Їхні імена залишаться в історії журналістики назавжди.
Історії чотирьох з 104 журналістів, які загинули в цій жахливій війні.
Коли тридцять один рік тому було офіційно проголошено День журналіста України, навряд чи хтось міг уявити, що на нашу країну зійде жорстокий, підступний ворог. Українські журналісти не лише інформуватимуть світ про цю абсолютно безпричинну війну, але й стануть на захист Батьківщини, готові віддати свої життя заради її свободи. Сто чотири журналісти, серед яких сім іноземних колег, більше ніколи не повернуться до своїх редакцій. Вони з гідністю виконали свій професійний, патріотичний, людський обов'язок, і їхні імена назавжди залишаться в історії сучасної української та світової журналістики. Давайте розглянемо долі чотирьох із них, чий творчий шлях і життя обірвала ця жахлива війна.
"Якщо не я, то хто ж?"
Олег Задоянчук приєднався до нашого агентства, маючи значний досвід у журналістиці. Спочатку він навчався у військовому училищі, але незабаром усвідомив, що це не його шлях, тому не завершив навчання. Зрештою, обрав журналістську кар'єру і в 1995 році отримав диплом від Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Він розпочав свою кар'єру в журналістиці з репортажів із зони конфлікту в Придністров'ї. Протягом чотирьох років працював політичним редактором в інформаційному агентстві УНІАН. Згодом його привернула телевізійна журналістика: у наступні роки він обіймав посаду редактора програми "Післямова" на каналі "1+1", став головним редактором телекомпанії "Нова мова", а також редагував проект "Обличчя світу". Він також працював випусковим редактором новин на Новому каналі, 5 каналі, ТСН, "Сіті" і був шеф-редактором Медіацентру "Кандидат".
Він залишав по собі позитивні враження скрізь, і як професіонал, і як людина. Ось що говорить про Задоянчука його колега з "Кандидату", Олександр Піддубний: "Я працював там ведучим і журналістом, а Олег виконував роль керівника проєкту та шеф-редактора. Зараз, вже з певним запізненням, усвідомлюю, що Олег був справжнім редактором від Бога. Він так ненав'язливо управляв колективом та творчим процесом, що вся робота відбувалася, наче сама собою. Згадуючи свій попередній досвід у журналістиці, можу виділити два місця, де атмосфера була настільки близькою до родинної, і одне з них – Медіацентр "Кандидат".
Українська журналістика зазнала великої втрати з загибеллю Олега, справжнього професіонала своєї справи. Його вміння слухати було безцінним. Олег завжди мислив системно, ретельно аналізуючи кожну ситуацію та намагаючись дійти до суті питання. Він відрізнявся терпінням до інших, ніколи не намагався вивищитися над тими, хто був менш досвідченим чи молодшим. В його багажі був досвід, яким могли б позаздрити багато відомих журналістів і редакторів, але він залишався вкрай скромним. Якщо б хтось сторонній оцінив наш колектив, навряд чи б здогадався, що саме він був шеф-редактором. Невисокий, в окулярах, він виглядав як звичайний "ботан", але його дух і рішучість виявилися сильнішими, ніж у багатьох, кого я знаю. Олег не залишався байдужим до подій навколо, тому й вирішив захищати Україну. Раніше я писав про Євромайдан, що кожен, хто прийшов туди, став героєм, адже подолав свій страх. А ті, хто пішов на війну, – це Безсмертні. Пам'ятаймо про Олега.
Олег Задоянчук загинув ще під час тієї "неповномасштабної" війни. Він став добровольцем у АТО, хоча не підлягав мобілізації через серйозні проблеми з зором. У редакції Укрінформу його просили відкласти свій виїзд на фронт, оскільки там бракувало досвідчених журналістів, які спеціалізуються на військовій тематиці. Але Олег відповів: "Ні, це моя доля". Під час бесіди з військовим комісаром він також заявив: "Якщо не я, то хто?". Його мобілізували 29 серпня, і навіть близькі не знали про його наміри. Він повідомив батькам про це вже в потязі, що везло його на Схід, до Луганської області.
