"Вперше відчула заздрість до Театру Франка". Ярослава Кравченко розповідає про гучні конфлікти за лаштунками, співпрацю з Оксаною Байрак та шпигунів, які стежать за глядачами.

Ярослава Кравченко – творча особистість, яка стоїть за створенням київського Дикого театру, а також веде телевізійні проєкти та займається продюсуванням. Вона активно трансформує українську театральну сцену, з'єднуючи сучасний театр із соціальними ініціативами та організуючи відкриті дискусії на актуальні питання.

В інтерв'ю OBOZ.UA Ярослава Кравченко розповіла про те, як тригерні театральні вистави можуть стати терапією для глядача, а також пояснила, чому "Конотопська відьма" на гастролях за кордоном - це не культурна дипломатія". А ще згадала про роботу зі скандальною режисеркою Оксаною Байрак та розкрила нові подробиці гучних історій театрального життя.

- Ярославо, ви - телеведуча, директорка, співведуча YouTube‑проєктів та авторка соціально значущих театральних постановок. Що з цього всього вам найближче?

Нещодавно я багато розмірковувала на цю тему. У різні етапи життя пріоритети змінюються: одні аспекти відходять на другий план, інші, навпаки, виходять на передній. Проте я точно усвідомлюю, що театральна діяльність займає значну частину мого існування протягом останнього десятиліття. Тому можу сказати, що я є директоркою Дикого театру, мрійливою особистістю і людиною, для якої справедливість має велике значення.

Ви деякий час виконували роль редакторки та журналістки в програмі "Говорить Україна". Існує поширена думка, що такі шоу мають сценарний характер. Наскільки це відповідає дійсності? Чи всі учасники програми були реальними людьми, чи інколи залучалися актори?

- Мій досвід роботи на телебаченні розпочався, що не всі знають, із програми "Давай одружимось" з Оксаною Байрак. Там я займалася підбором героїв. Як у "Давай одружимось", так і в "Говорить Україна" всі герої були справжніми людьми. Якими б дивними, смішними чи трагічними не здавалися їхні історії - це були реальні люди, які приходили на програму або щоб знайти кохання, або щоб відстояти справедливість. У "Говорить Україна" це була принципова позиція - працювати лише з реальними героями.

Так, частина програм мала розважальний характер, але була й велика кількість випусків, присвячених справжнім розслідуванням - не лише сімейним історіям, а й резонансним кримінальним справам. Цей період для мене був водночас цікавим і складним. Ти щодня стикаєшся з болем. І, мабуть, саме тоді я вперше вийшла зі своєї комфортної бульбашки й побачила, як живуть інші - люди з різною освітою, з різними долями, з різних регіонів. Бувало, що людина приходила з однією метою, а програма в результаті вибудовувалася інакше - життя часто виявлялося драматургічніше за будь-який сценарій.

Звичайно, під час підготовки до зйомок з героями редактори ретельно обговорювали їхні історії, і існував певний сценарій, згідно з яким мала проходити програма. Проте ніколи не можна з упевненістю передбачити, що скаже людина в момент емоційного сплеску. Іноді ми володіли лише частковою інформацією, а під час запису раптово з’являлися нові деталі, які змінювали всю картину. Наприклад, герой програми спочатку приходив як свідок певної події, а в процесі розмови випадково відкривав інформацію, що перетворювала його на активного учасника.

Ця робота виявилася нелегкою, але ми справді захоплювалися нашим проєктом. Ми багато працювали: постійні поїздки, відрядження, зйомки, монтажі та безкінечні телефонні розмови стали невід'ємною частиною нашого життя. Проте я не раз згадувала, що іноді так глибоко занурюєшся у справу, яка тебе надихає, що в якийсь момент усвідомлюєш: окрім роботи, в житті не залишається нічого іншого. І мені довелося зробити вибір — продовжувати в тому ж ритмі чи спробувати знайти щось нове, не менш важливе. Саме завдяки цій паузі після телеперіоду в мене з'явився Дикий театр.

Якщо вже згадали Оксану Байрак, чи можна дізнатися, чи вже тоді можна було помітити, що вона стане такою особистістю, яка вирушить до Росії та почне знімати фільми для пропагандистських медіа?

