Віктор МОРОЗ: "Відвернув автомобіль в останній момент перед терактом у Тель-Авіві"

Гість програми "Стара школа" - колишній футболіст київського "Динамо" та зірка ізраїльського чемпіонату 90-х років.

Інтерв'ю, подібне до цього, для Sport.ua сьогоднішній учасник "Старої школи" ніколи не давав. Проте його ім'я часто з'являлося на перших шпальтах ізраїльських видань, адже в 90-ті роки він був зіркою місцевого футбольного чемпіонату. Віктор Мороз був одним з ключових гравців київського "Динамо" в останньому сезоні чемпіонату СРСР, коли команда переходила до нового етапу під керівництвом Анатолія Пузача, замінюючи зірки 80-х. Однак через травми та інші обставини Віктору не вдалося закріпитися в "Динамо" надовго. Замість цього він став відомим у чемпіонаті Ізраїлю, очолював збірну з пляжного футболу та разом із Дем'яненком здобував титул в азіатській Лізі чемпіонів.

Ця бесіда проходила в одній з кімнат динамівської бази на Нивках, де 57-річний Мороз наразі виконує обов'язки тренера. Тож перші запитання виникли абсолютно природно.

Шановний пане Вікторе, як відомо, ви розпочали свій футбольний шлях у "Восході", що розташований у Дарницькому районі, перш ніж потрапити до школи "Динамо". Чи правда, що ваше знайомство з "Динамо" почалося саме з Нивок?

- Так. Десь з 1980-го сюди перейшов. До того на "Восході" тренувався роки два. Потім отримав запрошення від Сан Санича Шпакова. З ним і випускався зі школи. В нашій групі тоді був Ігор Жабченко, а з Олексієм Дроценком і Сашком Морозом, з якими починав тоді, зараз тренуємо молоді у динамівській академії. Показово, що після нашого випуску минуло вже понад 30 років, а ми досі знаходимо причини зустрічатися. Заслуга найперше Сан Санича в тому, що така кількість дітей не лише полюбила футбол, а й зробила його своєю професією. Я ось уже сім років треную тут, у школі на Нивках. Дитячий футбол став черговим етапом у професійній діяльності. Отримую від нього задоволення.

Багато тренерів, які пережили епоху футболу 90-х, висловлюють занепокоєння, що сучасні діти стали іншими, і не на краще...

- Звичайно, менталітет, особисті взаємини, інтереси поза футболом змінилися. Але всі діти різні. Як і в наш час. Зараз прийнято говорити, що діти сидять у телефонах та комп'ютерах. Проте від цього нікуди не дінешся. Часи такі. Якщо в цьому не розбиратися, то не зможеш ні нормально жити, ні навчатися в школі чи у вузі.

Коли ви почали займатися футболом, на полі ще грали легенди зіркового "Динамо" 1975 року, а вже тоді починали з’являтися таланти, які згодом створять команду-зірку, що сяятиме у 1986-му. Сьогодні ж, щоб залучити дітей до "Динамо", не вистачає гучних перемог, адже їх просто немає...

- По-перше, я б не став розділяти "Динамо" за періодами. Бо і перемоги в 60-х, і в 70-х, і у 80-ті та 90-ті - це перемоги одного "Динамо". Це все - в клубі. Нинішні покоління продовжує те, що досягали інші покоління. Виходячи з цією ж літерою Д на грудях. Так, якщо раніше "Динамо" було вершиною мрій для юних футболістів з усієї України, то зараз ситуація змінилася. Настільки, що "Динамо" не марять навіть усі діти в Києві. Це не проблема, а дилема - як і чим мотивувати дітей, щоб "Динамо" для них було таким ще престижним, як колись для нас. Треба враховувати, що раніше "Динамо" було народною командою. Сьогодні змінилися часи і цінності. Хоча залишаються й діти, для яких "Динамо" в серці й зараз. Припускаю, що все залежить від тих цінностей, які прищеплюють батьки. Приміром, батьки все життя вболівали за "Динамо". Якою тоді виросте дитина?

Чи є у вас вихованці, на яких ви можете з гордістю дивитися?

Це звучить дуже рішуче – учні. Я можу навести приклади дітей, у розвиток яких я вніс свій внесок, співпрацюючи з іншими тренерами. Антон Царенко зараз виступає на правах оренди в польській "Лехії" з Ґданська, а Ігор Горбач і Артем Слесар грають в оренді за "Зорю".

Вам пощастило не лише спостерігати за процесом, але й з юності мати можливість грати разом із футболістами, які здобули Кубок кубків у 1986 році. Адже в ті часи, коли гравці проходили реабілітацію після травм або відбували покарання, вони виступали за молодіжну команду.

Там також були молоді гравці, які потребували більше практики на полі. Слід зазначити, що дублери завжди були близько до основного складу: вони мешкали в одній двоповерховій будівлі на базі, харчувалися в одній їдальні та тренувалися на сусідніх полях. Іноді траплялося, що під час тренування хтось з основи отримував травму, і його миттєво замінював дублер. Коли я закінчив школу в 1986 році, Віктор Колотов перевів мене до дублюючого складу. На відміну від своїх однолітків, я мав певну перевагу, адже раніше вже залучався до тренувань з дублерами "Динамо". Було неймовірно грати поряд з такими гравцями, як Ігор Бєланов, Олександр Заваров, Іван Яремчук та Василь Рац. Хоча Олег Блохін не виходив на поле за дубль у той час, я був у захваті від можливості спостерігати за ним зблизька: бачити його вміння, мислення та те, як він втілює свої ідеї в життя.

