"Минає вже шість місяців, як я керую Boeing" — ділиться враженнями пілотеса Анастасія Коломиченко. 7 грудня 2024 року
Анастасія Коломиченко. Джерело: Українське Радіо.
"Один політ кардинально змінив усе в моєму житті"
Анастасія Коломиченко - друга пілотеса в українській авіакомпанії SkyUp. Вона одна з тих, хто кермує багатотонним літаком на висоті кількох тисяч метрів з півтори сотнями пасажирів на борту. Нині, коли небо для цивільних над Україною закрите, вона здійснює польоти в інших країнах. Анастасія чітка і лаконічна, завжди зібрана і впевнена в собі. Розповідає, що дуже довго йшла до того, щоб стати пілотесою.
Після багатьох годин навчання та тренувань, вона тепер за штурвалом літака почувається так, ніби плаває у своїй стихії. Зізнається, що за кермом автомобіля в Києві відчуває більше напруження, ніж під час польоту. Авіація завжди була частиною життя Анастасії Коломиченко, адже її батько працював авіадиспетчером. Тож, незважаючи на деякі сумніви, вона вирішила обрати шлях, пов'язаний із літаками.
"Родом я із Кропивницького, але насправді в паспорті написано, що я народилась у Дніпрі. Як так сталося, я не знаю, не питайте. Я народилась навпроти Льотної академії, там є пологовий будинок, от я в ньому народилась, місто Кропивницький. Мама з Кропивницького, тато зі Львова. Тато там навчався, вони з мамою познайомились, і все, потім з'явилась я. Тато дуже хотів, щоб я була диспетчером, але якось мені до душі не йшло. І я хотіла вступити на міжнародні відносини. Мені хотілося бути дипломатом, я до цього дуже довго йшла. Я намагалась краще вивчити ті предмети, які потрібно складати, щоб гарно вступити. Я склала непогано ЗНО, пройшла на міжнародні відносини в Києві, але потім мені показали, як літати в літаку. І я зрозуміла, що, мабуть, міжнародні відносини - це не настільки цікаво. Були такі обставини, що дозволили мені трохи покерувати літаком. І мені сподобалось. У мене ніяких зв'язків не було. Були у моїх батьків. Вони всі разом вчились, пілоти, диспетчери. Один одного знали, разом жили в гуртожитку. Тому так. Пройшла на бюджет і думала, що все в мене вже добре, треба переїжджати в Київ, шукати житло, орієнтуватися далі по життю, але потім один політ усе кардинально змінив в моєму житті. І все. І я повезла документи в Льотну академію, пройшла там певні екзамени, ще додаткові були як умови для вступу. І мені сказали, що я можу залишати оригінали, тому що по балах я пройду. І все. З 1 вересня 2009 року почалось навчання.
Звісно, що здоров'я має значення. Ти проходиш медичну комісію, здаєш аналізи, проходиш різноманітні тести, а також тебе оглядають кілька лікарів. Крім того, був психологічний відбір, де відбувалася бесіда з психологом, виконувалися певні тести, а, звичайно, як і для всіх, потрібно складати ЗНО," -- ділиться досвідом Анастасія.
"В Академії я єдина з групи склала на 100%. І мені викладач сказав, що "ти дівчина, ти скласти на 100% не могла..."
Анастасія Коломиченко відзначалася сумлінністю у навчанні. Проте в Академії вона вперше зіткнулася з специфічними вимогами, пов’язаними зі своєю статтю. Незважаючи на це, нинішня пілотеса має філософський підхід до таких ситуацій. Вона вважає, що проблема полягає не в ній, а в тій людині, яка свідомо чи підсвідомо висловлює образливі коментарі.
"Кожна людина є унікальною. У всіх нас свої думки, переконання та емоції, які змінюються в залежності від моменту, тому ці аспекти досить суб'єктивні. Іноді зустрічаються особистості, які на перший погляд не вражають. Але важливо вміти налагоджувати спілкування з кожним. Це є суттєвою частиною нашої професії, і цій навичці потрібно навчитися. Мій перший досвід з цим стався в Льотній академії, коли я здала тест з навігації на 100%. Я була єдиною в групі, хто досяг такого результату, і викладач, здивований, сказав: "Ти дівчина, ти не могла скласти на 100%, тому приходь до мене сьогодні на усну відповідь". Це був момент, коли я зрозуміла, що мені доведеться подолати певні труднощі. Я прийшла на зустріч. Вибір у мене не був великим, але, зрештою, викладач поставив мені п'ятірку. Проте деякі люди не люблять визнавати свої помилки. Вважаю, що це все досить умовно, адже існує безліч різних людей з різними поглядами на життя, і ми всі сприймаємо світ по-своєму", -- ділиться своїми думками пілотеса.