Навіть у свої останні дні, адаптуючись до військових обов'язків, він не залишав поза увагою журналістику. Як згадує пізніше Іван Лелюх, котрий служив разом з Олегом у 12 батальйоні територіальної оборони Києва, вони активно займалися інформаційною діяльністю: "Я виїжджав на передову, знімав на свою камеру життя батальйону. Олег вдень писав статті, ми навіть встигли надрукувати одну з них, а вночі разом із загоном спецпризначення виїжджав, щоб отримати досвід у бойовій підготовці та стрільбі. Він записував армійські жартівливі історії та випадки. З перших днів було видно, як він палко любить свою країну. В останню ніч під час артобстрілу ми переночували в клубі, куди вдень приходили відпочивати бійці з передової. Увечері перед обстрілом він запропонував перейти на "ти". Коли почалися вибухи, ми лежали на підлозі і не знали, куди бігти, адже ми самі були "тилом", а вогонь вели з боку Росії. Після першого вибуху я закликав: "Олегу, ти живий?!". Він відповів: "Так". Проте на мій другий заклик не почувся відповідь...".
Ця трагічна подія сталася в ніч на четверте вересня. Російська артилерійська система "Смерч" безжально знищила наш військовий підрозділ у селі Дмитрівка, що в Новоайдарському районі. Олега Задоянчука провели в останню путь 8 вересня 2014 року. На прощання прийшли не лише його рідні, а й бойові побратими, журналісти з Укрінформу та колеги, з якими він працював до приходу в агентство. Олега поховали в Києві, на Алеї героїв Лук'янівського кладовища.
"Я У ТОМУ МІСЦІ, ДЕ ПОВИНЕН БУТИ ЗАХИСНИК: НА ЛІНІЇ ФРОНТУ"
Олександр Махов з'явився на світ у Луганську, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Він отримав освіту в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, здобувши спеціальність у сфері журналістики. Перші кроки в цій професії пов'язані з місцевим телебаченням Луганська. Однак, після того, як його рідне місто опинилося під окупацією "русского міра", Олександр став вимушеним переселенцем. Проте він не залишився осторонь. У 2015 році він добровільно пішов на службу, стаючи зенітником і кулеметником у 57-й окремій мотопіхотній бригаді, і брав участь у бойових операціях поблизу Горлівки, у Зайцевому та Майорську. Після повернення з армії Олександр знову занурився у світ телебачення, працюючи у Києві на таких телеканалах, як "Україна", "Україна24" та "Дім", де вів рубрику "Військкор".
Саме тоді ми й познайомилися. Київська організація Національної спілки журналістів України готувала книгу "Журналісти на війні", і, формуючи склад можливих авторів цього збірника (він вмістив матеріали про журналістику часів до повномасштабної війни), ми не могли не запросити до співпраці таку колоритну й помітну постать журналіста-військовика, як Олександр Махов. Він згодився поділитися своїми спогадами. Ми часто з ним спілкувалися, розуміли, як непросто йому через численні відрядження в зону бойових дій викроїти час для написання таких спогадів. Нашу співпрацю перервала нова війна, і Олександр став не тільки журналістом, а й бійцем-добровольцем, захисником України. "Буду битися!" - заявив він у редакції і пішов на фронт.
Вся лінія фронту простягалася на сотні кілометрів, перетворюючи цей простір на справжнє пекло. Проте одними з найбільш запеклих сутичок у перші тижні війни стали бої на Сіверському Дінці та в навколишніх районах Донецької і Харківської областей. Ці зіткнення мали не лише тактичне, але й суттєве стратегічне значення. Олександр брав участь у бойових діях у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади — легендарного підрозділу з героїчною історією та триваючим бойовим шляхом.