Чи дотримувалися ви субординації?

В нашій компанії завжди панувала повага, незалежно від місця - чи то в їдальні, в автобусі, чи просто під час прогулянки. Лише на футбольному полі всі ставали рівними. При цьому, у нас не було традицій "дідівщини". Так, ми й справді носили м'ячі, але на стіні коридору, поруч із кабінетом, де ми спілкуємося, висять фотографії мого друга Андрія Баля з м'ячами в руках. Він брав участь у двох чемпіонатах світу, але це ніяк не вплинуло на його скромність.

- У дублі ви провели чотири роки. До основи Лобановський вас підпускав лише на матчі Кубка федерації, які сприймалися як тренувальні спаринги. Не пригнічував такий стан речей?

У цьому контексті Блохін колись дуже точно підкреслив: "Необхідно опинитися в потрібний час у правильному місці". Дійсно, багато талановитих футболістів з нашого дублю не витримували очікувань і шукали нові можливості. Вони прагнули грати, і місце, де це відбувається, для них не було важливим. Це їхнє рішення. Я ж вирішив залишитися до останнього. І хоча в певний момент також був близьким до того, щоб піти, отримував пропозиції не тільки з України, а й з Чехії. Я вирушив до Валерія Васильовича, щоб обговорити свою ситуацію. "У мене є пропозиція, - сказав я, - хочу грати". Лобановський уважно вислухав і відповів: "Куди б ти не пішов, ти знайдеш можливість грати. Але ти ж киянин, ти виріс у цій школі, пройшов багато в дублі. Зрозумій, тебе не тримають тут просто так. Незабаром відбудеться зміна поколінь. Ти не хотів би довести собі, що ти цінний саме в цій команді?"

Це була моя перша, хоча й коротка, бесіда з Лобановським. Він зміг мене переконати. А вже в 1990 році я потрапив до списку основної команди. Хоча і грав не так багато, я усвідомлював, що мій момент наближається.

Отже, сталося так, що одним із перших повноцінних матчів за основний склад навесні 1991 року ви провели на "Камп Ноу", проти блискучої "Барселони" під керівництвом Йогана Кройфа — команди, яка демонструвала справжній еталон футболу того періоду.

Перед початком матчу Анатолій Пузач, який на той момент вже обіймав посаду головного тренера "Динамо", запитав: "Чи ти боїшся?" Я відповів відверто: "Не боюся. Хочу грати". Можливо, я відчував невеличкий мандраж, але це цілком нормально перед будь-якою грою, навіть якщо вона не є такою важливою. Звичайно, я міг би заявити, що ще не готовий, але це була унікальна можливість зіграти на великій арені проти сильного суперника. Бажання виступити перевищувало будь-який страх. Ми показали відмінну гру, ледве не влаштували сенсацію після домашньої поразки 2:3. І могли б це зробити, якби Юран влучив у ворота, перекидаючи м'яч головою через Субісаррету з лінії штрафного. Наша команда тоді мала величезний потенціал. Багато молодих гравців, які раніше виступали за дубль, потрапили в основу, коли старші гравці почали активно переходити в закордонні клуби. На жаль, це був період змін: Союз розпадався, і багато молодих футболістів також шукали нові можливості.

- Правда, що після жорсткого Лобановського з його авторитетом Пузач здавався футболістам надто м'яким і відповідно не мав такого впливу на команду?

Ми були молоді і безтурботні. Нам було байдуже, хто веде команду – Лобановський, Пузач чи інший тренер. Адже поруч з Анатолієм Кириловичем працювали Віктор Колотов і Володимир Веремєєв, з якими ми вже мали досвід співпраці в дублі. Пузач також мав значний досвід як гравець і довготривалий асистент Лобановського, його авторитет ніхто не ставив під сумнів. Ми старанно виконували свої обов'язки. Так, після матчу з "Барселоною" наш старт у останньому чемпіонаті СРСР виявився невдалим, і ми деякий час займали останні позиції в таблиці. Але це був етап нашої адаптації до справжнього професійного футболу. Команда набула впевненості у своїх силах і в кінці сезону вже активно боролася за медалі.

У той період "Динамо" не відзначалося стабільністю на протязі сезону: команда могла здобути перемогу над "Спартаком" у Москві з рахунком 2:0, а згодом зазнати поразки від невідомого "Паміру". Були й незрозумілі матчу, такі як київський поєдинок проти "Пахтакора", де, ведучи 3:1, команда за кілька хвилин дозволила суперникам зрівняти рахунок. Чув чутки, що це могло бути результатом угоди...

Ні, це характерно для молоді. У попередньому сезоні лише кілька гравців, таких як Олег Лужний, Ахрік Цвейба, Сергій Шматоваленко, Борис Деркач, Сергій Заяць, Сергій Юран і Олег Саленко, мали досвід виступів за основну команду. Інші, як Сергій Ковалець, Юрко Мороз, Степан Беца, Андрій Анненков, Андрій Алексаненков та Олег Матвєв, були фактично новачками. У багатьох матчах нам не вистачало зовсім трохи, щоб досягти успіху. Пригадайте, наприклад, наш останній поєдинок проти "Торпедо" в Москві. За його результатами ми могли фінішувати або з бронзовими медалями, або на п'ятій позиції, адже в разі програшу нас ще й обходив "Чорноморець". Врешті-решт, ми програли 0:1, хоча показали гідний футбол. У кінцівці нам не вистачило сил. Але ніхто не сприйняв це як трагедію, адже тренерський штаб усвідомлював, що формується нова команда.

