Уроки единства: как сплоченность способствует Украине в преодолении военных испытаний.
Протягом понад 1 200 днів масштабної війни я спостерігаю в українцях дві неймовірні якості, які можна назвати "суперсилами": щирість та єдність. Під час цього жахливого конфлікту ці риси трансформувалися в глибоке братерство та згуртованість. Україну часто порівнюють із вуликом, і це не випадково. Зіткнувшись зі стражданнями, втратою та щоденними викликами, які принесло жорстоке вторгнення Росії, люди об'єднуються, щоб протистояти цим труднощам. Кожен на своєму фронті: військові, рятувальники, представники влади, волонтери, гуманітарні працівники, інженери, медики, педагоги, матері та їхні діти.
Це не просто витривалість — українці не лише переживають війну, а й активно протистоять їй, живучи на повну силу й розвиваючись, не як жертви, а як ті, хто вистояв у цій боротьбі. Я завжди вражений, коли, ховаючись від ракетних атак і дронів у метро, українці виконують національний гімн. Коли вони щосили втікають на допомогу сусідам, чиї домівки постраждали від жорстоких обстрілів. Коли діти навчаються в підземних класах, роблячи свій внесок у майбутнє України. Мене глибоко зворушує, коли я спостерігаю, як ця чудова нація відмовляється піддаватися відчаю й зневірі, а натомість сама формує своє майбутнє: ремонтує зруйновані будівлі, відновлює громади, що стали прихистком для інших, та впроваджує інноваційні цифрові рішення. І найголовніше — вони плекають свободу.
Сьогодні у Всесвітній день біженців, коли ми вшановуємо стійкість та мужність людей, що були змушені покинути свої домівки, я згадую власний шлях - чотири роки на посаді Представниці Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні. Коли 19 травня 2021 року мій літак приземлився в Києві, я не могла уявити, наскільки моя робота відрізнятиметься від того, що було заплановано. Що я опинюся в епіцентрі повномасштабної війни в Європі й найбільшої кризи, пов'язаної з вимушеним переміщенням, з часів Другої світової війни, що змусила близько 10 мільйонів українців покинути домівки й стати біженцями в інших країнах або внутрішньо переміщеними людьми у власній.
Повномасштабна агресія Російської Федерації, що розпочалася 24 лютого 2022 року, стала несподіваним випробуванням на багатьох рівнях. Але це був шок, який не зупинив, а навпаки, спонукав до активних дій. Я спостерігала це в собі, у своїх колегах з Агентства ООН у справах біженців, а також у тих українцях, які мене оточували. Люди відкривали свої домівки для тих, хто втікав від війни на евакуаційних потягах. У таких містах, як Дніпро, Львів та інших, сповнені рішучості та співчуття, люди безкоштовно роздавали воду, ковдри, домашню їжу, підтримуючи одне одного та даруючи надію. Втікаючи з руйнівних міст, як-от Маріуполь, жінки створювали місцеві організації, наприклад, у Мукачеві на Закарпатті, щоб допомогти іншим переселенцям знайти нових друзів і отримати доступ до необхідних ресурсів. Від самого початку і до сьогодні відповідь на цю війну залишається спільною справою: громади об'єднуються, демонструють солідарність, гостинність і єдність, надаючи реальну підтримку тим, хто цього потребує.
За останні чотири роки я проїхала тисячі кілометрів по всій Україні, відвідуючи великі міста й маленькі села, зрівняні із землею. Пам'ятаю шок, який я відчувала на вулицях Ірпеня, Бучі й Бородянки у квітні 2022 року, одразу після того, як Україна відновила контроль над цими територіями. І емоційний підйом, коли разом із конвоєм ООН приїхала до Херсона 14 листопада того ж року, лише 72 години по тому, як місто повернулося під контроль українського Уряду.
У моїй пам'яті назавжди закарбується образ спустошених вулиць Північної Салтівки в Харкові, що раніше були живим осередком, де мешкали близько 40 000 осіб. Також я не забуду розповіді багатьох людей, які змогли повернутися до своїх домівок завдяки зусиллям УВКБ ООН та партнерів агентства, які допомогли відновити їх житло.
"Це таке диво, що ще до початку зими у нас замінили пошкоджені вікна. Нарешті в моєму домі буде тепло", - сказала мені Тетяна, мешканка Салтівки.