"Для того, щоб отримати професію пілота, необхідно інвестувати більше 70 тисяч доларів" (дані до війни).
Щоб стати пілотом або пілотесою в цивільній авіації, необхідно пройти навчання та отримати ліцензію, що зазвичай коштує близько 70 тисяч доларів. Проте, як зазначає Анастасія Коломиченко, після початку повномасштабного вторгнення ці витрати можуть суттєво зрости.
В Україні наразі неможливо здійснювати авіапольоти. Це, звісно, призводить до зростання витрат, оскільки всі необхідні процедури доводиться виконувати за межами країни. Це стосується як навчальних годин, так і оформлення документів та складання іспитів, які за кордоном обходяться значно дорожче. Тому я сумніваюся, що можна вкластися в 70 тисяч гривень на всі ці витрати. Процес підготовки складається з теоретичного та практичного навчання, яке включає в себе польоти на літаку. Спочатку учні літають на малих літаках, а згодом переходять на більш великі. Мій перший літак — НАРП-1, це одномоторний малий літак українського виробництва. Саме на ньому я здійснила свій перший політ над Кропивницьким разом з інструктором. Я отримала свою першу ліцензію приватного пілота, а згодом — ліцензію комерційного пілота. Після отримання другої ліцензії необхідно або шукати роботу, якщо така є в даний момент на ринку праці, або продовжувати навчання для отримання типового рейтингу на великий пасажирський літак, на якому плануєш працювати. Раніше в Україні існували програми, які дозволяли отримати всі ці навички, наприклад, через SkyUp чи МАУ. Але були й часи, коли можливості отримати освіту через кадетські програми були обмежені, і все навчання доводилось фінансувати самостійно. У моєму випадку я також покладалася лише на власні кошти. Коли я здобула ліцензію комерційного пілота, мій нальот склав 150 годин. З цими годинами можна приступати до оформлення всіх необхідних документів і шукати роботу у своїй галузі.
Анастасія розповідає: «Я закінчила навчання в 2014 році. Прогнози тоді були не надто обнадійливими. Ситуація у галузі була складною, адже багато досвідчених пілотів не могли знайти роботу через значне скорочення авіаційного ринку, зменшення кількості авіакомпаній та вакансій. Це був нелегкий період. Тому я деякий час викладала англійську мову дітям. Згодом я працювала рік стюардесою. За цей час мені вдалося накопичити кошти для отримання ліцензії на Boeing. Після отримання ліцензії я подала заявку на позицію другого пілота і почала свою кар'єру в авіації».
Анастасія Коломиченко. Джерело: Українське Радіо.
"Літак не злетить без досвідченого пілота; знання та навички за штурвалом є вкрай важливими."
Перший політ як пілотеси не надто врізався у пам'ять Анастасії. Натомість вона в деталях памʼятає співбесіду перед прийняттям на роботу.
Це сталося в "Браво", на борту Boeing-737 Classic. Мій прийом на роботу відбувся під наглядом льотного директора авіакомпанії. Зала була переповнена людьми, які уважно спостерігали за мною і слухали кожне слово. Це викликало у мене неабиякий страх. Після цього я отримала пропозицію про роботу. Мені довелося пройти численні навчання від компанії, а згодом – ще більше підготовок. Потім настав момент мого першого польоту. Я вважаю, що це був рейс до Бейруту, проте точно не впевнена. Під час першого польоту другий пілот зазвичай займає позицію на третьому кріслі, виступаючи в ролі спостерігача. Спочатку він лише спостерігає за процесом, намагаючись адаптуватися до поведінки в кабіні. Це свого роду адаптаційний період. Не можна одразу сідати за штурвал і починати керувати - потрібен час, щоб зменшити відчуття страху. Це нормальна практика для всіх. Дуже важливо, коли поруч є інструктори, які прагнуть навчити, розуміють твої переживання і готові підтримати. Це дійсно має велике значення.
Ми маємо певний маршрут, за яким ми летимо, ведемо радіозвʼязок, міняємо певні параметри, щоб літак летів так, як нам потрібно. Літак сам не летить, треба, щоб людина щось робила для того. Є навігаційні точки, вони всі забиті в комп'ютері, який вміє багато чого робити, але для того, щоб він то все робив так, як тобі треба, треба трошки розуміти. Тому процес навчання довгий, тому що знати треба дуже багато всього.