У цьому складі вже не залишилося жодного гравця з "Динамо"-1986. Хто ж був головною фігурою в роздягальні? Хто збирав команду разом?

У 1990 році, ще перед тим, як ми вирушили, важливою фігурою для нас став Андрій Баль, який об'єднував нашу команду своїм життєвим досвідом і тонким почуттям гумору. Після нього, без сумніву, варто виділити Ахріка Цвейбу, адже саме його ми обрали капітаном. Що стосується ігор, то на полі лідерські якості могли проявлятися у різних гравців.

Також "Динамо" залишило слід в історії, ставши учасником першого турніру Ліги чемпіонів. Причому, в дебютному матчі команда здобула несподівану перемогу над "Бенфікою", у складі якої виступав Юран.

Ніхто не сподівався на таке від нас. Однак ми довели, що здатні на більше. Заповнені трибуни, безумовно, стали додатковим стимулом. Багато з нас ще не мали досвіду виступів перед такою великою аудиторією, тож відчували неймовірне піднесення та відчуття відповідальності.

Наступним етапом нашої подорожі став матч проти "Спарти" в столиці Чехії, Празі. Це відбулося 11 грудня, ставши останньою грою року. Багато хто не пам'ятає деталей того поєдинку, лише те, що ми програли з рахунком 2:1. Але не бійтеся, зазирніть у записи матчу, щоб побачити, в яких умовах ми грали. На той момент вимоги до організації матчів не включали обов’язкове підігрівання поля. Ми прибули на ранкове тренування, а температура повітря була -2, газон покритий льодом. Нам довелося шукати відповідне взуття, щоб хоча б не впасти. Шипи ковзали, звичайні кросівки також не допомагали. Сороканіжки, які зараз стали звичними, були на озброєнні лише у двох наших гравців – Сергія Зайця та Олега Саленка, які отримали їх у юнацькій збірній СРСР. Інші ж під час гри на слизькому полі виглядали, як корови. А "Спарта" вийшла в сороканіжках. Ось вам і відповідь на результат.

Наступні чотири поєдинки Ліги чемпіонів "Динамо" відбулися навесні. Проте ви вже не були на полі...

- До першого матчу проти "Барселони" ми готувалися в Італії, під Барі. Три тижні там були на зборах. Вже там почав почуватися погано. Ще не розумів чого. Після повернення до Києва пробували з лікарем Володимиром Малютою і блокади, і уколи. Виявилося, що це пахова грижа. Буквально в переддень вильоту в Барселону викликають тренери, питають, чи зможу вийти на гру. Відповів чесно: "Так як проводжу тренування, то вийти зможу. Але на повну силу зіграти - ні".

Мабуть, трохи тоді був втрачений час, місяця півтори. Хірург у військовому госпіталі поставив мені діагноз миттєво. Якби відразу поїхали до нього, то, можливо, вдалося б уникнути й ускладнень і не випав би так надовго. В підсумку переніс операцію, після якої півроку відновлювався. Протягом місяця лікар заборонив мені підіймати навіть чай. Міг лише поволі ходити.

Отже, в результаті відбувся перший чемпіонат України, організований в прискореному режимі. За три місяці, ви також не помітили...

Я відновився саме напередодні вирішального поєдинку з "Таврією". Я навіть мав надію вийти на поле, але тренерський штаб вирішив не ризикувати, враховуючи тривалу паузу.

Нещодавно "Суспільне Медіатека" опублікувала запис другого тайму фіналу, доповнений коментарем Пузача. Анатолій Кирилович здавався не надто засмученим.

Він тримався на висоті. Для нас усіх поразка від "Таврії" стала справжнім шоком. Це стосувалося як гравців, так і тренерів. Словами не передати, наскільки ми були засмучені. До Львова, де проходив фінал, ми вирушили з наміром здобути перемогу. На цю поїздку ми одягнулися в однакові святкові костюми, адже були впевнені у своєму успіху. Але, на жаль, все склалося зовсім інакше.

Є така думка, що після переходу з вищої ліги чемпіонату СРСР до одного турніру з "Темпом" із Шепетівки та охтирським "Нафтовиком", багато футболістів втратили бажання грати й навіть стали зловживати алкоголем у цей період...

Це не відповідає дійсності. Хоча ми дійсно втратили частину мотивації. Так, ми повинні були перемагати ті команди, які раптом опинилися на одному рівні з нами. Але перед виходом на кожен з таких матчів нам доводилося докладати додаткових зусиль для мотивації. Повірте, грати без азарту, змушуючи себе виходити на поле, дуже складно. Не хочу зневажати такі команди, як тернопільська "Нива", "Прикарпаття" чи "Буковина", з якими ми тоді змагалися. Вони робили все можливе. Однак після матчів з "Барселоною" і "Бенфікою" було важко налаштуватися на гру з ними.

- Так чи інакше, поразки від "Таврії" Пузачу не пробачили. Замість нього "Динамо" очолив Михайло Фоменко. Та при ньому ви не зіграли жодної хвилини.

