"Луньова зазначила, що Україна має інформацію лише про одну з десяти дітей, які з'явилися на світ у Криму, підкреслюючи складнощі верифікації документів, виданих під час окупації." 5.11.2024

Зображення з публічних ресурсів.

Яке значення мають такі документи, як свідоцтво про народження і свідоцтво про смерть, видані під час окупації, з погляду українського законодавства?

Це складне питання. На перший погляд, ми не визнаємо документи, видані в умовах окупації, що відповідає чинному законодавству. Проте, існують винятки: документи, що підтверджують народження, шлюб, розірвання шлюбу і смерть, які потрібно подавати до державного реєстратора для отримання українських документів. Ця норма закону існує вже досить давно, але на практиці вона ніколи не працювала безпосередньо. Для отримання українських документів, що стосуються цивільного стану, зафіксованого в окупації, потрібно звертатися до суду для підтвердження цього факту. Хоча ця процедура має спрощений характер, насправді вона не є настільки зручною, щоб люди могли легко нею скористатися, адже багато хто боїться судових процесів. Таким чином, щоб отримати підтвердження народження дитини, яка з'явилася на світ в окупації, необхідно подати заяву до суду. Суд встановить факт народження, а потім із цим рішенням слід буде звернутися до РАГСу для оформлення українського документа. Що стосується актів цивільного стану, то наразі процедура є саме такою, і вона доволі зрозуміла. Держава має досвід роботи з нею вже багато років, принаймні з 2016 року. Проте для інших документів майже немає жодних процедур. Ми просто не визнаємо їх дійсність, що фактично перекладає відповідальність за недійсність документів на людей, які залишилися в окупації з різних причин, не залежних від них. Хоча державі відомо, що жодні інші документи, окрім тих, що видають окупанти, не існують.

Для багатьох людей звернення до суду є серйозним психологічним викликом. Однак важливо врахувати й таку деталь, як судовий збір. Яка ж його величина? Чи піднімають правозахисники питання про можливість звільнення від цього збору для тих громадян, які не винні у ситуації і зазнали значних страждань?

І це знову непросте питання. Технічно, відповідно до закону, вони звільнені від сплати судового збору. Якщо ці акти стосуються наслідків війни. Але останнім часом ми отримуємо багато ухвал суду про відмову у відкритті провадження про встановлення факту смерті особи на окупованій території. Тому що заявник має довести, що людина померла внаслідок окупації. Що довести, м'яко кажучи, непросто, або навіть і неможливо.

Важко уявити, які це мають бути докази? В який спосіб їх має людина збирати? Багато людей, втративши близьких, не мають моральних сил цим займатися, не кажучи вже про збір доказів про те, що людина померла не просто в окупації, а внаслідок окупації. Що має на увазі законодавець?

Коли прописувалися ці законодавчі норми, мали на увазі документи, що підтверджують факт смерті або народження на окупованих територіях. Але судова практика може жити дещо окремо від законодавства. Тому ми бачимо, що судова практика пішла таким дивним шляхом. Тут також варто сказати, що чим довше триває окупація, тим складніше йти до суду і доводити народження дітей. Тому що в окупації теж відбувається укладання шлюбу, люди одружуються, змінюють прізвища. І іноді в документах про народження дитини прізвище матері не збігається з її прізвищем в українських документах. Тому з простої процедури піти до суду і встановити факт, деяким батькам доводиться встановлювати факт батьківства, деяким матерям доводиться доводити, що вона - це вона. І це дуже складна історія, особливо для територій, які перебувають під тривалою окупацією - Крим, Донеччина, Луганщина. Це дуже-дуже складна історія, яка ускладнюється тим, що окупація триває, і ми не надаємо спрощеної позасудової процедури. І тому ми зараз можемо сказати, що Україна знає тільки про кожну десяту дитину, народжену в Криму. А може й менше. Тобто ми, по суті, про дітей, які живуть на території окупованого Криму, не знаємо нічого.

Які варіанти наводять правозахисники?

Ми тривалий час говоримо про те, що має бути позасудовий порядок. Тому що, в першу чергу, суди не виконують свою судову функцію. Вони не опитують свідків, не порівнюють докази. Вони фактично закріплюють те, що написано в документах, які приносить людина. Єдино можливі документи, які приносить людина - це документи, видані на окупованій території. Це або медичні документи, які зафіксували факт народження дитини або смерті особи, або це документи органів реєстрації цивільного стану РФ. І суд, дивлячись на ці два документи, встановлює факт. І на цьому все. В принципі, це може робити і РАГС. Бо, по-перше, так прямо передбачено в законі, а, по-друге, це природньо для РАГСУ. Звичайно, треба говорити про певні речі убезпечення.

Наприклад, стосовно документів, що підтверджують смерть, слід вести розмову, оскільки у Верховній Раді існує відповідний законопроєкт, що стосується адміністративних процедур. Він передбачає, що кримінальні провадження, у яких особа звинувачується у скоєнні злочину, але потім встановлюється факт її смерті на окупованій території, не повинні закриватися. Це є важливим питанням для органів безпеки, адже є ризик, що люди можуть просто зникати. Водночас важливо підкреслити, що існує значний попит на отримання українських документів, і цей запит повинен надходити з боку української влади.