- Щиро кажучи, для мене це новина. Я не стежила за її діяльністю, тож навіть не знала, що вона нині знімає в Росії. Ми з Оксаною майже не перетиналися - у нас не було особистого спілкування. Робота тоді була побудована так, що окремо працювала редакторська група: ми збирали історії, проводили кастинг учасників, писали сценарії. А Оксана приходила вже безпосередньо на сам запис. Можу сказати лише, що вона була професійною ведучою, яка виконувала свою роботу. Але я навіть не впевнена, що вона тоді знала, як мене звати, - настільки коротким був цей контакт.

Протягом семи років ви були частиною Молодого театру, де тоді режисерував Станіслав Мойсеєв. Після приходу нового керівника Андрія Білоуса, якого нині звинувачують у сексуальному насильстві, ви вирішили піти з театру. Однак за час роботи там, напевно, у вас залишилися друзі та колеги. Чи були ви в курсі подій, що відбувалися в театрі, і чи обговорювали ці питання?

Так, я дійсно працювала в Молодому театрі, де очолювала відділ зв'язків з громадськістю. Коли Станіслав Мойсеєв отримав запрошення до Театру Франка, а новим керівником Молодого став Андрій Білоус, я швидко усвідомила, що співпраця буде проблематичною. Як новий керівник, він почав встановлювати свої правила взаємодії та втручався в уже налагоджені процеси. Це, мабуть, було зрозуміло, але для мене – абсолютно неприйнятно. Я зрозуміла, що нам не вдасться знайти спільну мову. Прямого спілкування з ним у мене практично не було, але з часом почала отримувати різну інформацію – чутки та розмови. У театральному середовищі їх завжди чимало, але про це говорили люди, яким я довіряла.

Кілька років тому, коли в Україні почали активно обговорювати проблему насильства в театрі після інциденту з актором і викладачем Талашком, ми вирішили провести анонімне опитування серед театральної спільноти про подібні випадки. У відповідях вже тоді неодноразово згадувалося ім'я Білоуса. Однак жоден з респондентів, ані дівчата, ані хлопці, не наважився висловити свої переживання публічно. Тож коли з’явилися відкриті заяви, я сприйняла це, з одного боку, як важливий етап — нарешті почули голоси тих, хто страждав, а з іншого боку, як своєрідне завершення історії, яка довгий час існувала лише на рівні чуток і тихих розмов.

І ось, через дев'ять місяців після старту розслідування, Білоусу офіційно пред'явили підозру. Дехто вважає це тривалим процесом, але, як спостерігач за подібними справами, можу сказати, що це навіть швидко. Наскільки мені відомо, було опитано сотні осіб — працівників та студентів театрального університету, колег із Молодого театру, а також колишніх співробітників. Це величезний обсяг роботи. Вважаю, що загальна кількість опитаних може сягати 300-400 людей. Я дійсно рада, що справа просувається, і сподіваюся, що результати ми побачимо в найближчому році.

Не так давно дружина Андрія Білоуса опублікувала пост у Facebook, в якому заявила, що її чоловіка звинувачують без достатніх підстав, і що проти нього була розпочата публічна кампанія, метою якої є його дискредитація. Вона також зазначила, що прожила з ним більше 30 років і не має жодних підстав для віри в висунуті звинувачення.

Звісно, я згодна з тим, що до винесення вироку судом ніхто не має права засуджувати особу. Це прерогатива компетентних органів, і ми повинні дотримуватися принципу презумпції невинуватості, який стосується всіх ситуацій, а не лише цієї. Водночас, якщо людина у шлюбі або близьких стосунках з обвинуваченим, цілком зрозуміло, що вона може не вірити у його провину та прагнути захистити його. Це природно, і я не маю наміру оцінювати їхні стосунки. Проте я підтримую жертв, адже говорити про насильство – це надзвичайно важко. Для цього потрібні величезна сила, сміливість і рішучість.

На жаль, в українському суспільстві все ще існує традиція звинувачення жертв. Ці дівчата стикнулися з осудом, погрозами та знеціненням на кшталт "сама винна". Те, що вони наважилися висловитися, є справжнім вчинком. Вірю, що саме завдяки таким голосам ми поступово формуємо прецедент, коли суспільство починає відмовлятися від толерантності до насильства.

Чи траплялися у вашому житті схожі випадки?

- Знаєте, у мене з дитинства була дещо інша парадигма виховання. У нашій родині не домінувала установка "ти ж дівчинка, тому маєш бути ось такою". Моє виховання було радше унісекс - мені ніколи не здавалося, що щось може бути недосяжним лише тому, що я жінка. Мабуть, якби жила з протилежною установкою, мені було б складніше - і заснувати театр, і змінювати професійні напрями.