Олександр Махов був її бійцем, але водночас залишався журналістом. І про це переконливо свідчать поширені у фейсбуці його замітки, написані між боями. Перший пост із фронту він опублікував у фейсбуці 5 березня: "Я на Донбасі. Я там, де має бути захисник. На передовій. Разом зі мною - найкращі люди цієї держави. Пишаюся бути поруч з ними в одному окопі. У першу ніч - прийняв перший бій. Руки не забули. Ми готові битися і відвойовувати кожен метр української землі. Це наша країна!".
Ось пост від 11 березня 2022 року: "Тепер я ще сильніше притискаюся до землі, намагаючись видряпати пальцями промерзлу поверхню, щоб створити хоча б маленьке укриття. У мені жевріє бажання жити. Кожен невеличкий пагорб виглядає як надійний щит. Я тепер впізнаю цей нестерпний звук, коли літак наближається для удару. Смерть - жахлива істота. Втрати побратимів, з якими ділив один сухпай, - це нестерпно. Герої гинуть. Ми обов'язково помстимося, браття!"
У своєму останньому дописі він закликав усіх гордитися нашою, українською армією, та щиро вірити в Збройні Сили України: "Під Ізюмом мій рішучий підрозділ ЗСУ успішно відбив атаку російських військ. Противник намагався штурмувати нас після тривалої артилерійської підготовки, використовуючи щонайменше 10 танків, бойові машини піхоти та вертольоти. Навіть прості селяни, будівельники та кухарі стають на захист, зупиняючи 'другу армію світу'. Я закликаю вас пишатися нашою армією. Ми боремося за нашу країну, за наш дім. Вірте в ЗСУ!"
В одному із запеклих боїв у селі Довгенькому на Харківщині, на сімдесятий день війни, загинув Олександр Махов. Того ж дня Президент України Володимир Зеленський виступив з телевізійним зверненням до народу, згадуючи про нього: "Сьогодні, у боях поблизу Ізюма, загинув Олександр Махов – журналіст, який глибоко усвідомлював, що означає ця війна. Він завжди залишався скромним, але водночас був серед найвідважніших і перших, хто йшов у найгарячіші точки. Його метою було привезти правдиві та сильні матеріали. У 2017 році він став першим українським журналістом, який побував на нашій станції в Антарктиді. Коли почалася пандемія COVID-19, він не злякався і провів два тижні в Санжарах, куди привезли українців із Китаю. З першого дня повномасштабного вторгнення він був на фронті. Ми неодмінно здобудемо перемогу для України. Впевнений, що це була мрія Олександра, і ми її втілимо в життя. Вічна пам'ять йому та всім нашим героям, які віддали свої життя за Україну!" - зазначив президент.
У боях під Ізюмом, коли село охопила російська бронетехніка, сержант Олександр Махов проявив неймовірний героїзм, знищивши ворожу БМП разом із п'ятьма загарбниками. Хоча атака противника була зупинена, під час відступу рашисти відкрили вогонь з артилерії, внаслідок чого Олександр отримав смертельне осколкове поранення. За свою мужність та самовідданість у захисті незалежності України, а також за вірність військовій присязі, Олександру Махову посмертно було присвоєно орден "За мужність" III ступеня указом Президента. На його честь вулиці в Києві та Ізюмі отримали його ім'я.
І ще про одну історію, пов'язану з іменем Олександра Махова, хотілося б згадати. За місяць до своєї загибелі він записав з фронту відео для своєї нареченої, журналістки Анастасії Блищик, запропонувавши їй руку, серце і тимчасово кільце від гранати замість обручки. Анастасія після смерті Олександра вирішила піти служити в українську армію.
"Зберегти людяність у будь-яких обставинах."
