Війна завершиться, коли мої черевики зноситься до дірок.
Військовий 128 бригади Павло Гомонай із початку вторгнення воює в одних треках і прогнозує завершення війни тоді, коли вони порвуться
Він принципово не взуває берці, хоча їх видали в частині, як усім у ЗСУ. Коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Павло вийшов із дому в Ужгороді до військкомату у треках. І не знімає їх уже третій рік. Фразу про те, що війна закінчиться тоді, коли порвуться його топанки (діал. черевики, - ред.), він сказав весною 2022-го жартома - тоді якраз був період "двох-трьох тижнів" і цивільні "діставали" військових питанням, коли ж закінчиться війна. Тож фраза про топанки злетіла сама собою, але жарт причепився. Відтак уже майже три роки перше, що запитують друзі та знайомі у військового після традиційного "Як ся маєш?", - "А що там твої топанки?".
Інколи Павло Гомонай ділиться своїми думками у Facebook щодо актуальної ситуації. Справи складаються невтішно: війна триває, тож доводиться постійно лагодити свої топанки. Він жартує, що про всі перипетії своїх черевиків на війні можна було б написати цілу книгу. Така книжка, безумовно, стала б хітом продажів, адже це взуття пережило чимало як щасливих, так і трагічних моментів. Проте, в умовах військових буднів на написання бестселерів просто немає часу, тому залишається тільки чекати, коли нарешті рвуться їхні черевики і закінчується ця страшна війна.
ЖАРТ, ЯКИЙ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ВІЙСЬКОВИЙ ОБРЯД
У той час, коли ми спілкуємось, Павло Гомонай - на фронті, я - у тиловому місті, де всі сходять з розуму через ракетні атаки, евакуацію посольств, важку ситуацію на фронті й водночас розмови про мирні плани та можливі перемовини з ворогом. Отже, черговий допис Павла про стан його взуття - з-поміж тих, що рятують "зозульку". І сміх, і гріх, як кажуть у народі, але воно якось працює: щоразу, як пан Гомонай виставляє фото своїх пошитих грубою чорною ниткою розтоптаних треків, що на ладан дихають, але вперто не вмирають, це збирає купу коментарів. Люди випускають пару і водночас упевнюються, що топанки доживають своє, а значить, можна хоча б пожартувати - "уже скоро". Я замість комента пишу панові Павлу в особисті і пропоную, мов, поговорімо про ваші топанки. Сміємось обоє, утім, інтерв'ю про прогноз, який переріс у військовий забобон, записуємо.
- Загалом ці треки старі, їм років із сім. Купив їх колись у стокові у нас в Ужгороді, не пам'ятаю, коли саме і за скільки. У мене узагалі є така звичка - дуже прискіпливо обирати і дуже довго потім носити взуття, я до нього звикаю і ношу "до виснаження". Це - треки для довгих подорожей, вони навіть із спеціальними пружинками. Ну і саме в них я вийшов з хати у напрямку військкомату, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я в них і дотепер, так що це справді виявилася довга подорож, - розповідає Павло Гомонай.
Військовослужбовець згадує, що вперше асоціював свої переживання з завершенням конфлікту навесні 2022 року.
Раніше я редагував мілітарний журнал, і коли вирушив служити в армію, багато знайомих зверталися до мене за моїми оцінками щодо тривалості конфлікту.
О, весна 2022 року – це час, коли постійно лунали розмови про "два-три тижні", які згодом перетворилися на "два-три місяці", а потім якось втихомирилися, коли всі усвідомили, що справа йде не на місяці...
- Ну так, але саме весною 2022-го уперше сказав друзям: війна закінчиться тоді, як порвуться мої топанки.
Це був, звісно, жарт. Але потім, як у приказці про те, що в кожному жарті є лише частка жарту, топанки Павла стали чимось більшим, ніж жарт.
ВІДКРИВАЮТЬСЯ НОВІ МОЖЛИВОСТІ. УСПІХ НА ВІДСТАНІ РУКИ!
Я вирішила докопатися до деталей і заглянула на профіль Павла у Facebook, аби з’ясувати, коли він уперше згадав про свої шкари. Знайшла його перший пост - це був кінець серпня 2022 року. Якщо згадати, то це сталося напередодні кампанії в Херсоні.
"Недільний прогноз. Війна буде тривати доти, доки мої шкари остаточно не розваляться", - пише Павло.
На початку вересня - наступний допис:
"Відчувається, що вони починають руйнуватись. Перемога на горизонті!"
