води. Протягом останніх кількох тижнів ми проводили оцінку захисту в кожній громаді та області спільно з Генеральним штабом. Ми розробили безліч стандартних рішень. На сьогоднішній день наше завдання полягає в тому, щоб до зими завершити всі роботи, необхідні для захисту цих критично важливих елементів.
Другий напрямок пов'язаний з енергетикою та забезпеченням електропостачання для критично важливої інфраструктури, такої як підприємства теплопостачання, водопостачання та електротранспорт. Концепція полягає в тому, щоб кожна громада мала достатній обсяг власної генерації, який міг би повністю покрити потреби критичної інфраструктури. Наприклад, у Києві це становить приблизно 300 мегават. До таких джерел енергії належать когенераційні станції, газотурбінні установки, акумуляторні системи тощо.
Третій напрямок -- це теплова генерація. В нас велика кількість міст, які мають достатньо велику централізацію теплової генерації. З точки зору економіки, це правильні рішення, і так має бути. Але має бути і резервна теплова генерація, яка б могла забезпечити незамерзання системи, щоб не допустити того, що сталося свого часу в Кривому Розі або в Києві.
Четвертий аспект. Кожен об'єкт та елемент критичної інфраструктури зобов'язаний бути забезпечений генератором. Навіть якщо ці генератори матимуть потужність від 1,5 до 2 МВт, їх наявність є необхідною в кожному з об'єктів.
У цьому контексті роль наших партнерів з Європи є надзвичайно важливою, оскільки значна частина обладнання направляється до громад, Укренерго та Міністерства енергетики. Ми можемо лише висловити вдячність за їхню підтримку. Часто спостерігається брак необхідних знань і досвіду в громадах, особливо у питаннях підключення та проєктування. Проте наша мета — спільно пройти цей шлях і підготуватися до наступного опалювального сезону, щоб уникнути труднощів, з якими зіткнулися цього року.
Про європейські підходи до ремонту та будівництва доріг.
Що сталося з дорогами? Якщо взяти трасу Київ -- Одеса, вона будувалася у 2004-2007 роках, і багато ділянок жодного разу не проходили навіть поточного ремонту, заміни верхнього шару асфальту. Якщо взяти дорогу на Львів, вона капітального ремонту не проходила, відколи збудована, а це було до Євро 2012. А будь-яка дорога має гарантійний термін експлуатації.
У Швеції, наприклад, щоп'ять років проводять повну заміну верхнього шару асфальтного покриття. Це, на нашу думку, вражаюча практика, адже старий асфальт повністю зрізається та замінюється новим. У Німеччині, коли бетонна дорога відслужила 20 років, її також повністю оновлюють, створюючи абсолютно нову інфраструктуру. Крім того, витрати на утримання доріг за європейськими стандартами становлять приблизно в десять разів більше, ніж може собі дозволити Україна на сьогоднішній день. Наприклад, у 2018 році було виділено 36 мільярдів гривень, що за нинішнім курсом еквівалентно близько 70 мільярдам гривень. У 2019 році ця сума зросла до 56 мільярдів, що сьогодні дорівнює приблизно 114 мільярдам гривень. Наразі для зимового ремонту всіх доріг в Україні заплановано близько 10 мільярдів гривень. Зрозуміло, що в умовах війни питання дорожньої інфраструктури не є в пріоритеті.
Але тут є і позитив. Сьогодні є вже увага до цієї проблеми, уряд шукає додаткові можливості щодо фінансування. І ми хочемо змінити правила гри, хочемо підвищити вимоги до компаній, які будуть брати участь у тендерах з обслуговування національних і міжнародних трас, зробити ці договори більш тривалими для того, щоб забезпечити більшу зацікавленість і зробити фінансування прозорим.
Наше дорожнє та будь-яке інше будівництво досі ґрунтується на принципах, які були закладені ще в епоху Радянського Союзу. Це стосується так званих кошторисів, в які включаються витрати на матеріали, заробітні плати та прибуток підприємств. Але хто може сказати, який середній рівень прибутку або заробітної плати закладалися в ці кошториси для державних замовлень? Практично ніхто не знає. Відомо лише, що в деяких розслідуваннях вказується на завищення цін на матеріали. Це явище є типовим для будь-якого контракту – вартість матеріалів часто завищена на 100%. Щодо заробітної плати, яка зазвичай враховується в кошторисах будівництва, вона складає 18-20 тисяч гривень. Чи може хтось працювати за такі гроші? Вочевидь, ні. Прибуток, закладений у кошториси, варіюється від 0,1% до 1%. Чи дійсно ми віримо, що компанії готові інвестувати десятки мільйонів доларів, щоб отримати прибуток у 500 тисяч гривень на контракті на 100 мільйонів гривень? Звісно, ні. Це гра, яка тривала багато років. У весняний період 2025 року Агентство, спільно з урядом, розпочало роботу над новою постановою щодо прозорого ціноутворення, яка була ухвалена в листопаді.
