"Експерт наголошує на значних перевагах для України: аналіз Монреальської конференції, ролі держави-патрона та впливу Китаю і Індії."

Конференція є продовженням переговорів щодо "Формули миру"

Нещодавно в Монреалі, Канада, відбулася значна міністерська конференція, присвячена питанням людського виміру. Головною метою заходу стало об'єднання зусиль міжнародної спільноти у вирішенні проблеми повернення в Україну військовополонених, а також примусово вивезених дітей з Росії. В результаті конференції було ухвалено спільне комюніке, яке підписали представники 45 країн-учасниць. Документ містить чотири ключові зобов'язання: підтримувати зусилля України щодо повернення її громадян, допомагати в їх реінтеграції, висвітлювати ці проблеми в медіа та забезпечувати посередництво у переговорах з Росією.

Хоча українські можновладці в загальному висловлюють позитивні враження від підсумків конференції, експерти в сфері захисту прав людини підходять до оцінки більш критично. Вони зазначають, що Монреальські зобов'язання не мають достатньо конкретних положень, а кілька країн відмовились підписувати комюніке.

Щоб зрозуміти, як трактувати підсумки Монреальської конференції, чому вона має значення для України та які конкретні результати може принести, "Телеграф" поспілкувався з міжнародним юристом і експертом у сфері прав людини Романом Єделєвим.

Шановний Романе, нещодавно в Монреалі відбулася конференція, присвячена гуманітарним аспектам Формули миру, в якій взяли участь представники понад 70 країн. Це свідчить про значний рівень її представництва і вказує на глобальний інтерес до українських питань. Проте, з іншого боку, конкретний текст комюніке, підписаного в результаті конференції, а також думки деяких експертів викликають певні сумніви щодо здійсненності окремих його пунктів. Наприклад, наявність дорожньої карти для повернення українських дітей з Росії, безумовно, є позитивним кроком, але виникає питання, наскільки ця ініціатива може бути реалізована, враховуючи сучасну позицію РФ. Яким чином ви оцінюєте результати та загальну значимість цієї конференції?

Слід усвідомити, що ця конференція є частиною більш широкого процесу, а не просто ізольованою подією. Вона присвячена обговоренню конкретного аспекту "Формули миру". Перед цією Монреальською конференцією вже відбулося дев’ять аналогічних зустрічей, які стосувалися інших пунктів, запропонованих Президентом Зеленським у рамках цієї формули.

Отже, це природний етап розвитку подій після Першого глобального саміту миру, на який ми сподіваємося, що в майбутньому відбудеться й другий. Наша мета – досягти миру, до якого ми всі прагнемо.

Необхідно усвідомлювати, що комплексний підхід має велике значення. Ми не можемо оцінювати лише це комюніке чи всю конференцію, не зважаючи на попередні події. Це один із етапів, які Україна проходить на шляху до досягнення своїх цілей. Важливо, щоб ми сприймали цю подію як частину поступового процесу, і відповідно формували свої очікування.

Отже, коли я натрапляю на новини про результати цієї конференції, в яких стверджується, що 45 країн зобов'язалися повернути дітей Україні, я мушу зазначити, що це не зовсім так. Ці країни не викрадали українських дітей, щоб їх потім повертати. Натомість, 45 держав ще раз акцентували увагу на важливості діяльності, яку здійснює Україна, і підтвердили, що дії Російської Федерації, пов'язані з депортацією або примусовим переміщенням українських дітей, є міжнародно-протиправними.

Ясно, що відразу після введення Монреальських зобов'язань ці діти не повернуться до України. Це важливо чітко усвідомлювати, адже наші очікування від міжнародного права часто виявляються завищеними. Іноді ми вважаємо, що певні механізми здатні вирішити наші проблеми. Але це не так.

Проте, якщо ми не будемо використовувати всі доступні можливості та піднімати цю тему на кожному можливому форумі, то, на жаль, про українських дітей можуть швидко забути. Наша війна - це не перший випадок, коли відбувається депортація та насильницьке переміщення людей; такі ситуації спостерігаються практично у кожному сучасному військовому конфлікті. Відмінність лише в масштабах, адже Російська Федерація є постійним членом Ради безпеки ООН і відкрито ігнорує міжнародні правові зобов'язання. Це і є основна особливість. Якщо ми спробуємо поставити себе на місце німців, французів, іспанців, американців чи бразильців, вони не завжди можуть усвідомити глибину цієї проблеми. Саме тому нам необхідно постійно нагадувати про це, вести розмови на цю тему і організовувати відповідні заходи.