Провів бесіду з Михайлом Івановичем. "Почни з другої команди, там і покажи себе," - висловив він. Я зрозумів, що на мене не розраховують. Також до "Динамо-2" потрапили Юра Мороз та Ґінтарас Квіткаускас.

- Рік ви в першій лізі промучилися в підсумку...

- Якби не любив футболу, то можна було б сказати, що мучився. Проте мені хотілося грати, навіть маючи переконання, що в першій команді ніхто не чекає. Тому й викладався за "Динамо-2" на повну силу.

Яким чином з'явилася ідея співпраці з Ізраїлем?

Спонтанно. Коли я усвідомив, що моє майбутнє в "Динамо" не складається, спочатку у мене був варіант з Туреччиною через Веремєєва. Але одного разу, виходячи зі стадіону "Динамо", я зустрів Віктора Кондратова, який, на жаль, нещодавно залишив нас. Після короткої розмови про мої пошуки, він сказав: "Зверни увагу, мій друг Михайло Соколовський поїхав до Ізраїлю, намагається знайти роботу на тренерській посаді. Я зателефоную йому і скажу, що ти вільний".

Ввечері зателефонував сам Соколовський. Він повідомив, що зараз знаходиться в клубі "Хапоель" з Беєр-Шеви, але поки що не підписує контракт. "Вони зацікавлені у твоїх послугах. Чи можеш приїхати на збори до Румунії?" – запитує він. Я дав згоду. Проте добратися туди виявилося нелегко. Збори проходили в містечку, що в чотирьох годинах їзди від Бухареста, в горах. Літаком дістатися не вдалося, а на залізничному вокзалі не було квитків. Мені порадили прийти ближче до часу відправлення потяга і домовитися з провідником. Я так і зробив. Цікаво, що коли потяг перетинав кордон між Україною та Румунією, я був єдиним пасажиром у двох вагонах. А коли я прибув до Бухареста, мене вже зустрічали представники команди.

Добрався, пообідав і мені відразу запропонували через дві години зіграти в товариському матчі. "Розуміємо, що в тебе була важка дорога. Зможеш зіграти хоча б тайм?" "Зможу". В підсумку відіграв весь матч. А після нього тренер з президентом клубу запропонували підписувати контракт. Крім мене, на перегляді в "Хапоелі" було ще двоє українців - Олександр Щербаков та Ігор Корнієць. Залишився в підсумку лише Сашко. Тоді був ліміт на легіонерів. Третім вони взяли румуна Даніела Скентея. У Щербакова, правда, був рецидив травми коліна. Він зіграв кілька ігор на початку сезону і не зміг продовжувати виступів.

А ви за два сезони встигли відзначитися 20 голами. І це при тому, що ваша основна команда "Динамо" не змогла забити жодного. Чи, може, ви не лише в нападі діяли?

- Ні, як і в "Динамо", у середині поля. Я ще гольових передач тоді багато віддав. Пішло якось, коли відчув тренерську довіру. Команду тоді очолював Віко Гаддад. Коли він оголошував склад на гру, то казав, де хто буде грати. Десятьом футболістам. "А Мороз сам вирішить, де йому зручніше грати", - говорив.

Я одразу почав демонструвати свої навички. Якщо не помиляюся, в перших шести поєдинках я відзначився чотирма голами. Місцеві журналісти були приголомшені, коли дізналися, що в "Динамо" я не зміг відзначитися жодного разу. Я відповідав їм: "Спершу варто пробитися в основний склад, а вже потім думати про забиті м'ячі".

Тоді ми демонстрували чудову гру. Двічі підряд разом з "Хапоелем" займали третє місце. Для Беєр-Шеви це було справжнім досягненням. У той час я мав величезну популярність. Але, як часто буває, іноземці покидають клуб, і через кілька років про них вже мало хто згадує. У моєму випадку, навіть минулого року зі мною спілкувалися журналісти з Ізраїлю та взяли велике інтерв'ю, а в 2025-му планують повторити.

Чи опановували ви іврит?

Так, я спілкуюсь. Спочатку було важко розібратися, навіть на слух, але з часом, завдяки постійному слуханню, я почав відокремлювати окремі слова. Потім я почав запитувати про значення тих слів, які чув найчастіше. Звичайно, мені також допомагали люди поруч, які розмовляли рідною мовою. Наприклад, лікар нашої команди з Берегового на Закарпатті. Коли я зрозумів, що вже можу складати слова у речення, попросив президента клубу знайти мені викладача, щоб той навчив мене правильно говорити. Це досі пам’ятаю. Звичайно, мені складніше говорити на теми, такі як медицина чи політика, адже у мене недостатній словниковий запас. Проте на футбольні теми я спілкуюсь вільно.

У своїх виступах за "Хапоель" ви були у віці від 25 до 27 років — це вважається золотим періодом у кар'єрі футболіста. Чи виникали у вас тоді можливості отримати ізраїльське громадянство? Це могло б допомогти уникнути статусу легіонера.

- Ні, це не було темою розмови. Отримати ізраїльське громадянство – досить складний процес. Потрібно мати хоча б певний зв'язок із цією країною...