Я завжди була впевнена: якщо я чогось прагну, то можу це досягти. Тому у професійному житті мені не доводилося стикатися з харасментом чи дискримінацією. Проте, якщо говорити про особисте життя, то тут ситуація інша. Я пережила аб'юзивні стосунки і не одразу помітила знаки тривоги. На жаль, це мало ледь не фатальні наслідки. Але, повертаючись до роботи і соціальних зв'язків, мені пощастило. З раннього віку я живу самостійно, чітко усвідомлюю свої межі і вмію їх захищати. Однак я усвідомлюю, що не всі мають таку можливість, тому прагну підтримувати жінок, які проходять через подібні випробування.

Як зародився ваш Дикий театр і яке значення він має для вас сьогодні?

Дикий театр виник з особливого виклику, спочатку лише для себе. Мої ідеї не вписувалися у жодні існуючі театральні формати, тому з'явилася концепція створення чогось нового. На початку Дикий театр був, можна сказати, розвагою, адже багато проєктів народжуються з цікавості, болю або резонансу - якщо це важливо, то варто втілювати в життя. Сьогодні Дикий театр для мене є платформою для вираження думок на важливі для мене теми, можливістю ділитися ідеями та знайти однодумців. Коли ми обираємо тему, будь-яку соціальну проблему, наша команда завжди поділяє цінності проєкту. У нас немає фіксованої структури або постійної трупи - це незалежний колектив. Всі актори працюють на контрактній основі, і їх підбирають через кастинг для кожного конкретного проєкту. За майже десять років існування нам вдалося співпрацювати з щонайменше 300 акторами.

Яку пораду ви дали б людині, яка вперше відвідує ваш театр? З чого варто почати знайомство?

Я б порадила спершу відвідати веб-сайт театру та ознайомитися з описами вистав, щоб зрозуміти, що саме вас зацікавить. У нас немає суворих правил вибору: ви можете обирати виставу за темою, емоційним відгуком або за особистими уподобаннями. Декілька наших постановок містять жорсткі елементи, в яких використовується повсякденна мова, включаючи ненормативну лексику. Це може бути несподіванкою для тих, хто звик до класичних театральних форм. Тому я настійно рекомендую уважно читати анотації та зауваження: ми завжди попереджаємо про наявність гучних звуків, сцен насильства або оголеності. Це наш спосіб проявити повагу до глядачів.

Щодо вибору конкретних вистав, я б не рекомендувала починати з "Кицюні". Ця постановка може викликати сильні емоції, оскільки вона ображає практично всіх, адже містить багато сексистських, гомофобських, ксенофобських і шовіністичних моментів. Замість цього, краще обрати ті вистави, які більше відповідають вашим цінностям і емоційному сприйняттю.

- Зараз багато пишуть про те, що театр переживає підйом: квитків не дістати, аншлаги. Але водночас є думки, що це стосується лише Києва, а режисер Давид Петросян сказав нам в інтерв'ю, що навіть у столиці "не на всі вистави стоять черги".

Якщо оцінювати театральний підйом за показниками аншлагів та продажу квитків, можна стверджувати, що протягом семи з десяти років існування Дикого театру ми переживали справжній бум. Проте з початком повномасштабного вторгнення ситуація зазнала змін: частина нашої аудиторії залишила місто, і конкуренція за увагу та ресурси глядачів стала значно напруженішою. Водночас з'явилася нова категорія відвідувачів - приблизно 50% наших глядачів оновилися, адже до Києва переїхали люди з інших регіонів. Долучити їх до театрального життя, зацікавити та знайти способи залучення - це справжнє випробування для нашого театру.

Сьогодні, безумовно, одним із найпопулярніших є Театр Франка. Цікаво, що в різних регіонах також спостерігається зростання інтересу до якісних театральних вистав. Раніше на сценах домінували антрепризи: запрошували кількох зірок, ставили легкі комедії, які завжди збирали повні зали. Нині ж акцент робиться на справжньому мистецтві, і це надзвичайно позитивно, адже встановлює нові стандарти для того, яким має бути якісний театр.

Коли я відвідую театр, після закінчення вистави мені цікаво дізнатися, які враження залишилися у глядачів, коли вони виходять із залу. Яким чином ви оцінюєте, наскільки та чи інша вистава сподобалася публіці?