Окрім цього, варто пам'ятати, що Монреальська конференція стосувалася загалом людського виміру "Формули миру" Президента Зеленського, human dimension. А "людський вимір" - це поняття значно ширше, аніж тільки питання повернення дітей. Це загалом про дотримання прав людини, міжнародного гуманітарного права, прав військовополонених тощо. Тобто, зрозуміло, що на питання дітей ми звертаємо першочергову увагу, тому що нам це болить, і це ознака геноциду з боку РФ. А, як відомо, ми постійно намагаємося доводити міжнародній спільноті, що Російська Федерація вчиняє геноцид щодо українського народу, і, зокрема, щодо українських дітей. Але загалом на конференції піднімалася не лише ця проблема.

Ще один важливий аспект, пов'язаний із значущістю цієї конференції. Обговорюючи Монреальські зобов'язання, зафіксовані у комюніке, важливо зазначити, що Україна також активно працює над удосконаленням свого законодавства в контексті повернення українських дітей. 29 жовтня, всього за день до початку Монреальської конференції, Кабінет Міністрів України ухвалив нову постанову, яка передбачає створення реєстру дітей, які були депортовані або насильно переміщені. Нагадую, що у 2023 році була прийнята інша постанова, що впроваджувала загальний реєстр зниклих безвісти, депортованих або насильно переміщених осіб. Тепер же акцент зроблено на дітях, і я сподіваюся, що цей реєстр запрацює ефективно.

Отже, великий плюс цього зібрання (Монреальської конференції, -- ред.) не лише в тому, що інші держави згадали про цю проблему, але що і Україна вчинила дії, які будуть сприяти тому, щоб ми принаймні чітко знали, скільки українських дітей депортовано до Російської Федерації, або насильно переміщено. Наразі такої статистики немає, і у цьому також проблема. Тобто такі заходи є певним стимулом, спонуканням до дій для самої України займатися цими питаннями. І це важливо.

Ще один ключовий момент, який варто підкреслити, це участь різних країн на цій конференції. Існує думка, що поширюється, зокрема, російською стороною, нібито всі держави, які взяли участь у першому Глобальному саміті миру, однозначно підтримують Україну і виступають проти Росії. Однак на Монреальському саміті ми спостерігаємо, як Катар, Південноафриканська Республіка та навіть Ватикан активно долучаються до обговорення питання повернення дітей, демонструючи, що не всі країни мають чітку позицію у контексті російсько-української війни.

Для нас надзвичайно важливо взаємодіяти з різними державами, оскільки це сприяє поверненню дітей. На жаль, Російська Федерація зазвичай підтримує контакти саме з тими країнами, які не вважаються відверто проукраїнськими. Залучення таких країн до конференцій з акцентом на людські аспекти є великою перевагою цих ініціатив. Тут не йдеться про примушування України або Росії до миру чи про умови перемоги України. Натомість, на цих заходах зосереджуються на практичних питаннях: що можуть зробити окремі держави для того, щоб вирішити проблеми, пов'язані з поверненням наших громадян з Росії.

І тому такі контакти є дуже важливими. Зокрема і непублічні контакти з такими країнами. Якщо ми хочемо досягнути результату, то, на жаль, нам доводиться працювати з державами, які займають більш-менш нейтральну позицію в нашій війні, але саме через такі держави у нас найбільше шансів повернути дітей. Чи всіх дітей вдасться повернути? Ні. Але ж повернення кожної дитини -- це вже перемога України.

У розрізі Вашої тези щодо залучення країн із неоднозначною позицією: як ви оцінюєте, що Саудівська Аравія, Туреччина і Об'єднані Арабські Емірати не поставили свої підписи під комюніке? Як на це потрібно реагувати, і чи взагалі потрібно реагувати Україні?

З політичної перспективи ситуація виглядає невигідно. Водночас важливо усвідомлювати, що якщо така країна підпише комюніке, яке Російська Федерація може сприйняти як підтримку України, це може ускладнити її можливості виступати посередником у діалозі між Україною та Росією щодо повернення дітей. Тут необхідно зважити пріоритети: підпис чи фактичне повернення хоча б однієї дитини. Я, в свою чергу, вважаю, що повернення дитини є важливішим, ніж отримання підпису під комюніке.

Тому якщо є такі ризики, і представники держави, наприклад, тих самих Об'єднаних Арабських Еміратів, вважають, що цей підпис завадить їм ефективно повертати українських дітей в Україну -- значить, хай не підписують, аби був результат.

Дивіться, деякі стверджують: "Це комюніке не принесе жодної користі, діти не повернуться". Але чому ж тоді росіяни так пильно стежать за тим, хто його підписав, а хто відмовився від підпису? Схоже, що такі політичні дії все ж мають своє значення?

Отже, ключовим є залучення цих країн до співпраці, щоб вони вислухали позицію України і ще раз звернули увагу на цю проблему. Підпис, звичайно, відсутній, і це неприємно, але не критично. Значно гірше було б, якби ці держави зовсім не з’явилися.