Невдовзі після того, як я приєднався до "Маккабі" з Тель-Авіва, одна з провідних газет вирішила взяти у мене інтерв'ю. Це була велика публікація на цілу сторінку, з інтригуючим заголовком: "Віктор - лис". Проте, я так і не навчився читати іврит. Знав тільки, як пишеться моє ім'я та прізвище, і міг розуміти оцінки за гру, але на цьому все закінчувалося. Мене зацікавило, чому журналісти обрали такий заголовок, тому вирішив прочитати статтю з допомогою інших. Виявилося, що розгадка була в кінці матеріалу, де журналіст запитав мене: "Ви чудово володієте івритом. Чому ж ви прийшли з перекладачем?" Я відповів: "Я розумію іврит тільки тоді, коли мова йде про гроші". Щоб зрозуміти цей жарт, потрібно знати менталітет ізраїльтян.

Чи став "Маккабі" кульмінацією вашої кар'єри?

Що стосується віку, то так, все вірно. Але в Тель-Авіві я виявився лише одним із багатьох. Мене навіть запитували, чи не жалкую про те, що залишив "Хапоель", де мене дуже любили, і вирішив перейти в "Маккабі". Проте як я можу шкодувати про час, коли команда фінішувала з чемпіонським титулом і виграла Кубок? Так, я грав менше, але це лише деталі. "Маккабі" - це унікальний клуб, де виступало багато місцевих талантів, таких як Аві Німні, Іцик Зоар і Нір Клінґер. У них особливі стосунки з медіа. Я дізнався, що футболісти мають своїх журналістів, яким вказують, про що потрібно писати. Якщо, наприклад, їх не ставлять у склад, то починають звинувачувати тренера. Звичайно, в таких умовах тренеру легше вибрати місцеву зірку, щоб уникнути неприємностей.

Приблизно за місяць до завершення чемпіонату я отримав травму. У цей час я звернувся до тренера Дрора Каштана з питанням: "Які у вас плани? Чи бачите ви мене в команді?" Ми спілкувалися близько півтори години, але конкретної відповіді так і не отримав. Я вирішив уточнити: "Я повертаюся додому, тому мені потрібно знати, на що орієнтуватися". На що Каштан відповів: "Я сам не впевнений, чи залишусь". В той момент мені здалося, що він лукавить. Ми ж виграли чемпіонат і кубок, здобувши 83% очок. Чому його мали б звільнити? Однак, коли я вже був у Києві, дізнався, що Каштана дійсно звільнили.

Ви пережили війну в Ізраїлі, а тепер мешкаєте в Україні. Де, на вашу думку, було важче?

- Мабуть, зараз у нас. Хоча... Коли йшов з дитиною в Ізраїлі повз автобусну зупинку, не підходив, коли під'їжджав автобус. Теракти були частим явищем. До речі, тоді, коли вибухнув автобус на вулиці Дізенґоф, у самому центрі Тель-Авіва (19 жовтня 1994-го загинуло 22 пасажирів автобуса і терорист-смертник - авт.), не доїхав до місця трагедії за збігом обставин, бо останньої миті вирішив розвернутися, щоб поїхати до лікаря.

- В "Маккабі" ви грали разом із Алєксандром Уваровим, екс-голкіпером збірної СССР, росіянином. Зараз із ним спілкуєтеся?

Так, ми підтримуємо зв’язок і досі. Поки була така можливість, він відвідував мене в Києві, а я – його в Тель-Авіві. Він досі працює у "Маккабі". Коли в Україні почалася повномасштабна війна, я сказав Сашкові: "Ти – єдиний росіянин, з ким я спілкуюся. І лише тому, що ти маєш ізраїльське громадянство". Уваров, здається, нас розуміє, адже він знає, що означає, коли ракети падають на Тель-Авів.

Після того, як ви провели два останні роки своєї кар'єри в ізраїльських командах, що змагалися за трофеї та чемпіонство, ви опинилися у скромному клубі "Хапоель Цафрірім" з Холона. Як ви потрапили туди?

Після травми мені потрібно було знайти спосіб відновлення, і я натрапив на один варіант. Клуб, до якого я потрапив, був досить скромним і мав обмежений бюджет. Холон — маленьке містечко неподалік Тель-Авіва, проте на той момент це мене повністю влаштовувало. Повернувшись до Києва, я проконсультувався з лікарями в клініці Лінька, де мені порадили пройти операцію. Це означало б півроку без футболу. Я запитав, чи є можливість обійтися без хірургії, на що отримав відповідь: "3% ймовірності". Можливо, можна спробувати зміцнити травмоване коліно іншими м'язами. Я вирішив ризикнути, і це спрацювало. Не можу стверджувати, чи було це правильне рішення, адже довелося грати в команді не найвищого рівня. Але що сталося, те сталося. У Холоні я грав разом з іншим українцем Романом Пецем і воротарем Сашком Жидковим, з яким ми вже знайомилися ще в "Динамо".

Ви провели шість років в Ізраїлі, а потім вирішили повернутися в Україну. Чому не залишилися там?

Мріяли про це. І родина підтримувала. Але іноземцям в Ізраїлі нелегко. Отримати громадянство — завдання не з легких, а з робочою візою ситуація не краща. Поки я займався грою, все було більш-менш спокійно.

30 років - це ще зовсім не той вік, коли варто зупинятися на досягнутому.