Іноді це відбувається так само. Що більше, у нас це навіть зафіксовано в сценаріях роботи суперадмінів. Це наші дівчата, які зустрічають глядачів, піклуються про їхній комфорт і допомагають знайти місця. Після вистав вони спеціально слухають відгуки відвідувачів. Якщо хтось вирішує покинути зал під час вистави, ми також підходимо, щоб дізнатися причини. Це надзвичайно важливо — ми потім обговорюємо отриманий фідбек із командою. Випадки трапляються різні. Іноді люди просто не врахували час, наприклад, домовилися, що о дев'ятій будуть вдома, найняли няню для дитини, а тут раптом оголосили повітряну тривогу...

Іноді глядачі виходять з емоціями, висловлюючи думки на кшталт: "Це якась нісенітниця". У таких моментах я завжди заохочую їх задуматися, що саме викликало таку реакцію. Часто виявляється, що саме це і є найціннішим: персонаж або його вчинки можуть підсвічувати внутрішні проблеми глядача. Театр справді має терапевтичний ефект. Навіть якщо вистава не залишила приємного враження, вона може розкрити якусь емоцію чи аспект, що допоможе краще зрозуміти себе.

Протягом цього року ми реалізували безліч захоплюючих проєктів. Особливо важливим для мене стало створення "Школи світла". Цей навчальний проєкт має для мене особливе значення, оскільки в театральній індустрії завжди спостерігався дефіцит фахівців з освітлення, звуку та відео через брак відповідної освіти. З початком війни ця проблема загострилася. Одного разу я поділилася своїми ідеями щодо школи у Facebook, і отримала підтримку як від державних, так і недержавних театрів — це дійсно актуальна проблема. Перший пілотний курс ми провели для ветеранів, метою якого було не лише навчання, а й надання можливості здобути професію в театрі. Ще один наш проєкт, реалізований спільно з Наталкою Ворожбит, був спрямований на дівчат, які втратили своїх партнерів на війні або мають їх у полоні. Це була ресурсна, підтримуюча ініціатива.

Однією з найяскравіших подій Дикого театру в останні місяці стало вражаюче наповнення зали на прем'єру вистави "Я бачу, вас цікавить пітьма". Кажуть, що навіть самі організатори були здивовані таким запитом на квитки.

Ця постановка заснована на популярній книзі Ілларіона Павлюка "Я бачу, вас цікавить пітьма", яка здобула понад 150 тисяч шанувальників. Взятися за цей проєкт було нелегко: адаптувати психологічний трилер з 666 сторінок у двогодинну виставу стало справжнім випробуванням для колективу.

Спершу прем'єра відбулася у Львові. Коли я переглянула виставу, в моїй голові промайнула думка: "Вау, це справді вражаюче". Тепер я щаслива, що вона також з'явилася в Києві. У нас на плані гастролі по Україні, а анонс буде зовсім скоро — в лютому та березні вистава відвідає різні міста. Тож стежте за нашим графіком. Ми сподівалися, що вистава знайде відгук у серцях глядачів, але не очікували, що квитки розпродадуться всього за 40 хвилин. Щоб задовольнити великий попит у Києві, нам довелося організувати покази в більших залах. Наразі ми працюємо над показами в Жовтневому палаці.

Восени минулого року в одному з епізодів "Телебачення Торонто" на YouTube ви обговорювали чоловіків-колег, які виїхали за кордон після початку повномасштабної війни, і згадали про Стаса Жиркова - колишнього художнього керівника Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Чи підтримуєте зв’язок зі Стасом, і як ви оцінюєте ваші теперішні стосунки?

Судячи з усього, Стас вирішив виключити мене зі своїх друзів у соціальних мережах і заблокувати. Це його звична реакція. Я не вважаю, що в якості ведучої я зробила щось недоречне. Так, Стас залишив Україну і пішов з театру. Чи хотіла я на етапі підготовки матеріалу виключити його з переліку ухилянтів? Ні, я ставлюся до нього з повагою як до режисера. Він один із найталановитіших українських митців, з яким було цікаво співпрацювати, коли він ще був в Україні. Але це не змінює того факту, що він виїхав. Тож його присутність у сюжеті була обґрунтованою, так само як і участь інших осіб, з якими я також мала можливість спілкуватися.