Оскільки ми вже згадали про реакцію Росії, варто звернути увагу на коментар Георгія Карасіна, голови комітету Ради Федерації з міжнародних справ. Він висловився з приводу деяких тем, які обговорювалися на конференції в Монреалі, зокрема про можливу країну-покровительку, яка могла б займатися питаннями українців, що проживають на території Росії. Карасін зазначив, що Росія, в цілому, відкрита до обговорення цього питання. Але наскільки можна вірити російським заявам про їхню готовність і що саме можна очікувати від них у цій ситуації?

Дійсно, міністр закордонних справ України пан Сибіга повідомив, що одна країна висловила готовність стати державою-покровителькою. Оскільки ця інформація вже озвучена на рівні міністра, можна припустити, що тривають певні активні переговори. Можливо, що Російська Федерація дійсно погодиться на процес визначення держави-покровительки. Проте, я все ще маю сумніви щодо успішності цієї ініціативи.

Можете пояснити, у чому може бути проблема? І взагалі детальніше розповісти про статус такої держави: що вона має право робити, як може допомогти Україні з питанням повернення її громадян?

Статус держави-покровительки чітко регламентований Женевськими конвенціями 1949 року і частково доповнений Першим додатковим протоколом 1977 року. Держава-покровителька володіє широким спектром прав, зокрема, вона відповідає за контроль за дотриманням міжнародного гуманітарного права сторонами, які беруть участь у збройному конфлікті.

Представники держави-покровительки мають право на доступ до військовополонених. Вони можуть спілкуватися з ними, дізнаючись про умови їхнього утримання та можливі порушення їхніх прав, а також забезпечувати, щоб військовополонені були ознайомлені зі своїми правами. Згідно з Третьою Женевською конвенцією 1949 року, держава, яка утримує військовополонених, зобов'язана розмістити в доступному місці інформаційний матеріал, що містить текст цієї конвенції, аби військовополонені знали про свої законні права. Однак, враховуючи обставини, в яких Російська Федерація утримує наших військовослужбовців, реалізація цих вимог виглядає дуже складною.

Держава-покровитель має специфічні права відповідно до Четвертої Женевської конвенції, яка захищає цивільне населення в умовах збройного конфлікту. Вона може здійснювати інтерв'ю з цивільними особами на окупованих територіях, а також контролювати процес розподілу гуманітарної допомоги, перевіряти, чи дотримуються основні стандарти забезпечення водою, їжею та медичними засобами. Таким чином, роль держави-покровительки є дуже важливою, і саме тому Російська Федерація так довго уникає цього статусу. Адже держава-покровитель може робити заяви, які ставлять під сумнів правдивість заяв Російської Федерації.

Водночас держава-партнер може здійснювати це й в Україні. Це означає, що йдеться про рівний доступ до військовополонених, які перебувають під контролем РФ, та до тих, кого утримує Україна. Маємо надію, що ми дотримуємося міжнародного гуманітарного права, тому це не повинно становити для нас труднощів, але цю обставину також слід враховувати.

Головне питання з державою покровителькою, в тому, що ми не можемо її до чогось примушувати. Тому нам потрібна така держава, якій би ми повністю довіряли. І в цьому може бути найбільша проблема.

Розгляньмо, наприклад, Міжнародний комітет Червоного Хреста. Це дійсно поважна організація, що виконує важливу місію. Однак вона дуже обережно ставиться до своїх відносин з Російською Федерацією. МКЧХ вважає, що збереження контактів з Москвою допоможе їм ефективніше виконувати свою діяльність на території країни. Якщо вони, приміром, висловлять занепокоєння з приводу порушення прав військовополонених з боку російської сторони, це може призвести до того, що доступ представників організації до військовополонених буде закритий. Так, у них існує така логіка. На мою думку, вона є спірною, але це реальність, з якою вони мають справу.

Отже, у випадку з державою-покровителькою, ми маємо бути впевненими, що умовна Південноафриканська Республіка, або будь-яка інша країна, яка може взяти на себе цю роль, зможе відкрито заявляти про порушення міжнародного гуманітарного права з боку Російської Федерації. Вона не повинна обирати нейтральні формулювання, що можуть підтримувати "нормальні" відносини з Росією.

Отже, ключовим є те, наскільки країна-покровитель зможе відверто визнати, що Росія порушує певні норми. Мене турбує, що ті держави, які наразі перебувають у центрі обговорення, можуть не виявити достатньої політичної мужності, щоб відверто висловити свою позицію щодо цих порушень. Якщо цього не станеться, то я маю серйозні сумніви щодо ефективності механізму держави-покровительки у нашому збройному конфлікті.

Чи не могли б Ви вказати можливі варіанти таких країн?