Так, це правда. Але пропозицій, які б мене справді зацікавили, не було. Коли я повертався до Києва, у думках у мене все ще залишалася перспектива повернення до Ізраїлю. Але тут надійшла пропозиція від київського ЦСКА від Володимира Безсонова. "Я люблю футбол і вмію грати", - подумав я, як у одному з тих непристойних анекдотів. Команда тоді формувалась цікава: Сергій Беженар, Павло Шкапенко, Вітя Леоненко, Сергій Закарлюка. Однак на полі я виходив рідко. Мабуть, причина в тому, що після стількох років в Ізраїлі я не відчував себе частиною українського футболу. Мені було важко знайти мотивацію. Розумієте, я звик до того, що сім днів на тиждень проводжу з родиною, спостерігаючи, як росте мій син. А тут знову почалися ті самі рутинні візити на базу, від яких я вже втомився. Спати доводилося на ліжку з жахливим матрацом, що викликало болі в спині. Я не розумів, навіщо мені це. Я ж професіонал, і мені зручніше готуватися вдома. Я знав, що потрібно їсти і скільки спати. Це морально мене пригнічувало. Хоча сам футбол все ж приносив мені задоволення.

- З Безсоновим ви перетиналися ще як з футболістом. Яке враження він справив на вас як тренер? Бразилець Давідсон, який у середині першого десятиліття 2000-х грав у Володимира Васильовича в "Дніпрі", казав в інтерв'ю Sport.ua, що він поводився з гравцями, мов із солдатами, був грубим...

Це його сприйняття. Можливо, причина в різниці культур. Я знаю Васильовича як щиру та доброзичливу особу. Схоже, бразилець просто не зміг адаптуватися до нашого способу мислення. У Ізраїлі я також стикався з подібними ситуаціями. Багато гравців не змогли знайти себе там, оскільки не розуміли нюансів місцевого менталітету. Якщо тебе не приймають, це створює великі труднощі.

В ЦСКА Безсонова ви пробули приблизно рік, за який встигли провести лише 13 ігор, що фактично призвело до завершення вашої кар'єри.

Цікаві варіанти не з’явилися. Хіба що одна — з Китаю. Я вирішив дати їй шанс, але, на жаль, результат не виправдав моїх сподівань.

Ось ваша цитата з одного з інтерв'ю: "У Китаї я міг би продовжувати грати, але сталася ситуація, про яку я ніколи не розповім. Людський фактор зіграв свою роль. Який саме? Нехай це залишиться в секреті". Можливо, настав час поділитися цією таємницею?

- Не хочеться, щоб людина ображалася... Після приїзду я дограв чемпіонат 2000 року з "Ляоніном" до кінця, повернувся до Києва, відпочив, а потім поїхав у Китай знову. До нового сезону "Ляонін" готувався в Куньміні, який китайці називають Містом вічної весни. Це - 1900 метрів над рівнем моря. В Куньміні - величезна тренувальна база, з великою кількістю полів. Туди в міжсезоння з'їжджаються більшість китайських команд. Я прилетів у Куньмін під вечір, трохи простудженим - 37 температура, нежить. "Завтра о дев'ятій ранку в нас гра. Таймик проведеш?" - питає тренер. Різниця в часі - шість годин. За нашим часом - це третя ночі. Проте, звісно, сказав, що зіграю. Вийшов, у першому таймі забив два і був замінений. Так ми 2:0 і перемогли.

Тренера суперників було з України, і я відчув радість, коли його побачив. Нарешті з'явилася можливість поговорити, адже всі навколо спілкувалися лише китайською. "Я вже місяць тут, і ще жодної гри не зміг виграти", - скаржився він. "Тоді забирайте мене, я допоможу", - жартома відповів я, на що він зацікавлено відреагував. Врешті-решт, ми провели переговори з президентом клубу і моїм агентом, і вже на вечірньому тренуванні я опинився під керівництвом українського тренера. У "Ляоніні" зрозуміли моє бажання змін і зазначили, що мовний бар'єр тут є серйозною перешкодою, а там буде простіше. Побажали мені удачі, потисли руки і ми розійшлися.

Невдовзі перелетіли в місце базування цієї команди. Процес комплектації ще був у розпалі, на перегляді були іноземні футболісти. В підсумку тренер зателефонував моєму агентові і сказав: "Вибач, я Мороза взяти не можу". Мені не сказав нічого. Наскільки я зрозумів, тренер відштовхувався від виділеного бюджету і спершу збирався брати мене, але потім знайшов когось, кому міг заплатити менше. Домовився з агентом і на тому й усе.

Після закінчення матчу ми вирушили в автобусі. Тренер сидів всього через два місця від мене, і раптом, здається, відчув щось, що спонукало його зателефонувати агенту. Той, у свою чергу, почав ділитися подробицями їхньої розмови. Як тільки ми заїхали до міста, тренер попросив водія зупинити автобус. Він попрощався з усіма, окрім тренера, вийшов і поїхав додому. Агент запропонував мені провести два дні в готелі, дочекавшись його приїзду, аби спробувати знайти мені нове місце. Але ця ситуація справила на мене сильне враження, і я не хотів більше чекати. Я розумів, що чоловікові, напевно, було незручно через те, що він спонукав мене до дії і потім залишив без підтримки. Матеріальні інтереси виявилися важливішими за людські стосунки та професіоналізм.

Отже, ви більше не виступали ніде інде...

- На професійному рівні - так. Натомість багато поїздив з ветеранами. А десь роки через два мені запропонували стати граючим тренером збірної України з пляжного футболу.

Пам’ятаю, як Олег Саленко тоді зазначав, що він і його товариші, які були на полі, сприймали пляжний футбол більше як задоволення, тоді як від команди очікували досягнення певних результатів...

