Українські приватні військові компанії: не з почуттів, а за угодою.
Розглянемо, як функціонує типова українська приватна військова компанія (ПВК) на прикладі роти ударних безпілотників. Як і в будь-якому інноваційному підрозділі, керівництво тут здійснює яскрава особистість — учасник Євромайдану, доброволець з 2014 року, військовий з 2016-го, з освітою в сфері історії, а також з покликанням пілота і невеликим досвідом у бізнесі.
Приклад конкретний, тому така точність у деталях. Звісно, біографії інших командирів РУБАК (роти ударних безпілотних авіаційних комплексів) різні, але поєднує цих людей головне -- вони створюють інноваційні військові підрозділи не лише як ефективні бойові машини, а й як успішні "бізнес-проєкти", підприємства, що принаймні на 50% самі забезпечують свою бойову ефективність усім, що необхідно на війні; застосовують свої особливі технічні й тактичні прийоми, не прописані в жодних статутах; самостійно набирають мотивованих бійців; самостійно займаються плануванням операцій, фіксацією й аналізом результатів.
Наша "типова ПВК" створювалася в перші дні війни, коли співробітники однієї з приватних компаній, що займалася конструюванням і виробництвом безпілотників із 2014 року, взяли до рук зброю, дрони й пішли захищати підступи до Києва. Половина з них мала бойовий досвід, половина не мала, але зброя та боєприпаси, медикаменти й спорядження, радіостанції та продукти харчування, автомобілі й дрони були заздалегідь підготовлені -- ці люди готувалися до неминучої війни.
Високий рівень підготовки, психологічна готовність до бойових дій, впровадження сучасних технологій та використання найсучасніших дронів перетворили невеликий добровольчий підрозділ (до десяти осіб) на надзвичайно ефективну та затребувану силу на фронті західніше Києва. Саме там вони успішно проводили розвідку, коригували артилерійський вогонь, рятували людей з оточення та переслідували відступаючі російські підрозділи. Після цього вони брали участь у бойових діях на Запорізькому напрямку.
На початку літа 2022 року, коли стало зрозуміло, що війна триватиме довго, наша невелика приватна військова компанія вирішила приєднатися до армії. Ми підготувалися, взявши з собою власні автомобілі, дрони, зброю та боєприпаси, а також запаси пального, продуктів і медикаментів. Наша виробнича база, на якій працювали молоді конструктори, електронники та програмісти, тепер стала місцем, де створювалися дрони, призначені для виконання бойових завдань в лавах Збройних сил України.
Офіційна військова служба внесла свої корективи. Виявилося, що використання нелегальної стрілецької зброї є забороненим, трофейні гранатомети не допускаються, а застосування пострілів від РПГ-7 як бойових частин для дронів є абсолютно неприпустимим. Крім того, потрібні сертифіковані спеціалісти: піротехнік, медик та високопоставлений командир (хто ви такі, щоб мати право командувати?). Необхідно також мати зв’язки з волонтерськими фондами, які можуть фінансувати закупівлю дронів для підрозділу, забезпечувати паливом, ремонтом автомобілів та інші важливі потреби.
Армія прийняла бійців до себе, але не дала обіцяних Switchblade, Bayraktar і NLAW. Радійте, що тепер служите у ЗСУ. Стандартна беерка нашого інноваційного безпілотного підрозділу виглядала так: виїзд на завдання -- район... військовослужбовці -- 12 осіб... автомати -- 12 штук... патрони -- 1440 штук... автомобілі (особисті) -- 6 штук... вибухівка С-4 -- 120 кг... підривники ЕДП -- 40 штук... Жодного слова про дрони, що їх розробляли, виготовляли та застосовували ці самі військовослужбовці.
Ніхто спочатку не нарікав, адже війна -- одна на всіх. Але за рік волонтерська підтримка зменшилася в рази, особисті автомобілі перетворилися на металолом, а від переконання в тому, що все йде правильно, навіть якщо йде абсолютно неправильно, й сліду не залишилося.
На зустрічі з командиром групи генерал сказав: "Та хто ви такі?.. Звідки ви взялися?.. Без роду й племені... В армії -- без року не тиждень... Що ви вмієте? Дронами керувати, кнопки натискати? Та ви, такі гарні, нафіг мені не потрібні! Мені потрібні піхотинці!".
Неймовірне напруження ресурсів та втрати ворога, які сягнули 200 мільйонів доларів у перший рік дронової війни, були безжально знищені високим командирським рішенням. Після цього делегація вирушила до Залужного. Доступ до Валерія Федоровича не становив проблеми: під його кабінетом збиралися як відомі, так і маловідомі волонтери, бізнесмени різних рівнів, олігархи, журналісти, представники "Правого сектору" та "Азову", а також рядові солдати і генерали. Головнокомандувач вислухав усіх, дозволив зробити спільне фото на пам'ять, і дав команду створити повноцінну роту РУБАК (одну з перших у ЗСУ) — і почалося! Кількість бійців у підрозділі зросла в декілька разів, виробничі потужності безпілотників потроїлися, активно створювалися власні ППД і ПТД на фронті, та раптово... змінили головнокомандувача.