На даний момент в рамках 120 будівельних об'єктів захисту закладено реальну заробітну плату, яка в середньому коливається від 35 до 42 тисяч гривень. Прибуток може бути встановлений на рівні до 15%. Також є можливість організувати страхування працівників на прифронтових територіях, що дозволить проводити реальні тендери. Щотижня ми публікуємо на сайті Агентства всі закупівлі для цих об'єктів в різних областях. Хоча ми не розкриваємо конкретні назви об'єктів через чутливість інформації, ми надаємо дані про кількість матеріалів, закуплених у певних регіонах, а також іншу статистику. Наразі ми врахували 18 основних позицій. Вартість матеріалів у нас в середньому на 20-30% нижча, ніж за попередніми контрактами. Не було жодних претензій до нас щодо цін на матеріали, ані з боку правоохоронних органів, ані з боку громадських організацій, які вже неодноразово проводили перевірки.
Це створює можливості для європейських компаній працювати прозоро на українському ринку. Ми заснували центральну закупівельну організацію при Агентстві, і щиро вдячні Єврокомісії за їхню підтримку, адже це була їхня ініціатива. Нещодавно відбувся тендер на реконструкцію однієї з доріг, що фінансується міжнародними фондами, для інженерів-консультантів. У результаті конкурсу ціни знизилися на 50%, і тендер виграли австрійська та польська компанії. Це не лише свідчить про здорову конкуренцію, але й відкриває можливості для використання їхнього досвіду в будівництві доріг.
Катерина Загорій, голова ради директорів фармацевтичної компанії "Дарниця".
Про еволюцію національної фармацевтичної галузі та європейську бюрократію.
Фармацевтика -- це частина обороноздатності країни. Для цього бажано, щоб ліки вироблялись в країні або щоб можна було контролювати ціни на них. Такий напрямок Європа прийняла зараз. Але ми по сьогоднішній день жодних рухів не робимо.
Що це на практиці означає? Під час пандемії COVID-19 кілька медичних препаратів були оголошені справжніми "суперзасобами", які нібито могли вирішити всі проблеми. Приміром, один із таких препаратів мав назву, що закінчувалася на "вір". Його активну речовину виробляли в Індії та Китаї. До початку пандемії вартість сировини коливалася від 40 до 120 доларів за кілограм, в залежності від часу, умов та обсягів закупівлі. Але влітку 2020 року ціна на цю сировину в Китаї та Індії зросла до 1000 доларів за кілограм. Це підкреслює, чому фармацевтичний сектор є критично важливим для держави, а також які наслідки можуть бути, якщо ця реальність ігнорувати.
Насправді українська фармацевтична галузь з нетерпінням очікує на прихід європейської бюрократії. По-перше, саме там було введено поняття "стратегія", і вони розглядають фармацевтичний сектор як складову частину національної безпеки. Уявімо собі, що, теоретично, Китай та Індія можуть відмовити Україні в укладенні певних контрактів. Що тоді стається? У такому випадку, наприклад, ми можемо залишитися без парацетамолу, і це вже мало місце в Європі, зокрема, в 2000-х роках.
По-друге, європейська бюрократична система активно взаємодіє з роздрібною торгівлею. Натомість українські закони ще не досягли рівня європейських стандартів у сфері ритейлу. Коли це станеться, споживачі отримають більше переваг: ліки стануть доступнішими та зрозумілішими, без надмірних націнок у 400%.
Яка саме модель індустрії нам необхідна?
Стан фармацевтичної галузі та системи охорони здоров'я в Україні сьогодні нагадує ситуацію у Великій Британії в 40-х роках минулого століття, а Польща переживала подібні труднощі у 1990-х. На сьогоднішній день 86% витрат на охорону здоров'я покриваються самими громадянами, а не державою. Це ускладнює контроль за дотриманням лікувальних протоколів. За прогнозами, до 2026 року 29 мільйонів українців витратять близько 170 мільярдів гривень на ліки та медичні послуги. Однак, жоден орган не зможе здійснити ефективний контроль за цими витратами протягом наступних тисячі років.
Європейська модель передбачає, що держава фінансує систему охорони здоров'я, що дозволяє здійснювати контроль над нею. Страхові компанії займаються моніторингом використання медикаментів, перевіряючи, чи були призначені вам необхідні препарати, а також чи не завищені їхні ціни. Тож, давайте сподіватися на те, що до нас прийдуть європейські стандарти у сфері фармацевтики та охорони здоров'я.