Його ім'я стало відомим не лише в Україні, а й у міжнародній фотожурналістиці. Він працював для таких престижних медіа, як "Радіо Свобода", Reuters, BBC, Associated Press та багато інших. Максим Левін розповідає, що ще в 15 років у нього виникла мрія стати фотографом. Все почалося з того, що батько одного з його однокласників був фоторепортером, який займався спортивною фотографією. Він відвідував олімпіади, чемпіонати світу та лігу чемпіонів, часто беручи зі собою дітей на стадіони. Таку професію можна було лише уявити. "Я ж мав дзеркальну камеру 'Київ-19' і відвідував фотогурток у 'доме піонерів'. Після закінчення школи в мені зародилася думка: 'хочу бути фотографом'. Тоді це не було викликано бажанням змінити світ, скоріше, це було просто марнославство", - зізнається він.
На догоду батькові він закінчив КПІ за спеціальністю "інженер комп'ютерних систем". Після цього з легкою душею почав торувати шлях фотожурналіста. Спочатку був напівмаргінальний журнал "Пенсія", потім - газета "Киевские Ведомости", фотоагенства "Фотолента", УНІАН. Протягом 2007-2008 рр. здобув багато корисного досвіду в "Газеті 24". Далі - фриланс для журналів "Фокус", "Профіль", "Український Тиждень", агентства Associated Press...
Максим одного разу підкреслив, що кожен український фотограф мріє зробити знімок, який зможе зупинити війну. Безсумнівно, він також прагнув до цього, особливо в часи, коли Крим був захоплений рашистами, а на Донбасі почалася жорстока та руйнівна війна. Саме тому він опинився в самому центрі цих подій, в Іловайському котлі. Найбільш тривожною стала ніч перед виходом з цього пекла. Ось як Максим Левін описав ті моменти: "Ми ночували в школі в Многопіллі. З усіх речей при нас була лише техніка. Рюкзаки залишилися в машині, а під рукою була тільки камера — щоб не витрачати жодної секунди на збори в разі непередбачених ситуацій. Бійці метушилися в коридорах, просто на бетонній підлозі. Підвалу не було. "Вранці буде вихід", — казали. Коридорами ходили чутки про перемовини з росіянами, обмін полоненими. Торги. Страх перед неминучим ранком тряс моє тіло. Нічого не вдавалося контролювати. Було страшно, а під ранок ще й холодно. Працювали "Гради". Я знайшов місце на підлозі біля стіни. Серце калатало. Один з командирів підійшов і накрив мене своїм кітелем. Це було по-доброму, як батьківська турбота. Залишатися людиною в будь-яких обставинах... Я згадую про це щороку. Дякую тобі, війно, що познайомила зі стількома неймовірними людьми. Пам'ятаю всіх, хто не повернувся. Кожного з них. І якась дрібниця, спогад — і вже сльози на очах".
Максим тоді вирвався з того проклятого котла. Те, що він побачив і пережив в Іловайську, спонукало його в 2014 році разом із колегою Маркіяном Лисейком ініціювати проєкт AFTER ILOVAISK, який мав на меті зберегти пам'ять та переосмислити значення подій серпня 2014 року для військових, їхніх родин і українського суспільства загалом. Фотодокументація, здійснена Максимом Левіним під час цих та інших подій, стала основою численних відео- та фотопроєктів для таких організацій, як ВООЗ, ООН, ЮНІСЕФ, ОБСЄ та UN Women.
Максиму вдалося вижити в Іловайську та донести до світу правду про цю трагедію, але новий конфлікт, що спалахнув у лютому 2022 року, забрав його життя. Разом із ним загинув його давній товариш, військовий Олексій Чернишов, з яким він працював багато років. Обидва вони отримали поранення під час Революції Гідності. Однак зйомка, на яку вони вирушили 13 березня 2022 року, стала для них останнім вчинком.