Перед кожним вильотом і після приземлення всі літаки проходять ретельну перевірку. У разі виявлення будь-яких недоліків техніком складається відповідний акт, і поки проблема не буде усунена, рейси не виконуються. Завдяки цьому надзвичайні ситуації трапляються вкрай рідко. Крім того, двічі на рік кожен пілот повинен проходити тренування на авіаційному симуляторі, який відтворює всі можливі аварійні сценарії. Тут детально відпрацьовується алгоритм дій на випадок, якщо виникнуть неполадки. Проте, одного разу Анастасія Коломиченко опинилася в реальній кризовій ситуації.
У авіакомпанії "Браво" у мене стався випадок розгерметизації.
"В авіакомпанії "Браво" в мене була розгерметизація. Випали маски. Назад у Бориспіль повернулися, все добре. Літак обстежили, знайшли, що було не так, відремонтували. Я зробила посадку, вийшла з літака, написала свої папери, які мала написати, і пішла відпочивати. Далі це вже питання до технічного складу, до інженерів. Вони займаються всім далі. Просто ти все робиш так, як робив на тренажері. І все. Наша робота - зробити так, щоб пасажири нічого не відчули, щоб все було добре. В них політ почався гарно і закінчився гарно. Максимум, прилетіли, пересіли на інший літак, далі полетіли. Наша робота - забезпечувати сервіс і безпеку. І спокій.
У літаку неможливо підійти до нас, оскільки ми перебуваємо у кабіні пілотів, яка зазвичай закрита для сторонніх. Наблизитися до нас можна лише в терміналі, коли ви прямуєте до літака. Однак, ми рідко спілкуємося з пасажирами, оскільки завжди поспішаємо на борт, адже у нас є обов'язки. Я завжди працювала з чудовими бортпровідниками, відповідальними старшими бортпровідниками, які самостійно справлялися з пасажирами. Екіпаж – це злагоджена команда, і кожен відповідає за свою ділянку роботи, тому все працює злагоджено. До складу екіпажу входять командир літака, другий пілот, старший бортпровідник та кілька рядових бортпровідників, залежно від типу повітряного судна, зазвичай це три або чотири особи. На кожні 50 місць у літаку призначається одна бортпровідниця. Вся відповідальність завжди лягає на командира, тому, щоб стати командиром, потрібно мати значний досвід, впевненість у собі та здатність знаходити вихід із будь-якої ситуації. Тому бути командиром – це складно. Але у звичній роботі обов'язки командира та другого пілота насправді не відрізняються. Ми виконуємо однакові завдання: в один бік один пілот керує літаком, а інший веде радіозв'язок, а в зворотному напрямку – навпаки, – пояснює пілотеса.
"З моменту початку масштабної агресії я вже 2,5 роки займаюся волонтерською діяльністю."
У 2019 році, коли почалася епідемія ковіду, чимало авіакомпаній стикнулися з економічними проблемами й перебували на межі банкрутства. За весь період карантину Анастасія Коломиченко здійснила всього 4 польоти. Пізніше зʼявилися перспективи відновити рейси. Але почалося повномасштабне вторгнення...
"Перед війною перспектива з'явилась, я вже мала їхати на тренажер поновлювати ліцензії. До речі, я мала їхати 26 лютого. Але 24 лютого почалась повномасштабка, і вже ніхто нікуди не їхав. Ми були з чоловіком в Одеській області, в нього була відпустка, і ми їхали дихати морем. Тому ми зустріли його на березі моря під Придністров'ям, і нам всі дзвонили та казали, їдьте звідти, тому що може ще й звідти початися. І в наш перший день повномасштабки ми їхали додому. Нам всі на зустріч їхали за кордон, а ми їхали додому в Бориспіль, бо нам треба додому. В нас в Борисполі відкрився на той час волонтерський центр. Ми просто туди пішли і спитали, що треба. Ми тут, у нас є машина, у нас є руки та ноги, і ми можемо щось робити. На той час сказали, що нічого не треба. Чоловік нас записав у список тероборони та повернувся додому. Потім мені просто передзвонили і спитали, чи я пілот. Я кажу, що так, я пілот. Тут є дрони й треба пілот. Я кажу, я трохи не той пілот, але можу розібратись. Я думаю, що це не дуже довго. Вони сказали, що не потрібно. Я кажу, я можу чимось іншим допомогти, можливо, ще є якась робота. І так почався наш волонтерський шлях. Ми просто долучилися вже до спільноти, яка на той момент щось робила. Тому що для мене це було важливо щось робити, бо просто сидіти було страшно. Я два з половиною роки займалась волонтерством. І тільки навесні з'явилась можливість подати документи в SkyUp, тому що я знала, що набирають пілотів.