Наша фармацевтична промисловість має значну конкурентоспроможність у порівнянні з європейськими країнами. Однак чи варто нам прагнути до виходу на цей ринок? Відповідь - ні, оскільки в Європі існує жорстке регулювання. 27 країн з населенням у 500 мільйонів - це складний виклик. Натомість ми зосередимося на обслуговуванні власних 29 мільйонів споживачів і матимемо можливість виходу на найбільший ринок у світі фармацевтики - Сполучені Штати.
Олександр Водовіз, керівник офісу генерального директора Групи Метінвест.
Чи здатна українська металургійна промисловість завоювати свою частку на ринку Європейського Союзу?
Ми не зовсім відчуваємо, що нас там зустрічають з відкритими обіймами. На пам'яті залишилися протести польських та європейських перевізників на кордоні, а також акції протесту польських фермерів. Наш метал постійно затримують, щоб не допустити його на європейський ринок.
В Європі існує сильне бізнес-лобі, яке не має наміру сприяти нашому входженню на цей ринок. Проте, на політичному рівні в Брюсселі спостерігається підтримка членства України в Європейському Союзі.
Як віцепрем'єр Тарас Качка, так і міністр економіки Олексій Соболев здійснюють надзвичайно важливу роботу. Вона полягає в перегляді та узгодженні сотень законодавчих актів з нормами Європейського Союзу.
Водночас постає питання, якою ціною Україна прагне інтегруватися в європейський ринок. Європейський Союз пропонує свою модель: країна-кандидат повинна повністю впровадити європейське законодавство, навіть якщо це призведе до закриття певних секторів економіки. ЄС заявляє: якщо ви бажаєте стати частиною Європи — приймайте наші норми. Натомість ми відповідаємо, що в такому разі доведеться закрити металургійну галузь або інші промислові сектори. На це нам кажуть — так, закривайте. Подібні рішення приймали Польща та країни Балтії.
Окремою проблемою є вимоги щодо зменшення викидів вуглецю в промисловому секторі. Європейські компанії отримують значні державні дотації для переходу на екологічні технології. В середньому, металургійні заводи в Європі отримують близько 1 мільярда євро для декарбонізації. Наприклад, металургійний комбінат у Кошице отримав 900 мільйонів євро, у Галаці — 800 мільйонів євро, а Dunaferr — 700 мільйонів євро, але навіть це не врятувало їх від банкрутства.
Проте українським компаніям пропонують здійснювати декарбонізацію без будь-якої фінансової допомоги. Нам говорять: «Займайтеся декарбонізацією». Але на які кошти? Екологічні вимоги не є частиною ринкових умов, це витрати на адаптацію виробництв до заданих стандартів.
У нинішніх умовах український бізнес опиняється перед вибором: або закривати частину виробництв, або домагатися від ЄС відстрочок чи спеціальних умов.
Проте у ЄС побоюються, що надання Україні якихось пільг призведе до того, що подібні умови почнуть висувати металурги і з інших країн, які експортують свою продукцію у Європу, наприклад з Єгипту чи Індонезії.
Крім того, українські підприємства нині у значно складніших умовах, ніж європейські конкуренти.
Ми виконуємо свою роботу в умовах, коли відбуваються обстріли підстанцій, і коли металургійну піч доводиться вимикати двічі на тиждень, що суперечить усім нормам, адже її не слід вимикати взагалі. На вході до заводу перебуває ТЦК, який проводить відбір працівників. Існує також невизначеність щодо тарифів на електроенергію. Проте підприємства продовжують функціонувати навіть в умовах небезпеки.
Наші співвітчизники виїхали цілими групами. Європа прагнула отримати робочу силу — і вона її отримала. Тепер постає питання, як повернути цих людей назад. Досвід Польщі свідчить, що єдиний ефективний шлях повернення трудових мігрантів — це економічне зростання. Щоб поляки залишили роботу в Лондоні, де вони наразі трудяться, необхідно підвищити ВВП країни та рівень доходів населення. Лише в такому випадку люди будуть готові повернутися додому. Як видно, зараз ВВП Польщі зростає, і поляки починають повертатися.
Сергій Гончаров, генеральний директор NAUDI.
Експорт української військової продукції: фантазія чи дійсність?