- Теж вважаю, що це більше розвага. Ми були в тому середовищі, грали на чемпіонаті Європи, який відбувався в Монте-Карло. Це було цікаво й азартно. В той час багато знаменитих футболістів грали на пляжі - Ерік Кантона, Ромаріо, Хуліо Салінас. Та й у нас команда була зіркова: крім Саленка, Калитвинцев, Шматоваленко, Надуда. Зателефонували одне одному і вирішили: "А чому б не спробувати?" Знайшовся спонсор, купив форму. Погасив найелементарніші витрати. Заробіток теж був. Проте невеликий. Так, для підтримки. Головною для нас була змога зібратися разом, поспілкуватися, отримати заряд позитивних емоцій.

Яким чином ви потрапили до команди скаутів "Динамо"?

Пропозиція надійшла, і він погодився. Того часу команду очолював Юрій Сьомін, а наша скаутська команда займалася підбором гравців для нього. Ми відвідували матчі, оцінювали футболістів на конкретні позиції та обмінювалися інформацією з іншими скаутами. Ця робота охоплювала увесь світ. Зокрема, я відправлявся на ігри бразильського чемпіонату та Кубка африканських націй.

Чи були гравці, які потрапили до "Динамо" завдяки вашій пораді?

Цей процес тепер виглядає інакше. Футболістів оцінюють не за місяць чи два, і не лише один скаут займається цим. На перегляди виїжджають різні фахівці, які надають свої оцінки. В результаті, на основі різноманітних думок скаутів, ухвалюється остаточне рішення.

Раніше основною вимогою було те, наскільки гравець відповідає стилю гри "Динамо". Чи дотримувався цього підходу й Сьомін?

Динамівський стиль є концепцією, що має дещо абстрактний характер. Безумовно, "Динамо" демонструвало футбол, який акцентував увагу на атлетизмі та грі через фланги. Проте самі матчі варіювалися, адже багато що залежить від суперника. У сучасному футболі підбір гравців більше орієнтується на вимоги тренера, а не на певний стиль гри.

"В Україні завжди існував свій унікальний стиль гри. Проте після 2012 року, коли Іспанія здобула перемогу на Євро в Києві, ми раптово почали бездумно наслідувати іспанську манеру футболу," - поділився своїми думками Олександр Хацкевич кілька тижнів тому.

Так, адже в той час це вважалося трендовим. Проте я переконаний, що наслідування не приносить справжнього успіху. Важливо мати власне уявлення про гру. Лише таким чином можна досягти значних результатів.

Вашими єдиними тренерськими титулами стали перемоги, здобуті під час спільної роботи з Анатолієм Дем'яненком в узбецькому клубі "Насаф". Як ви опинилися в цій команді?

- Анатолій Васильович запропонував, а я погодився. Коли з'явився ей варіант, роботи не було ні в мене, ні в нього. Дем'яненко набрав і питає: "Поїдемо?" "Легко, -відповідаю, - коли виїзд?" "Завтра". Зібрав речі і поїхав. "Будемо на місці розбиратися, що й до чого", - каже Васильович. Особливо навіть не було уяви, куди саме їдемо. Знали тільки, що в цей час за клуб "Бунедкор" виступав володар "Золотого м'яча"-1999 Рівалдо, а тренували команду спершу Зіко, а потім Луїс Феліпе Сколарі. Раз такі люди туди їдуть, то ставало зрозумілим, що є й зацікавлення, і матеріальні ресурси. Щоб ліпше зрозуміти, що до чого, поспілкувалися також зі старими знайомими, з якими колись перетиналися на полі. Я особисто порозмовляв з Ігорем Шквиріним, який був нападником "Пахтакора" на початку 90-х.

На місці ми переконалися, що у "Насафа" є сучасний стадіон, а також тренувальна база з басейном і залами для відновлення. Але наша мета була не фінансові вигоди, а серйозні завдання. Коли дізналися, що перед "Насафом" стоїть амбіційне завдання виграти Кубок АФК, що є азійським аналогом Ліги чемпіонів, ми зрозуміли, що це виклик, який варто прийняти. "Зробіть це для Узбекистану", - звернувся до команди особисто президент Узбекистану Іслам Карімов, коли відвідав нашу базу.

І ми досягли цього! За нашу перемогу ми отримали приємні нагороди. Від Карімова кожен гравець і тренер отримав по автомобілю. Крім того, були вручені халати та тюбетейки — традиційний одяг Узбекистану. А президент клубу виконав свої обіцянки і виплатив преміальні, які були обіцяні заздалегідь.

Цікаво, що, окрім кількох легіонерів з Балкан, у складі "Насаф" тоді виступали переважно узбецькі футболісти. Сьогодні ж Абдукодір Хусанов грає за "Манчестер Сіті", а Елдор Шомуродов - за "Рому". У ті часи узбецькі гравці рідко змогли закріпитися навіть у чемпіонаті України, і Максим Шацьких виглядав скоріше як виняток із цього правила.

Ми врахували специфіку менталітету і змогли досягти того, щоб гравці втілювали на полі ті ідеї, які ми від них очікували. Щодо узбекських футболістів у провідних лігах, основи для цього були закладені приблизно 15-20 років тому. Я не випадково згадав про Рівалдо та Сколарі. Їхній приїзд суттєво вплинув на розвиток місцевого футболу в усіх його аспектах. Люди почали спостерігати за роботою гравців і тренерів найвищого класу, надихаючись їхнім прикладом. Це дало свої плоди. Перемога "Насафа" в Кубку АФК також, безсумнівно, сприяла зростанню популярності футболу в країні.