У мене була чинна ліцензія, однак для того, щоб сісти в літак і здійснити політ, потрібно було пройти кілька сесій тренажера та скласти теоретичні іспити. Це виявилося довгим і затратним процесом. Минулого року я зіткнулася з питанням, чи хочу я продовжувати свою кар'єру в авіації, адже терміни підходили до завершення, і мені довелося б почати все з нуля, що обійшлося б ще дорожче. Врешті-решт я вирішила оновити всі свої документи і ще раз спробувати знайти роботу. Перспективи на авіаційному ринку були не найкращими, але я все ж вирішила пройти тренажер і спробувати ще раз. На щастя, у мене вийшло, -- ділиться Анастасія.
"Вже шість місяців, як я знову за кермом Boeing."
Вже шість місяців Анастасія Коломиченко знову керує Boeing. Наразі вона перебуває у відрядженні за межами країни. Її чоловік також працює другим пілотом у цій же авіакомпанії. Пара свідомо вибрала українську компанію, щоб мати можливість залишатися в рідному Борисполі та сплачувати податки на користь українського бюджету.
"Наразі авіакомпанія SкyUp працює за ACMI-проєктами. Тобто, як це називається в авіаційному світі, "мокрий лізинг". Це коли умовно літаки здаються в оренду для іншої авіакомпанії разом з екіпажами. Тобто, літаки роблять роботу іншої авіакомпанії в певних країнах, де ця компанія оперує. Наразі є декілька баз, вони постійно змінюються, тому що авіаційний ринок ніколи не є стабільним. Наприклад, у нас є база в Шарм-ель-Шейху, Кишиневі, в Ларнаці. І з цих аеропортів ми здійснюємо рейси різними напрямками. Завжди цікаво щось нове, нові аеропорти, в яких ти ще не був. Коли ти постійно літаєш з одного аеропорту, наприклад, ми прилетіли в Ларнаку, і звідти оперуємо, то штамп ставиться тільки коли ви перший раз прилетіли, далі ви літаєте по Генеральній декларації, та вам уже штампи не вставлять. Поставлять вам вже штамп на виїзд, коли ви будете їхати додому. Все. З тими країнами, в яких у нас немає домовленостей про безвізовий режим, візи потрібно. Але в екіпажів, якщо я не помиляюсь, є три дні по Генеральній декларації про те, що екіпаж може перебувати в країні без візи, навіть якщо віза потрібна. Тобто, ви залітаєте, наприклад, щоб зробити рейс в Лондон, ви прилетіли, і у вас є три дні, щоб вилетіти назад без штампа як екіпаж.
Найдовший рейс, напевно, до Оману — це близько 4,5 години в один бік. Іноді трапляється, що ми прибуваємо в певну точку і одразу ж повертаємося назад, а там вже відпочиваємо. На наступний день знову вирушаємо в подорож, потім повертаємося. Близько так це й виглядає. Але бувають і такі рейси, коли після приземлення залишається трохи вільного часу. Проте зазвичай у цей момент потрібно спати. В середньому за місяць ти здійснюєш близько 15 рейсів, хоча це залежить від сезону та завантаженості. Влітку у нас більше польотів, а взимку — менше, але все по-різному. Зазвичай, приблизно місяць літаєш, а кілька тижнів проводиш вдома, — розповідає пілотеса.
Анастасія Коломиченко. Джерело: Українське Радіо.
Без будь-яких упереджень.
Анастасія Коломиченко абсолютно не вірить у жодні забобони. Вона не гладить літак перед вильотом і не хвилюється через пришивання ґудзиків. Її підхід - мінімум емоцій і максимум раціональності. Вона дотримується лише одного неписаного правила: першим до літака завжди має заходити командир. Цікаво, що оплески пасажирів у кабіні пілотів все ж відчутні, і це приносить задоволення пілотам. Анастасія зазначає, що аплодисменти після зльоту чи посадки звучать не тільки від людей з пострадянських країн, але й від пасажирів з інших частин світу. Це, безумовно, підвищує настрій команди.
Пілотеса щиро сподівається, що незабаром знову зможе літати з українських аеродромів. Анастасія впевнена, що краєвид, який відкривається з літака над Україною, є найвражаючим, з усіх, які їй доводилось спостерігати. Це не лише обʼєктивна оцінка, адже наш край славиться різноманітними та мальовничими ландшафтами — від лісів і полів до моря та гір. Але це також і субʼєктивне відчуття, адже саме тут, вдома, навіть короткочасна відсутність викликає глибокі емоції.