У перші дні жовтня:
"Поступово починають зношуватися. У процесі. P.S. У мене є достатньо берців, але я їх не використовую. Вирішив, що доведу свої старі туфлі до Перемоги. Вони розпадуться разом із Росією."
"Топанки залишилися неушкодженими. Лише один шнурок зламався", - зазначає Гомонай про ситуацію.
Весною 2023-го Павло Гомонай, уже будучи рік у війську в тих самих топанках, доля яких на цей час давно цікавить весь закарпатський сегмент фейсбуку, інформує, що "рвуться вони потроху, дуже потроху".
"Доповідаю: весна буяє, війна триває", - ось допис за 9 березня.
У завершальний місяць року, у грудні 2023 року:
Спостерігаю наявність розриву. Усе вже зашито. Цікава ознака. Чи, можливо, якась особа вирішила відвідати новорічний концерт Кобзона? Підкажіть, будь ласка, який клей краще використовувати для вологого шкіряного покриття.
Отже, весь 2024 рік - це історія про Гомонаєві черевики, потерті та зшиті грубими чорними нитками, які ведуть своє незвичайне існування. Усі, хто в курсі справи, уважно спостерігають за їхньою пригодою й чекають моменту, коли вони нарешті почнуть розпадатися.
Ці рани, які я отримав за майже три роки служби на фронті, мають свою унікальну історію. Вони стали свідками дивних моментів, а також тих, коли надія не виправдалася... Я пережив вибух ворожої міни під час кампанії в Херсоні - наша машина підірвалася, і я вийшов з того жаху дивом...
Павло Гомонай зазначає, що з його взуттям кожного дня відбувається щось цікаве.
- Можна, в принципі, написати книжку про ці шкари на війні. Тільки-от написати про це неможливо - кожен день накривається наступним, і в ньому вже свої дива і трагедії. Власне, тому все, на що мене вистачає, - тільки й виставляти їхній вигляд у соцмережах. Роблю це під настрій, - каже військовий.
Побратими загрожують їм вигнанням, спаленням, а навіть і вибухом.
Мене хвилює практичний аспект цього питання: чи справді військовослужбовці не використовують берці? На знімках помітно, що їхнє взуття ось-ось зруйнується. Зрозуміло, що працювати на позиціях або виконувати службові завдання в такому взутті, м’яко кажучи, не зовсім зручно.
- О, мої побратими вже кілька разів "погрожували" їх викинути, спалити, навіть підірвати, - сміється він у відповідь.
- Ховаєте від біди?
Ні, вони займають особливе місце, завжди на виду. Постійно супроводжують мене у подорожах. Війна — це безліч переміщень, безкраї переїзди.
Планував віднести до знайомого майстра в Ужгороді: він би був вражений!
Цікавлюся у військового, чи багато часу в нього йде на те, щоб латати топанки.
Вони поступово руйнуються, але я регулярно їх ремонтую. Особливо приємно було займатися цим минулого літа, у 2023 році, коли стартував наш контрнаступ. Я мріяв дійти в них до Кам'яної Могили під Мелітополем. Проте все вийшло не так, як планувалося: партнери запізно надали необхідну зброю, а підрив дамби на Каховському водосховищі також зіграв свою роль. Тож того літа мої черевики замість омріяної Кам'яної Могили мандрували по Великому Лугу.
Павло Гомонай ділиться, що завжди забирає своє взуття додому під час відпустки, адже в Ужгороді є надзвичайний старий спеціаліст, який займається його ремонтом.
Я планував принести топанки до нього під час останньої відпустки, адже він вже їх колись ремонтував. Тепер, якщо б побачив їхній стан, був би в шоці. Але відпустка минає так швидко, що здається, ніби це всього лише один день. Завжди виїжджаєш з величезними планами, а в підсумку нічого не встигаєш. Коли я прийшов відмічатися у ВСП, подав офіцерові папірець, щоб підтвердити прибуття, а він мені каже: "Десять днів минуть, як один". Чоловік, що стояв за мною і чекав на відмітку для повернення, у відповідь сказав: "Вже пролетіли". І справді, так воно й є, - погоджується військовий.
Доживем - побачимо!
А поки життя продовжується, війна не вщухає. Топанці пана Павла тримаються на грубих нитках, клею та завзятті їхнього власника. Це дуже символічно і нагадує про нашу спільну долю.
Військовослужбовець зазначає, що під час війни людина починає вірити у різні забобони.
- Усі ці словечка про "крайній", а не "останній" раз тощо. Звісно, було би смішно говорити, що я вірю у кінець війни, який настане тоді, коли прийде кінець моїм шкарам. Але ж... Доживемо - побачимо.