Того дня вони вирушили до сіл Гута-Межигірська та Мощин, що у Вишгородському районі, з метою зафіксувати злочини російських агресорів. Автомобіль вони залишили в лісі, на певній відстані від населених пунктів, і далі вирушили пішки, не підозрюючи, що в цьому районі все ще залишаються окупанти й тривають бойові дії. Після цього зв'язок із ними обірвався. Лише 1 квітня, після тривалої операції з пошуку, були виявлені тіла Максима Левіна та Олексія Чернишова. У своїй доповіді розслідувачі з "Репортерів без кордонів" (RSF) зафіксували деталі цієї трагедії. На місці подій RSF виявили кілька куль і документи, що підтверджують особу Чернишова, а також предмети, які свідчать про присутність російських військових у районі вбивства. Біля місця, де знайшли обгоріле тіло Чернишова, розслідувачі натрапили на каністру з бензином. Також була знайдена куля в ґрунті на тому ж місці, де виявили тіло Левіна. Це вказує на те, що, ймовірно, він був убитий однією або двома кулями, випущеними з близької відстані, "коли вже лежав на землі", вважають правозахисники.
"Дослідження фотографій з місця злочину та виявлених речових доказів однозначно свідчать про страту, якій, можливо, передувало допитування чи навіть тортури. У рамках війни, що сильно позначена пропагандою та цензурою з боку Кремля, Макс Левін і його товариш заплатили найвищу ціну за боротьбу за правдиву інформацію. Ми повинні вшанувати їх пам’ять, відстоюючи правду. І ми будемо активно працювати над тим, щоб виявити і притягнути до відповідальності тих, хто відповідає за їхню загибель", - підкреслив генеральний секретар RSF Крістоф Делуар після завершення розслідування.
Максим Левін був нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня у 2015 році, а також посмертно отримав орден "За мужність" III ступеня. У 2022 році він став лауреатом премії імені Георгія Гонгадзе, а також отримав численні інші нагороди і відзнаки. Вулиця Заводська в місті Боярка була перейменована на вулицю Макса Левіна відповідно до рішення Боярської міської ради, ухваленого 30 червня 2022 року.
ВІН МАВ ТАЛАНТ ЖУРНАЛІСТА, ХУДОЖНИКА І ПЕДАГОГА
Цей день став для нас днем глибокої скорботи. Два тижні тому ми відвідали село Рудницьке, щоб вшанувати пам’ять нашого друга та колеги, Володимира Герасименка, який багато років працював з нами в редакції газети "Урядовий кур'єр". Він з'явився на світ у 1948 році в Рудницькому, що раніше входило до складу Баришівського району, а нині - Броварського. На жаль, 3 березня 2022 року його життя обірвалося за трагічних обставин. Лише через 25 днів було виявлено його спотворене тіло, і його поховали на місцевому кладовищі.
Його шлях у житті та журналістиці був нам добре знайомий. Наприклад, я пам'ятаю ще з сімдесятих, коли Володимир Олексійович був зайнятий в ілюстраційному відділі республіканської газети "Правда України", в той час як я працював у відділі промисловості "Радянської України". Наші редакції розташовувалися на сусідніх поверхах, і ми були досить обізнані щодо справ один одного. Було б неправильно стверджувати, що між нашими редакціями існувала дружба (адже ми, в певному сенсі, конкурували), але більшість журналістів підтримували товариські зв'язки. Особливо це стосувалося ілюстраторів, які часто допомагали одне одному з оперативними знімками на події.
Володимир Герасименко невдовзі (наскільки пам'ятаю, за редакторства Андрія Зоненка) був підвищений до рангу керівника відділу. Як пригадав у розмові зі мною фотокореспондент "Правди України" тих часів Петро Приходько, Володимир Герасименко мав повагу серед підлеглих і вважався в редакції "людиною на своєму місці". "Працювати під його керівництвом було безпроблемно, - додав Петро Олексійович. - Не пригадую, щоб він на когось з нас підвищував голос. Був завжди врівноважений, неконфліктний, спокійний і, що не менш важливо, добре обізнаний із фотосправою та ілюстративно-художнім оформленням газетних сторінок і номерів".