Нова мітла по-новому мете. Кампанія з пошуку внутрішніх резервів для затикання дір на фронті торкнулася й наших безпілотчиків. Бригада, до якої їх "пристебнули" високим розпорядженням колишнього головкома, теж не бачила великого сенсу в безпілотних технологіях -- розпорядилася здати дрони на склад і йти штурмовиками в посадки захищати Батьківщину. Довелося шукати нове місце.
На новому місці все спочатку виглядало дуже позитивно. Вперше з 2022 року, через два роки після початку масштабного вторгнення, підрозділ отримав кілька офіційних державних автомобілів, а також почалися регулярні замовлення безпілотних апаратів за державні кошти для потреб підрозділу. Обіцялися безпрецедентні кадрові переваги і більша свобода дій у бойових операціях. На хвилі взаєморозуміння та спільної мети перемоги спонсори підрозділу втричі збільшили фінансування для розвитку матеріально-технічної бази та вдосконалення безпілотників.
Раптово все змінилося — любов залишилася в минулому. На сцену вийшла "політика". Незважаючи на численні бойові досягнення, підрозділ опинився в немилості через невдале інтерв'ю одного з офіцерів, яке стало предметом бурхливих обговорень. І справа була не лише в самому інтерв'ю, а в провокаційному заголовку, обраному журналістами. Можливо, це було всього лише формальним приводом, оскільки керівники підрозділу, які розробили ефективні дрони та створили справжню бойову машину, інвестували понад 40 мільйонів гривень у війну з початку вторгнення, не бажали підкорятися новим "структурам" та виконувати неможливі накази.
Важливо зазначити, що українські "приватні військові компанії" мають інше значення, ніж просто фінансова вигода. Це питання ефективності, незалежності та патріотичного духу. Не випадково одними з перших українських ПВК, хоч і неофіційних і не затверджених законом, стали підрозділи, що займаються дроноводством, радіоелектронною боротьбою та іншими високотехнологічними напрямками. Тут технології домінують над традиційними військовими атрибутами, як-от погони та командний тон. Адже дрони не виконують накази просто за бажанням, а висококваліфіковані інженери та програмісти не працюють на основі вказівок, навіть якщо вони надходять з верхівки командування.
Проте було б помилково обмежуватися лише українськими приватними військовими компаніями, коли мова йде про високотехнологічні підприємства. В їхньому числі значно більше, а за чисельністю вони в десятки разів переважають підрозділи, середні та великі військові частини і з'єднання, які формуються на основі окремих ідей, ідеологій і специфічних корпоративних стандартів. Ці структури працюють під керівництвом шанованих авторитетів, лідерів і вождів, які мають власні фінансові джерела та методи залучення ресурсів.
Звісно, до початку широкомасштабного вторгнення влада не визнавала й ніколи б не визнала наявності таких особливих, окремих, самостійних підрозділів. Нині у влади вибору немає -- визнають і націоналістичні, й світські з опорою на потужні бізнес-структури підрозділи, й навіть "партійні" батальйони та бригади опозиційних партій. Не до жиру.
Націоналістичні, корпоративні та партійні приватні військові компанії (ПВК) мають ряд характерних рис, які виявляються в їхній відносній автономії та свободі прийняття рішень. Хоча зовні вони нагадують інші підрозділи Збройних Сил України, які проголошують свою єдність з іншими частинами українських Сил оборони, ці військові структури часто функціонують зовсім інакше в середині, лише формально підкоряючись статутам та наказам з вищих штабів.
Існує певний унікальний підхід з боку вищого командування до співпраці з такими ПВК, що можна охарактеризувати як специфічні "правила гри": ви утримуєте фронтову лінію, а ми забезпечуємо вас необхідними ресурсами (боєприпасами, паливом та іншими матеріалами, які можемо надати), і більше не втручаємося в ваші справи.
Сухопутні українські приватні військові компанії, що мають масштаби бригад або корпусів, є винятковим феноменом в контексті сучасної військової історії. Вони не ведуть боротьбу за фінансові вигоди і не вимагають додаткової оплати (крім стандартних виплат), водночас повністю автономно забезпечують свої потреби через волонтерську та спонсорську підтримку. Ці формування самостійно планують свою бойову підготовку та здійснення операцій. У них швидко вирішуються питання впровадження нових технологій, адже вони завжди готові до інновацій, які можуть сприяти перемозі у війні. Ці люди живуть війною; вони створені для ведення бойових дій, а не для кар'єрних досягнень чи звичайної служби.
Високе командування дуже рідко -- якщо тільки їх запросять -- відвідує розташування й театр ведення бойових дій українських ПВК. Управління такими "приватними військовими компаніями" -- як високотехнологічними безпілотними, так і більшими сухопутними (бригадою, корпусом) -- ведеться за взаємною згодою (консенсусом) методом постановки спільних завдань: "тримати фронт на такій-то ділянці", "розвинути наступ до такого-то населеного пункту", "завдати удару дронами по Москві". І тільки так це працює. Високе начальство навіть не мріє змінювати в таких підрозділах командирів або нав'язувати своїх офіцерів -- не приймуть, відхилять, пошлють до біса, і тоді за ділянку фронту в 20-100 кілометрів доведеться відповідати самим. А кому це треба?..
