Україна на роздоріжжі: Як світ спочатку підтримував нас, а потім втратив інтерес.
Давайте порушимо тему любові? Настрій у нас такий, що, якщо перефразувати Сковороду, можна було б висловити думку: "Світ нас обіймав, але не зовсім зрозумів".
Це відчуття недолюбленості, яке ми відчуваємо в глобальному масштабі, схоже на невдалий акт кохання, знижує нашу самооцінку і викликає роздратування, яке перетворюється на агресивність. Так воно і виходить. У сфері міжнародних відносин усе виглядає як у грі на межі. То ми їх приваблюємо, то вони нас, але справжні стосунки все одно не складаються. Встаємо і вирушаємо в невизначеність, охоплені тривогою.
Розчарування від новин цілком зрозуміле, адже ми дізнаємося, що в наших партнерів насправді є зовсім інший світ. Не те, щоб ми були абсолютно не в курсі, але ж сподівалися на певну пріоритетність у стосунках.
Агресивність іде або всередину нас, або назовні. Залежно від типу особистості й додаткових зовнішніх впливів.
Демонічно-культурологічні насмішки над шароварністю української історії й національного характеру -- це аутоагресія. Неважливо, що писана історія завжди на догоду комусь переписується безліч разів до невпізнаності. А набуті риси поведінки, які в культурників прийнято вважати вічними архетипами, змінюються з фантастичною швидкістю, як візерунок у калейдоскопі.
Україноцентрична модель Всесвіту, що могла б викликати заздрість у Птолемея, з її романтичними вимогами до світу, що нагріваються і перегріваються, створюючи загрозу вибуху, уособлює агресивність, яка проявляється назовні. В одній руці вона тримає ніжний букет квітів, а в іншій – сокиру.
Між саморуйнуванням і деструктивною поведінкою назовні організм охочіше вибирає зовнішню агресивність. Ми знаходимося тут.
Коли наступна хвиля звинувачень розбивається об стійкість світового співтовариства щодо встановлення з нами будь-яких зв’язків, наш організм знову повертається до саморуйнівних тенденцій з новою силою. Голову, як найважливішу частину організму, це застає зненацька, немов комунальників під час зимового снігопаду. Хоча голова висловлює глибоке занепокоєння, серцево-судинній системі, так само як і ООН, це не має жодного значення.
Пригадалося давнє жартівливе оповідання про індіанців: "На третій день свого ув'язнення Пильний Сокіл усвідомив, що в його камері бракує четвертої стіни". Цього року, коли триває війна, ми зрозуміли, що великі держави, зокрема наддержави (які завжди сприймали нас як "менших братів у розумінні"), не проти отримувати від нас вигоду. Однак, щоб відчути справжню любов — це вже занадто.
Підліткове захоплення ідеалами демократії, подібно до будь-якого підліткового почуття, наділяє певні фігури ідеальними характеристиками, навіть якщо насправді вони можуть бути далеко від цих стандартів. І чим більше відхилення від ідеалу, тим виразніше проявляється це наділення.
Тут представлено безліч різноманітних парафрейдистських трактувань, але в даний момент нам потрібен якийсь ірраціональний підхід. Це може не стосуватися всіх, проте загалом поведінкова біологія саме така.
На момент, коли була оголошена "Декларація про державний суверенітет" УРСР, нам потрібно було навчитися цінувати всіх людей навколо. Навіть злочинців і вбивць, як зазначав Подерв'янський, "...оскільки кожен з них є частиною народу, всі -- носії божественної сутності".
Про трансформацію світового порядку та апокаліптичні виклики культури минулого століття написано безліч книг. Декотрі з них виявляються досить цікавими, навіть у рамках гіпотетичних міркувань. Громадянство та інші орієнтації авторів впливають на їхні наративи, іноді суперечливі. Ці книги можна розглядати як геополітичне Таро: мечі, кубки, шибениці та інші символи.
Оскільки неможливо експериментально перевірити макропроцеси глобального масштабу, такі підходи та "множинність правд" (як зазначав Почепцов) влаштовують усіх. А для нас, з нашою "багатовекторністю" та вмінням лавірувати "між крапельками" на зразок покійного Кравчука, це особливо зручно.
Ну, й до того ж ми виховані не на квантовій фізиці, а в логіці Арістотеля, де у кожного явища мають бути лінійні пояснення. Логіка Арістотеля -- це логіка пінгвінів на вершечку айсберга, абсолютна більшість якого невидима. Пінгвіни будують свої плани на пінгвіняче майбутнє, але природа про це не знає. І ми на неї за це сильно ображаємося.