Я цілком розумію реакцію Стаса. Наразі ми не підтримуємо зв'язок. Проте я щиро вважаю, що його від'їзд став значною втратою для українського театру. Він був вартісним режисером та творчим мислителем, здатним створювати сучасне театральне мистецтво. Водночас, він вчинив так, як вважав за потрібне для себе та своєї сім'ї – вивіз їх у безпечне місце. Чи можу я його засуджувати за це? Ні. Якщо зараз він ділиться історіями про війну в Україні в Європі і сприяє певним дипломатичним чи культурним ініціативам, то це його вибір, і я його поважаю.

В нашій країні справді існують серйозні виклики в сфері культурної дипломатії. Виступ "Конотопської відьми" на гастролях в Європі – це, безумовно, позитивний крок, але в цілому цього недостатньо. Нам потрібна цілісна комунікаційна стратегія. Проте я не можу оцінити, наскільки Стас відчуває вплив війни на себе і як він презентує Україну, оскільки не маю цієї інформації.

Чи слідкуєте ви за роботами своїх колег? Які останні вистави, які ви відвідали, вразили вас не лише своєю естетикою, а й можливістю принести практичну користь? Наприклад, значна увага приділяється постановці Давида Петросяна "ПоліАндрія" — трагікомедійній історії про жінку та її чоловіка-ветерана, що розкриває виклики адаптації після війни.

Я ще не мала можливості побачити цю виставу, лише ознайомилася з п'єсою, і вона справді вражаюча. Чесно кажучи, вперше за багато років я відчула заздрість до Театру Франка, адже Давид обрав поставити цю п'єсу саме там. Це безумовно робота, яка ідеально підходить для Дикого театру, і автор це розуміє — ми вже обговорювали це з Сергієм Кулибишевим. Мій досвід у театральному світі дозволяє мені стверджувати, що, знаючи текст і творчість Петросяна, я впевнена: це буде неймовірна вистава. Я щиро заздрю Театру Франка, що вони отримали цю постановку, а не ми. В кінці року я завжди складаю свій особистий рейтинг досягнень і невдач, і обов'язково зазначу, що ця вистава не відбулася в Дикому. Я пропонувала Давиду реалізувати її у нас, але, як зрозуміла, вже були укладені угоди з Франком.

Я не можу похвалитися великою кількістю відвіданих театральних вистав, адже важливо не насититися театром. Минулого року мною була переглянута "Калинова сопілка" під керівництвом Оксани Дмитрієвої, а зараз маю бажання відвідати її нову постановку за Брехтом в театрі "Золоті ворота". Також мене зацікавила нова робота Тамари Трунової "Роботи з тінню", про яку я чула багато позитивних відгуків. З останніх вистав, які я бачила, "Самотній захід" у Театрі на лівому березі вразив мене своєю майстерністю. На жаль, я пропустила "Прометей закутий" у Театрі Франка, про який чула багато розмов. Також переглядала "Дім" Жолдака в Театрі Лесі Українки. Що стосується невдалих вистав, то, можливо, мені просто пощастило, або ж я вмію добре вибирати - адже мої театральні враження зазвичай позитивні.

Нещодавно ви опублікували свою автобіографічну працю під назвою "Театр. Ютуб. Секс". Ми вже обговорили теми театру та YouTube, але мені цікаво, що ж ви висвітлюєте у книжці щодо сексу?

- Мушу зізнатися, я трохи обманула у назві. Книга більше про мою роботу, кар'єру, факапи та пригоди. Розділ про секс більше про те, чому важливо говорити про нього відкрито, особливо у публічній близькості. Я робила це як співведуча YouTube‑проєкту "Ебаут", розповідаючи багато особистих історій, які зазвичай не діляться навіть з близькими друзями. Але цей розділ не розкриває моїх особистих стосунків, після прочитання книжки часто пишуть, що сексу замало. Треба буде знайти час і написати окремо книгу "А тепер тільки секс" (сміється).

Чи відчуваєте ви жалку з приводу того, що залишили проєкт "Ебаут"?

Ні, мені справді була потрібна ця пауза. Вона надала мені можливість провести глибокий аналіз після семи років безперервної роботи на YouTube з "Телебаченням Торонто" та чотирьох років на "Ебауті". За цей період я багато розкривала своє особисте життя, і цей рік допоміг мені усвідомити, хто я є, які цілі я маю на майбутнє та як вдосконалити проєкти, які планувала реалізувати. Отже, завершення цього етапу принесло мені значні особисті досягнення.

Читайте також на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з акторкою Віталіною Біблів, в якому вона обговорює "папіків" у політиці, відновлення російських акторів у кінематографі та свого загадкового партнера: "Для когось війна, а для когось – материнська любов".