Варто зазначити, що на сьогоднішній день ми маємо справу не з однією, а з численними арміями. На фронті діють різні підрозділи, включаючи Збройні Сили України, Територіальну оборону, Національну гвардію, Державну прикордонну службу, Національну поліцію, Службу безпеки України, Головне управління розвідки та навіть Службу зовнішньої розвідки. Ці сили можуть суттєво відрізнятися за рівнем матеріально-технічного забезпечення, озброєнням та логістикою. Кожна з цих структур має також свої елітні підрозділи, очолювані авторитетними командирами, відзначеними бойовим духом бійцями, а також власними джерелами фінансування та розробницькими командами. Вони мають навіть свої виробничі потужності для створення високотехнологічного озброєння.
Це не можна вважати ані позитивним, ані негативним. Це просто реалії війни. Погано в тому сенсі, що армія повинна бути єдиною та злагодженою, кожен підрозділ має бути однорідно озброєний та забезпечений всім необхідним, а солдати — мотивованими. Водночас це має й свої позитивні аспекти, адже саме завдяки таким інноваційним автономним підрозділам фронт тримається на плаву.
Історія появи українських ПВК -- починаючи з ДУК, "Айдара", "Азова", батальйону генерала Кульчицького та інших -- це історія слабкості української держави, неспроможності силових структур самотужки створювати ефективні військові частини. З іншого боку -- це історія сили українського суспільства, його здатності самоорганізовуватися й брати на себе відповідальність за долю країни та нації.
За великим рахунком, у нас уся армія, усі силові структури могли б стати такими ж ефективними й інноваційними, якби на чолі штабів, командувань, фронтів стояли такі самі пасіонарні, підприємливі керівники, які командують сьогодні численними українськими ПВК. Це здається очевидним, але пасіонарних і підприємливих нагорі ніхто не любить, оскільки непасіонарні, непідприємливі й тому неефективні високі керівники бояться чесної конкуренції.
Однак чесна конкуренція є неминучою. Нині, під час війни, командири й творці успішних підрозділів набирають вагу та здобувають авторитет серед своїх бійців, у суспільстві, бізнес-середовищі й навіть на міжнародній арені. Після закінчення війни заслужений авторитет буде конвертовано в оборонні, економічні та політичні проєкти. На сцену української політики, в міністерські кабінети й на високі посади в армії обов'язково прийдуть інші люди, які сьогодні дуже зайняті наближенням нашої перемоги.
Чи є майбутнє в українських ПВК? Безперечно, адже сьогодні це те живильне середовище, з якого на вимогу часу проростає нова українська армія, що стане гарантом безпеки в Європі. Ця нова армія -- інноваційна й організаційно гнучка, пронизана горизонтальними зв'язками, побудована на мотивації та професіоналізмі -- впливатиме на все українське суспільство (приблизно так, як турецька армія до епохи Ердогана), на економіку, зовнішню політику, на реформування всього державного апарату.
Чи стануть українські ПВК колись справжніми приватними військовими компаніями, які за гроші підтримуватимуть безпеку в нестабільних регіонах?.. Навряд. Важко собі уявити, щоб умовні "Азов" чи "Ахіллес" після закінчення війни поїхали кудись воювати. Хіба що під мандатом ООН, але ця організація давно себе дискредитувала, давно не є такою, якою була за часів Корейської війни. Найімовірніше, колишні бійці та командири українських ПВК створюватимуть інші підрозділи для виконання інших завдань (із підтримання миру, наприклад) за прикладом (як варіант) британських і американських ПВК. Безперечно, це вимагатиме змін в українському законодавстві, яке сьогодні не дозволяє вести такого роду діяльність.
На завершення повернімося до нашої "типової ПВК". Як багато інших РУБАК і схожих на них інноваційних підрозділів, вони постійно воюють на два фронти: з ворогом, агресором -- і тут усе чітко та зрозуміло; і з внутрішньою армійською солдафонською системою, де навіть після 11 років війни продовжують діяти радянські порядки. Стара військова система, побудована на чиношануванні та глибокій неповазі до молодших за посадою й званням, навіть якщо вони -- професіонали та добровольці, запекло чинить спротив будь-яким змінам і своїми діями чи бездіяльністю фактично займається шкідництвом і диверсіями. А якщо хтось із самого верху дасть вказівку "розібратися" з неугодними бійцями, які занадто багато кажуть і пишуть правди, то армійська система із задоволенням влаштує показову розправу. Тому, якщо ви невпинно "вірите в ЗСУ", не забувайте ставити позначки, кому саме вірите: тим, хто не вклав у армію ні грама власної праці, таланту (бо його немає) та жодної копійки своїх грошей, чи тим, хто побудував нову армію з нуля, вклав у неї задля перемоги у війні все, що в нього було, всю душу.
Оточіть себе тими, хто надихає.