Головні композиції, що відображають почуття образи, виглядають наступним чином:
Перше питання, яке спадає на думку: як так трапилося, що кілька наддержав опинилися не на боці України? Ми ж так намагались усім сподобатися, поводилися чемно, коли старші просили, вилазили на стільчик і декламували віршики.
У цьому місці, як усім малограмотним людям, хочеться влізти з ногами в ту тематику, в якій узагалі нічого не тямиш. Що менше тямиш, то більше хочеться написати щось пафосне. Грамотних це, втім, теж стосується.
Одного разу на науковому конгресі молодий Нільс Бор підійшов до Ейнштейна та Резерфорда, поділившись своїми ідеями щодо природи електрики. Резерфорд, усміхаючись, прокоментував Ейнштейну: "Він впевнений, що знає, що таке електрика". Ейнштейн, у свою чергу, відповів: "Ні, він вважає, що ми вже маємо уявлення про електрику".
Я маю уявлення про біполярність в основному в контексті психічних розладів, тоді як мультиполярність для мене пов'язана лише зі шизофренією.
Із цього "психіатричного" погляду варто нагадати, що жодного універсального "глобального порядку" ніколи не існувало. Це доба Просвітництва висунула фантастичну тезу про прогрес як органічний потяг людства до самовдосконалення та гармонійного розвитку. Варто лишень народні маси навчити читати й писати. Результат ми знаємо.
Протягом століть існували паралельно два явища: фізична реальність і інтелектуальні конструкції, що її інтерпретують. Ці конструкції були доступні для широкого загалу і сприяли підвищенню самооцінки людей. З часом "ігри" розуму почали все більше віддалятися від реальності, а люди все активніше відстоювали пріоритет своїх вигадок над фактичним світом. Хоча можна знайти ще більш давні приклади в історії, питання їхньої достовірності вже згадувалося раніше, наприклад, у міфах Гесіода та подібних творах.
"Як вгорі, так і внизу", стверджує Гермес Трисмегіст. Існує геологічний ландшафт, де виникають тріщини та розломи. З цих безодень піднімається щось, що зрештою може стати основою нового ландшафту, але в теперішньому моменті це явище є небезпечним і непридатним для існування живих білкових організмів, оскільки є токсичним.
Україна знаходиться на межі одного з таких тектонічних розломів, і тепер ми маємо обрати, на якій стороні нової прірви буде краще для нас. Це не стосується лише держав, з якими ситуація "складна", а передусім наших власних цінностей і переконань.
Заклинання Шевченка "Чи діждемося Вашингтона..." виявилося для нас підступною пасткою, адже ми намагалися приміряти на себе різноманітні ідеологічні концепції, які мали вигляд секонд-хендів і кустарних спроб адаптувати ці чужі ідеї до української дійсності. В результаті, при найменшій активності, все це почало швидко розпадатися. І, звичайно, провина лягла на український народ, який, за словами критиків, не відповідає заданим стандартам.
Політично наша країна нагадує експериментальний майданчик для нового перерозподілу впливів. А на такому майданчику, як відомо, все відбувається без жодних жалю. Все, що не є корисним для користувачів, швидко усувається без огляду на екологічні міркування.
Але суб'єктно ми -- нація в процесі болісного переформатування. Бо перед тим була сильна затримка в розвитку з киданнями в крайнощі самооцінки, як воно зазвичай буває в підлітків.
В українській політичній культурі спочатку сформувався образ "жертви" – смуток після Руїни, сумні мелодії, незрячі кобзарі та замріяний козак Мамай. Сусіди з розумінням підтримували цей мазохістичний настрій.
На початку минулого століття наратив почав змінюватися на "жертва-герой" і закріпився на довгі десятиліття в культі могил героїв (без наслідування їхнього чину).
Зовсім нещодавно, після подій Майдану, Україна пережила психологічну трансформацію, ставши "героєм-жертвою". Виглядає на те, що цей процес продовжиться, перетворюючись на щось ще більш жорстке. Зміцнення особистих кордонів, розвиток самоусвідомлення та інші зміни істотно впливають на традиційні стосунки.