Чому ви з Дем'яненком, після півтора року співпраці з "Насафом", вирішили залишити Узбекистан наприкінці 2011 року?

Ми були на межі залишення. Президент клубу майже переконав Анатолія Васильовича продовжити нашу співпрацю. Насправді, ми вже мали новий контракт на руках. Однак паралельно отримували кілька пропозицій від закордонних команд. Все це ми відкинули, коли під час новорічних канікул повернулися додому, і нам зателефонувало керівництво "Волині". Додому хотілося повернутися і зайнятися роботою. Після розмови з Васильовичем ми прийняли рішення вирушити до Луцька.

Не впевнений, що умови життя у "Волині" були більш сприятливими.

Звісно, що це не так. Я дуже вдячний президенту "Насафа" за те, що він тоді пішов нам на зустріч і дозволив залишити команду. Він висловив повагу до нашого бажання працювати вдома і подякував за внесок, який ми зробили для клубу.

Луцьк і футбольний клуб "Волинь" стали справжнім домом для Віталія Кварцяного. Тут рідко можна побачити сторонніх спеціалістів.

На підсвідомому рівні ми це усвідомлювали. Однак було б необачно озиратися назад або підозрювати, що хтось нас підводить. Перед нами стояло амбіційне завдання — вперше в історії вивести "Волинь" до єврокубків. Саме на цьому ми й зосередилися. Я був переконаний, що ми досягнемо поставленої мети, адже команда показувала якісний футбол, зокрема перемогла "Металіст" Маркевича. Все йшло добре, поки не виникли проблеми на вищому рівні. Нам прямо повідомили, що вибори відбулися, і футбол вже не цікавить тих, хто ним займався. Іноземних гравців довелося продати, а плани щодо будівництва нового стадіону зірвалися. Гравцям не платили зарплату протягом п'яти місяців. Анатолій Васильович намагався вирішити ситуацію, йому кілька разів називали нові терміни. Ми вмовляли хлопців потерпіти, але як тільки приходила вказана дата, грошей знову не було. Після кількох таких ситуацій ми чесно сказали: "Хлопці, вирішуйте самі — грати чи ні".

- І що гравці?

Ми мали чудову взаєморозуміння з гравцями, і завдяки цьому команда продовжувала виявляти рішучість у боротьбі.

- Після чого ви з Дем'яненком вирішили піти?

Наша команда щойно повернулася з Туреччини, де проходив збір, і відразу ж вирушила до Донецька на перший матч весняної частини чемпіонату. На "Донбас-Арені" ми зазнали поразки від "Шахтаря" з рахунком 1:4. Наступним суперником стало "Динамо". Ми боролися до останнього, але, на жаль, програли 0:2. Потім нас чекала виїзна гра в Луганську проти "Зорі", яка вже почала демонструвати сильні результати. По дорозі ми отримали лист від керівництва, в якому висловлювалося незадоволення нашими результатами, і була поставлена вимога покращити роботу та психологічний клімат у команді. Ситуація ускладнилася ще більше після поразки від "Зорі".

Після повернення нас питають: "Як ви могли програти "Шахтарю" і "Динамо"? Ви ж у Туреччині тренувалися на класних полях, жили в п'ятизірковому готелі". Через низькі результати, мовляв, про нові придбання не може бути мови, а лідерів команди будуть продавати. Тоді ми зрозуміли, що нас намагаються позбутися. Але вигнати не можуть через чинний контракт. Довелося б платити заруку. Якщо б таке рішення прийняв тренерський штаб, заруку довелося б платити нам. Найшла коса на камінь. Ми не йшли, хоча щоранку робили над собою зусилля, щоб далі працювати. Але роботу свою виконували. Керівництво почало шукати підстави, щоб звільнити нас без компенсації. А за що можна звільнити згідно нашого законодавства? За прогули. Ми це розуміли і тренувань не пропускали. Керівники врешті пішли на хитрість: пообіцяли, що віддадуть частину боргу, а на роботу ми можемо більше не виходити. Але ми ж не в Одесі, такі жарти не проходили.

У такому режимі ми провели приблизно місяць. Зрештою, вони привезли частину грошей і сказали: "Ось, візьміть хоча б це. Повністю погасити борг не можемо". Тоді ми почали розмірковувати, чи варто погоджуватися на цю пропозицію, чи краще звернутися до суду. Ми вже обговорили ситуацію з адвокатами. Звичайно, судовий процес зайняв би чимало часу. Після обговорення ми вирішили простити частину боргу.

Повернемося до теми, з якої розпочали нашу дискусію про "Волинь". Чи можна стверджувати, що Кварцяний залишався осторонь подій?

- Ні, це були рішення, прийняті керівництвом того часу. Ми з Кварцяним насправді не мали жодного спілкування. Можна сказати, що він не став на заваді нашій роботі. Усе інше - лише припущення інших.

Таким чином, після Луцька ви з Дем'яненком більше не мали справи з професійними командами...

Можливості існували, але без чітких деталей. Пропозиція від академії "Динамо" була вже раніше, але я не поспішав з рішенням, адже все ще сподівався, що знайду роботу в іншому клубі. Не хотілося займатися тренуванням дітей, а потім залишати їх. Тож я заробляв на життя випадковими підробітками. Лише у 2018 році я повністю зосередився на роботі з дітьми.