Це має бути достатньо потужна держава, і при цьому рівновіддалена від України і Російської Федерації. Чи можу я зараз назвати таку державу? Чесно, навряд. Бо ті держави, які сьогодні називаються... Якщо деякі з них входять у БРІКС, їхні лідери приїздять до Казані, тиснуть руку, обіймаються з Путіним, то є певні сумніви у їхній рівновіддаленості.

Отже, перспектива виглядає обнадійливо, але важливо усвідомлювати ризики, з якими стикається Україна. Якщо така країна не стане відкрито висловлювати свої думки, ми можемо швидко розчаруватися, зіткнувшись з невизначеними політичними заявами. Це не принесе бажаного результату.

Чи має така країна можливість надавати консульські послуги українцям, які знаходяться на території Російської Федерації?

Ясний мандат на цю справу може бути встановлений через узгоджену тристоронню позицію між Україною, Росією та цією державою. Якщо буде досягнуто угоди про надання цією країною дипломатичного та консульського захисту українських громадян на території Росії, то це цілком реально.

Ми піднімаємо питання про необхідність консульських послуг для українців на території Росії майже з березня 2022 року, з огляду на розірвання дипломатичних зв’язків. Проте до цього часу в Росії не було політичної волі для реалізації цього кроку. Сподіваємося, що ситуація зміниться, адже в Росії все ще проживає значна кількість українських громадян.

Експерти говорять, що однією з найвагоміших проблем із поверненням дітей в Україну є те, що Росія вже не визнає їх громадянами України. Як можна переломити таку ситуацію?

Це буде дуже складно. Росіяни ж, бачите, як діють? Вводять в процедуру усиновлення щодо українських дітей зміну їхнього імені і прізвища, відправляють цих дітей у віддалені регіони. У результаті чого втрачається слід цієї дитини. І в цьому величезна проблема. Я не впевнений, що ми просто зможемо знайти цих дітей.

Тому наше першочергове завдання - ідентифікувати тих, хто був вивезений. Для цього і потрібен реєстр, про який я вже згадував. Ну а далі я переконаний, що це питання буде темою обговорення на переговорах між Україною і Російською Федерацією, коли вони будуть і якщо вони будуть.

Я вважаю, що політичне рішення Російської Федерації про повернення дітей в Україну є можливим. Однак, швидше за все, це буде виключно політичний крок, супроводжений юридичними складнощами. Російська сторона спершу заперечуватиме, що ці діти коли-небудь знаходилися у них, а згодом стверджуватиме, що вони були усиновлені, і ми не матимемо жодної інформації про їхнє ім'я або походження, оскільки дані про них втрачені. Відтак, процес повернення може виявитися вкрай важким. Без наявності політичної волі з боку РФ існує серйозна загроза, що це питання залишиться невирішеним.

Мене цікавить Ваша думка про те, чому Індія та Китай не взяли участі у Монреальській конференції. Виглядає на те, що це рішення було ухвалене з політичних міркувань, оскільки захід проходив в рамках "Формули миру", запропонованої Україною. Ці країни, вочевидь, мають ближчі стосунки з Росією в цьому контексті. Як Ви вважаєте, чи є сенс для України намагатися залучити ці держави до активних дій, спрямованих на повернення українських дітей з Росії, звільнення військовополонених та інші подібні ініціативи?

Якщо у нас встановлені дипломатичні відносини з певною країною, ми маємо можливість і право звертатися через ці канали з проханням про підтримку у впливі на Російську Федерацію, щоб домогтися повернення українських військових та дітей.

Я вважаю, що Китай міг би проявити зацікавленість у цій справі, щоб підкреслити своє лідерство на міжнародній арені. Якщо в результаті цього процесу вдасться повернути українських дітей та військовополонених, які були в руках Російської Федерації, то чому б і ні?

Чи має Україна враховувати позицію інших держав у цьому питанні? Наприклад, Сполучені Штати, які можуть виступати проти подібних зв'язків?

Справді, тут мова у першу чергу може йти якраз про США, які теж претендують на глобальне лідерство. Але це завдання дипломатії. Завжди можна пояснити і знайти відповідні аргументи, пояснення, чому, наприклад, Китай сприяв поверненню військовополонених.

Але ж, розумієте, ми зараз обговорюємо гіпотетичну ситуацію. Якщо Китай за два роки не виявив великої зацікавленості в такій діяльності, то що повинно змінитися для того, щоб така зацікавленість з'явилася? Я не бачу зараз якихось чітких чинників, щоб Китай міг би бути залучений до повернення військовополонених. Значить Китай вирішив, що на даному етапі йому це нецікаво.

Тому сподіватися і робити спроби потрібно. Все ж таки, Україна має дипломатичні представництва у великій кількості держав. Там щодня працює чимало людей якраз для того, щоб захищати інтереси України і громадян України. І це не вимагатиме якихось додаткових зусиль. Звернулися, проговорили про цю проблему, спрацювало - чудово. Не спрацювало - звернемося ще раз через певний час.