Ось така наша ситуація. А як же виглядає колективний Захід? Це явище можна охарактеризувати як колективний нарцис. Зокрема, поява Трампа свідчить не про зовнішній тиск, а про внутрішню проблему: які психологічні залежності можуть спостерігатися у чоловіка, який обирає собі жінку з низькою самооцінкою та особистими труднощами? У випадку нарцисичної залежності партнер прагне до партнерки, яка не ставитиме під сумнів його "его", дозволяючи маніпулювати та відчувати себе "рятівником". Низька самооцінка жінки сприяє контролю: вона зносить образи, ідеалізує його, ігноруючи численні "червоні прапорці". Таке психологічне становище заповнює пустоту влади та призводить до циклічного токсичного середовища.
Наше співробітництво з цим колективним заходом відповідало моделі "рятівник – жертва".
Усі отримують свою порцію адреналіну від драматичних подій, а Захід став залежним від ролі "рятівника", який прагне вирішити проблеми України. Це прагнення корениться у його власних травмах, пов'язаних із Другою світовою війною, ілюзорною американською присутністю, а також неефективними моделями ЄС і НАТО. Налагоджені стосунки починають здаватися нудними, і ось на горизонті з'являється неординарна, але проблемна Україна. Все йшло добре, поки Україна не почала вимагати рівноправного партнерства. Це викликало у світових лідерів страх вразливості, який перетворюється на зростаючу ворожість до нашої країни.
Треба ж хоч трохи сказати про інші сторони світу, бо це знову глобус України якийсь виходить.
Ми географічно були і є затиснуті між трьома сторонами -- Московією, Польщею й Туреччиною. Це дуже приблизно, бо навіть на прикордонні чинників було і є більше. Але під Польщею тут розумітимемо той самий партнерський "колективний Захід", під Московією -- Схід. Можна їх розглядати як самостійну потвору, можна -- як узалежнену спершу від Орди, потім від Китаю. Суті домагань це не змінює.
Туреччина виступає як недостатньо визнаний елемент у спотвореній історії взаємин козаків з Османською імперією. Якщо не враховувати Агатангела Кримського, то цей аспект ніхто не сприймав серйозно як партнерський, адже ми ж європейці. (Але варто зазначити, що Туреччина географічно також частково розташована в Європі). Ця країна, яка була швидко прийнята до НАТО, протягом багатьох років сумлінно виконувала всі вимоги для вступу до ЄС, але натомість отримувала лише нові бар'єри. Зрештою, турки вирішили ігнорувати ці перешкоди і створили потужну державу, повернувши свої території без запитів на згоди інших. Безумовно, цей процес мав свою ціну, але турки будували свою країну не для західних демократій, а для власного добробуту. Цікаво, що вони ще в 1950-х роках стали основою "німецького економічного дива" завдяки трудовим мігрантам, про що німці зазвичай не згадують.
У нашій культурі, починаючи з мови та традиційного вбрання до різноманітних звичаїв, цей вплив є досить потужним, хоча й не завжди усвідомленим.
Південність української ментальності, яка щосили намагається бути дисципліновано-нордичною, проявляється в перевазі процесів над результатами, сентиментальності над раціональністю. А також у семантичній багатозначності (неконкретності) й водночас демонстративній маскулінності. Це патерни, вони зараз змінюються.
Однак виникає питання, яке звучить на початку: куди ж нам варто змінюватись? Найпростіша відповідь — у власному напрямку. Адже ми вже пробували багато: і піч лагодили, і гарбузи роздавали, і віночки пускали по воді, і чобітки за ворота кидали, але НАТО і ЄС все ще не приходять.
Ми можемо усвідомлювати себе як продукт історичної травми й нескінченно демонструвати свій біль, аби викликати емпатію та співпереживання, бо так має бути. Але потреба в емпатії, навіть кричущо важлива, зовсім не обов'язково спричиняє відповідну реакцію. Навпаки, що кричущіша проблема, то швидше настає дистанціювання у вчорашнього партнера.
Можливо, існує шлях до відновлення після травми та усвідомлення власної сили. Це може вказувати на етап загострення або завершення токсичних стосунків із нарцисичними аспектами навколишнього світу, які ми зараз спостерігаємо.
Нас не залишили, ми просто вийшли з підліткового віку. Тепер у нас є ностальгія за тими днями, коли всі з радістю пропонували цукерки та запрошували покататися на поні, а також відчуття тривоги перед викликами, які підносить доросле життя.
Якщо ми врешті-решт усвідомлюємо свою цінність, то це саме та основа, на яку слід орієнтуватися.