Знаючи Володимира Олексійовича як хорошу, надійну людину і як справжнього професіонала, ми й запросили його в редакцію газети "Урядовий кур'єр" на посаду редактора відділу ілюстрації. І не помилилися, бо він цілком забезпечив цей неспокійний напрям редакційної роботи. Водночас він зумів швидко й успішно освоїти комп'ютерну справу, що було особливо цінним з урахуванням застосування редакцією електронної техніки, сучасної редакційно-видавничої системи.
Ми виявили ще одну унікальну грань його таланту. З'ясувалося, що Володимир Олексійович володіє надзвичайним даром художника та талановитого ілюстратора, здатного створювати не лише малюнки для газет, а й захоплюючі ілюстрації для книг, а також графічні ескізи і яскраві художні полотна. Багато з нас мали щастя отримати від нього творчі подарунки, які й досі прикрашають наші оселі.
Під час згаданого на початку нашого перебування в Рудницькому нам розповіли, як Володимир Герасименко, уже перейшовши на пенсію, вирішив вести на громадських засадах уроки малювання у позакласний час для дітей його рідного села. Крім таланту художника, мав Володимир Олексійович здібності педагога, і це в розмові з нами теж відзначили вчителі місцевої школи, додавши, що він просто любив дітей, працювати з ними.
Перед початком великої війни Герасименко здебільшого проживав у Києві, проте регулярно відвідував своє рідне село, яке знаходилося за сімдесят кілометрів від столиці. Тут у нього була власна хата та город. Ірина Борзак, староста села, зазначає, що Герасименко завжди дбав про свою землю та був уважним господарем. Коли розпочалася війна, він разом із родиною вирушив до Рудницького, вважаючи, що там буде безпечніше, як і багато інших жителів села. Проте ситуація обернулася інакше. 2 березня в село увійшла велика колона ворожих танків та бронетранспортерів, супроводжувана десятками російських солдатів. Атака на Київ затихла, і в таких селах, як Рудницьке, окупанти зупинилися. Після цього вони почали встановлювати на захоплених територіях свій жорстокий режим, руйнуючи будівлі та вбиваючи тих, хто чинив опір. У Рудницькому вони розпочали з вандалізму, розстрілявши меморіальну дошку на стіні школи, яку односельці встановили на вшанування пам'яті випускника Віктора Бондара, що загинув у 2014 році під час бойових дій на Донбасі.
Третього березня і в наступні дні по селу поповзла зловісна чутка про зникнення журналіста Володимира Герасименка. Того дня, як розповіла його дружина Лідія, він перекусив на кухні, похвалив її млинці з яблуками і вийшов на вулицю. Більше вона його не бачила. На телефонні дзвінки він не відповідав. Шукати його жодної можливості не було. Рідні Володимира ще сподівались на те, що окупанти утримують його в якомусь із підвалів. Але правда виявилась гіркою: він був по-звірячому катований і вбитий ще того рокового дня 3 березня, а його тіло знайшли неподалік від домівки тільки 28 березня 2022 року, коли Рудницьке було звільнене від рашистів. Ніхто не знає, що саме підштовхнуло росіян так жорстоко розправитись із чоловіком. Але односельці пригадують: убитий завжди мав свою думку і як журналіст не боявся її висловити. Можемо це підтвердити: так, він був людиною врівноваженою, спокійною, толерантною. Але водночас твердою і непохитною у своїх переконаннях, рішеннях і діях.
...Ми схилили в скорботі голови над його могилою. Вона - поруч із могилами його батька й матері. А неподалік - свіжі могили Герасименкових земляків: Максима Капиці й Віктора Коваленка, над якими державний прапор України. Вони віддали своє життя на передовій, захищаючи священні рубежі нашої землі далеко від цих місць. Але, як виявилось, такою ж передовою стало і їхнє невеличке рідне село. І журналіст Володимир Герасименко теж належить до їхньої когорти, до захисників нашої Вітчизни, до нації, яку багато хто і в різні віки хотів покорити. Не вийшло тоді, не вийде й нині.