Тому що таким чином ми можемо збирати багато різних доказів. Йдеться не лише про факти народження та смерті, але й також про людей, які ці документи підписують. Це стосується не лише актів цивільного стану, а й інших документів. Потім, коли йтиметься про відповідальність за наслідками окупації, ми зможемо принаймні встановлювати осіб, які виконували ті чи інші владні функції. Ми - за адміністративну процедуру, але з певними нюансами. Можливо, це може бути пілотний, експериментальний проєкт, певним чином апробований. Тому що, коли ми думаємо про факт деокупації, розуміємо що судова система буде абсолютно не спроможна, коли йтиметься, наприклад, про цілий півострів людей з документами, виданими в окупації. Не вийде просто так йти в суди. Тому що суди будуть не спроможні опрацювати мільйони документів.

Правозахисники підкреслюють, що без налагодження ефективного механізму для верифікації документів, виданих на окупованих територіях — їх вже мільйони — люди, які залишаються під контролем окупантів, можуть відчувати страх перед можливими змінами, пов'язаними з деокупацією. Чи погоджуєтеся ви з цим?

Я абсолютно згодна. Тому що це страх невідомого. Йдеться не лише про документи про народження. Є ще безліч питань, які турбують наше населення на окупованих територіях. Це, зокрема, питання права власності, адже не все право власності там "віджато". І таких правочинів теж мільйони. І тут також потрібно мати певну визначеність або механізм. Не питання, щоб ми прямо визнавали окупантські документи. Так не може бути. Але у людей повинно бути розуміння, що коли відновиться територіальна цілісність України, вони не будуть позбавлені квартири, яку вони, наприклад, успадкували від своєї прямої родички. Повинно бути розуміння, що питання цього майна не буде поставлене таким чином, що людина буде позбавлена права власності.

Друга історія, яку нам треба довести до кінця - це питання освітніх документів. Був ухвалений закон про запровадження механізму підтвердження освітніх компетенцій, добутих на окупованих територіях: в межах профтехосвіти та в межах бакалаврату зараховується певний відсоток предметів, щоб людина могла продовжити навчання. Бо зараз людина, яка отримала в окупації, наприклад, медичну освіту, не може продовжити навчання тут, а має вчитися з першого курсу. Ідея в тому, що за підтвердження професійного вміння, певна кількість років навчання зараховується. Очевидно, що буде донавчання, але хоча б не з нуля. Цей законопроєкт був ухвалений минулого року. І Міністерство науки та освіти мало б розробити порядок реалізації цього закону.

Очевидно, що в даний час не існує такого порядку. Хоча закон існує, проте механізм, який би дав змогу підтверджувати ці освітні компетенції, ще не реалізований. Це викликає певні занепокоєння, адже багато людей з різних причин залишилися в окупації. Професійно-технічні навички могли б бути зараховані, щоб ці люди могли знайти роботу. Наразі ми не можемо вирішити це питання до кінця.

Чи задумувалися ви, чому Міністерство науки та освіти займає таку позицію? Вони фактично порушують закон, не втілюючи його в життя?

На мою думку, вони не прагнуть активно займатися цим питанням і не поділяють його основну ідею. Однак, якщо все ж вирішать діяти, реалізація буде надзвичайно суворою: буде визнано дуже обмежену кількість предметів, або сама процедура виявиться досить складною. Головна проблема, яка об'єднує всі наші рішення та документи, видані під час окупації, полягає в їхньому сприйнятті як недійсних. Це безсумнівно так. Проте важливо усвідомлювати, що у наших громадян немає інших документів. І держава не повинна покладати всю відповідальність на тих, хто залишився під окупацією.

Ми можемо просто оголосити, що ці документи недійсні, і скасувати їх. Справді, скасуємо фактично всі події твого життя за останні десять років. Однак, я вважаю, що це не зовсім правильний підхід, особливо якщо ми прагнемо відновити територіальну цілісність. Ми повинні враховувати, що хочемо, аби люди, які проживають на цих територіях, не залишали їх у масовому порядку, навіть якщо вони є громадянами України. Проте, Україна не надає їм жодних роз’яснень щодо їхнього майбутнього. Тому важливо, щоб існували механізми, пов’язані з документами. Вони можуть бути як складними, так і простими, але повинні забезпечувати ясність: за умови виконання певних процедур ці юридичні дії чи документи можуть бути підтверджені або, навпаки, ніколи не будуть визнані, як це відбувається при націоналізації майна. Це актуальна реальність на окупованих територіях. Держава повинна чітко комунікувати, що такі документи ніколи не будуть визнані. Це дозволить людям, які користуються цим майном, усвідомлювати, що їхні права не будуть визнані. Така прозорість була б корисною для всіх.

Ви зауважили, що закон звільняє громадян, які хочуть верифікуватидокументи, видані в окупації, від судових зборів. Однак, на практиці все не так. Чи зверталися ви за роз'ясненнями до представників судової влади?

Має бути роз'яснення Верховного суду. І я сподіваюся, що таке роз'яснення може бути. Адже такі роз'яснення ефективні. Але для того, щоб вони дали роз'яснення, ця справа має до них дійти. А це час. Ми озвучували цю проблематику, бо це не єдине питання, яке виникає по судовій практиці. Є неоднорідність судової практики. І це не точкові історії, а масові випадки.