Проте для Тетяни, як і для багатьох інших мешканців прифронтових зон, з якими я спілкувалася, найголовніше – це усвідомлення, що про них пам'ятають, що є люди, які піклуються про їхнє життя та майбутнє. Тож забезпечення підтримки та надання послуг у найвіддаленіших куточках, які найбільше постраждали від війни, залишаються ключовими завданнями УВКБ ООН у цій гуманітарній кризі – щоб ті, хто найбільше потребує допомоги, не опинилися забутими.
Війна, на жаль, триває вже чотири роки. На фоні посилення російських обстрілів та наземних атак, що призвели до стрімкого зростання кількості загиблих серед цивільного населення в порівнянні з минулим роком, нових хвиль переміщення людей з прифронтових зон і загострення гуманітарної ситуації, важливо зберігати нашу солідарність. Відмовитися від боротьби та залишити марафонську дистанцію, не досягнувши мети, не може бути варіантом для українців, оскільки на кону стоїть майбутнє їхньої країни та дітей. Міжнародна спільнота повинна залишатися такою ж рішучою. Українці не шукають і не потребують "допомоги для вразливих". Вони прагнуть партнерства, підтримки та ресурсів, необхідних для відновлення, відбудови та збереження надії на краще майбутнє.
Навіть на четвертому році конфлікту надія на повернення залишається сильною. Результати опитування, проведеного УВКБ ООН, показують, що біженці та внутрішньо переміщені особи все ще прагнуть повернутися до своїх домівок. Хоча безпека є ключовою проблемою, не менш важливими є можливості для працевлаштування, доступ до житла та базових послуг у рідних громадах. Це створює умови для реального та стабільного повернення.
Оглядаючи останні чотири роки, я усвідомлюю, що це був найактивніший етап мого професійного шляху. Хоча може здатися незвичним говорити про те, що робота в зонах конфлікту, далеко від рідних, була для мене честю, я справді вважаю це великим досягненням — спостерігати, як нація об'єднується та відновлюється після травм і атак, завдяки спільності. Як солідарність перетворюється на джерело сили та єдності. Як надія продовжує жити навіть у найтемніші часи та в найглибших підвалах.
УВКБ ООН розпочало свою діяльність в Україні у 1994 році, коли організація надавала допомогу кримським татарам, які поверталися на свою батьківщину після депортації, що сталася під час Другої світової війни. Після початку війни в 2014 році, Агентство залишилося в Україні та адаптувало свої програми допомоги відповідно до нових викликів. У 2022 році УВКБ ООН значно розширило свої зусилля, щоб надати термінову підтримку мільйонам українців, які шукали притулку від масштабного вторгнення Росії, що порушило принципи Статуту ООН та територіальну цілісність України. Організація продовжує беззастережно підтримувати український народ у ці складні часи, супроводжуючи його на шляху до відновлення та процвітання, поки це буде необхідно.
Україна та українців потребують миру - без постійних обстрілів і загибелі цивільних, без руйнування домівок і цивільної інфраструктури. Але цей мир має бути сталим і заснованим на принципах справедливості й міжнародного права. Без цього відновлення, повернення, відбудова та єдність залишатимуться під загрозою.
Після закінчення війни Україна стане новим домом для тих, хто залишив усе позаду, для тих, хто ніколи не покидав своїх рідних місць, для людей, які повернулися з власною історією війни, а також для тих, хто не зможе повернутися додому через зруйновані оселі або території, які залишаються під контролем Російської Федерації. Без належної підтримки та розуміння зустріч цих різних реальностей може призвести до напруги й загрожувати основам солідарності, гостинності, єдності та згуртованості серед українців. Тому найважливішим завданням у процесі відновлення, як і під час надзвичайної ситуації, повинно бути залучення, підтримка та увага до кожного українця, незалежно від їхнього походження, статусу переселенця чи життєвого досвіду, щоб ніхто не залишався забутим чи непоміченим. Спільні дії, проявлені у важкий час, можуть стати джерелом натхнення та досвіду в новій реальності. Значну роль у цьому процесі може відіграти нове Міністерство національної єдності, яке сприятиме зміцненню громадських зв'язків через активізацію громадських мереж та ініціатив, а також допоможе у формуванні нового відчуття спільності та належності для всіх.
Ніхто не знає, коли та як закінчиться ця війна. Єдине, в чому я впевнена: непохитність і рішучість українців, а також сила їхньої гостинності, солідарності та єдності є надійним фундаментом вільної, успішної та незламної нації.