У Європейському Союзі ринок металургії, агропродукції та фармацевтики характеризується високою конкуренцією, але ситуація в оборонній сфері є ще більш напруженою. У певних випадках питання економічної конкуренції відходить на другий план, адже домінує політичний протекціонізм. Наприклад, спробуйте продати продукцію з Німеччини у Франції, дотримуючись єдиних європейських норм. Вам не вдасться це зробити! І, до речі, наші французькі партнери не раз підкреслювали: Франція надає перевагу виключно національній зброї.
Отже, ця сфера є досить регульованою та має протекціоністський характер. Проте, українські виробники озброєння демонструють високі результати на міжнародних ринках. Традиційні райони збуту для них включають Близький Схід, Африку, Азію та частину Латинської Америки. Раніше Європейський Союз не розглядався як звичний ринок. Проте, український оборонно-промисловий комплекс зазнав суттєвих змін з 2021 року, і тепер ми можемо запропонувати європейським партнерам конкурентоспроможну продукцію. Основним викликом залишається уникнення затримок у пошуку ефективних стратегій для просування нашого унікального українського підходу.
Щодо початку експорту — як жартували наші чиновники, ніхто його насправді не зупиняв. Ви ж не подавали заявку, тож і отримали відмову. Якщо хочете, подайте заяву, ми її розглянемо — можливо, схвалимо, а можливо, й ні. Але насправді були створені такі умови, що фактично було неможливо щось експортувати. З січня запрацювала Міжвідомча комісія з питань військово-технічного співробітництва та експортного контролю, яка має консультативний характер. Вже приймаються рішення щодо видачі дозволів або відмов, з урахуванням, в першу чергу, інтересів України.
Питання Близького Сходу зараз надзвичайно активно обговорюється, бо в регіоні терміново виникла проблема і потреба. Тому така велика увага приділяється цій темі з боку держави і бізнесу. Українські підприємці готові працювати на експорт продукції оборонного призначення, вони здебільшого всі знають, як це робити. Україна завжди була експортером оборонної продукції, має традиції та специфічну продукцію наших заводів. Національне законодавство дозволяє вирішувати ці питання. Ризиком є наше невгамовне бажання щось покращити, ввести якісь додаткові платежі, щоб хтось, не дай Бог, не заробив, якось обмежити те, кому ми продаємо, а кому не продаємо, кому ми даємо дозвіл, кому не даємо, які довідки треба брати, які не треба. От коли ми зупинимося і припинимо все покращувати в прагненні до досконалості, то, в принципі, все буде чудово працювати.
Звісно, все це має перш за все базуватися на інтересах національної безпеки. Однак не в тому сенсі, як це іноді звучить: "Нехай Міністерство оборони підтвердить, що їм це не потрібно". Чесно кажучи, я не знаю жодного представника Міністерства оборони, який би погодився підписати документ, що стосується чогось, що їм не потрібно. Вони, ймовірно, ніколи не куплять це, але фактично підписатися під таким документом — це практично неможливо. Адже потім хтось запитає: чому ти це підписав? У вас, що, в штатному розпису немає цієї продукції? А те, що гроші на неї ніколи не виділялися — це вже інша справа.
Як скоординувати зусилля з Європою в галузі оборонно-промислового комплексу
Загальна мета нашого ОПК -- в подальшому видавлювати Росію та її продукцію з їхніх традиційних ринків озброєння. Ми повинні їх знищувати економічно, і політично це також на нашу користь гратиме. Після гіпотетичного закінчення активної фази бойових дій ми якраз із ними будемо основними конкурентами. Захоплення їхніх ринків означатиме, що Україна буде міцнішою, зможе більше інвестувати в свою оборону.
Глобальний ринок оборонної промисловості величезний і продовжує демонструвати зростання. Конфлікти не вщухають. Ідея, що Європа могла б просто закрити очі на реальність і сподіватися, що якщо ми будемо ввічливими, культурними та цивілізованими, то й наші сусіди поводитимуться так само, виявилася хибною. Емірати також мріяли стати регіональною Швейцарією, але це не вдалося. Сьогодні ринок доводить, що той, хто має більше прав та сили, має перевагу. На жаль, наші партнери досі повільно усвідомлюють цю істину.
Європі необхідно буде переглянути свої регуляторні підходи. У своїх зусиллях щодо охорони навколишнього середовища вона ризикує підірвати власну промисловість, зокрема у сфері виробництва бойових хімічних речовин, що призводить до збільшення залежності від Китаю та В'єтнаму. Відмовляючись від нафтопереробки та видобутку нафти, континент стає вразливим перед, м’яко кажучи, не дуже демократичними режимами. Яким чином прагнення до більшої екологічної свідомості та лібералізації сприяло покращенню якості життя та національної безпеки? Україна, в свою чергу, заявляє про готовність розвивати спільні можливості.
