Подолати свій особистий Еверест. Тетяна Яловчак піднялася на сім найвищих вершин і супроводжує ветеранів на протезах у гори.

Допомагати ветеранам та долати себе

Тетяна Яловчак святкує 45-річчя. Вона стала першою українкою, яка підкорила сім найвищих вершин світу. Перепливла Босфор. Має чотири вищі освіти та є авторкою книги "Підкори свій Еверест". Займається мотиваційними виступами та коучингом. Їй залишилось лише піднятися на один вулкан, щоб завершити програму сходження на сім найвищих вулканів планети, розташованих на різних континентах. Цю програму започаткував у 2011 році вчений Амар Андалкар, визначивши на карті необхідні вулкани. Ідея так сподобалась альпіністам, що вона швидко здобула популярність.

ЛIGA.net зустрілася з Тетяною, щоб дізнатися про її вражаючий досвід підкорення семи найвищих гір світу, подолання особистого Евересту та організацію походів у гори для ветеранів з ампутаціями.

Вона ніколи не уявляла, що її життя зміниться так кардинально. Виросла в Селидовому та здобувала освіту економіста в Донецьку. Заснувала власну туристичну компанію. Проте навесні 2014 року, зібравши літній одяг у валізу для відпочинку, вона вже не повернулася до свого дому поблизу донецького аеропорту. Тоді там панували російські військові. Однак, оговтавшись від шоку, вона запитала себе: що робити далі? Втративши все, довелося починати все спочатку. А що, як... спробувати підкорити Еверест?

Зараз Тетяна супроводжує ветеранів з ампутаціями в гірські походи. Вона завжди намагається визначити нову мету, навіть коли ще тільки закінчує попередній проект. Адже коли, якщо не в цей момент?

Ким я мріяла стати в дитинстві? Хм... Чесно кажучи, не можу згадати. Але точно не кухарем. Моє дитинство минуло в місті Селидове, де мій тато працював шахтарем і водієм, а мама була кухарем у школі, - розповідає Тетяна. - Щоранку мама прокидалася о четвертій ранку, щоб приготувати пиріжки для 1200 учнів. Після роботи вона поверталася додому втомленою і одразу бралася за домашні справи. Мені завжди було її дуже шкода! Одного разу пиріжки, тільки-но вийняті з гарячої духовки, впали на неї, і вона отримала серйозні опіки. Кілька тижнів не могла нічого робити. Я мріяла про інше життя.

Тетяна розмірковує про те, як її дитинство в Донеччині сформувало її подальший життєвий шлях: "У нашому місті Селідове було два основних вибори: або потрапити у світ алкоголю й наркотиків, або присвятити себе спорту. Я вважаю, що мені пощастило: мій старший брат, який займається боксом, створив для мене спортивне середовище. Крім того, моя вчителька з малювання мала незвичну практику – обливала нас холодною водою. Це мене зацікавило, і вона взялася навчити мене. Батьки ніколи не ставили мені перешкод у прагненні до саморозвитку, головне було, щоб я не блукала без діла. Ми – покоління, що виросло з ключем на шиї..."

Корисна звичка укоренилася в її житті. Тепер Тетяна розпочинає кожен ранок із обливання крижаною водою. Це саме обливання стало поштовхом для її першої подорожі в дитинстві:

Моя вчителька планувала вирушити на конференцію в велике місто і запросила мене приєднатися. "Поїдь зі мною!" — сказала вона, згадує Тетяна. Я була впевнена, що батьки дозволять мені поїхати, але спершу мусила запитати тата, а його відповідь була: "ні". Ввечері я знову звернулася до нього, але отримала ту ж категоричну відмову. Весь вечір не могла заснути — це ж мала бути моя перша подорож, розумієте? Я так прагнула побачити нове місце! Зранку чула, як тато голиться електробритвою, потім наносить одеколон, розтираючи його по щоках. Він йшов на кухню, де робив собі бутерброд, і після цього хліб завжди пах одеколоном. Закінчивши чай, він вийшов до під'їзду, і я ще раз спитала, але знову почула: "Я ж сказав ні!". І тоді я закричала йому навздогін: "А я все одно поїду!" На що він відповів: "Роби, як хочеш".

Та поїздка пройшла неймовірно. І саме тоді Тетяна зрозуміла: "ні" - не завжди означає "ні". "Все може змінитись, - каже Тетяна. - Тата уже давно немає з нами. Але високо в горах, коли неймовірно важко йти, я уявляю, що він зі мною. Допомагає нести рюкзак".

Після випуску зі школи в Селидовому Тетяні стало не вистачати простору для розкриття своїх амбіцій. Вона вирішила вступити на економічний факультет у Донецьку і переїхала до міста. Під час навчання вона паралельно працювала у тревел-агентстві. З часом Тетяна започаткувала власний туристичний бізнес, який згодом здобув популярність і успіх.

Здавалось, у житті все добре. Тетяна мала гарні статки: квартира та будинок у Донецьку, дві ділянки землі в Криму. Навесні 2014-го збиралась у відпустку на Маврикій: поклала до валізи парео, купальники та поїхала на вокзал.

"Там діти плачуть, жінки прощаються з своїми чоловіками — я не зовсім розуміла, що відбувається, — ділиться спогадами Тетяна. — Я сіла на останній поїзд з Донецька. На той момент, природно, не усвідомлювала, що це буде остаточною подорожжю. Сподівалася, що, повернувшись, все вже заспокоїться. Я багато працювала і не слідкувала за новинами, вважала, що росіяни не зможуть захопити Донецьк. Але за цей час вони увійшли в місто та окупували його. А 14 червня я приземлилася в аеропорту "Бориспіль". Навколо панував хаос. Раптом отримую дзвінок від знайомого: "Яловчак, що у вас там в Донецьку?" А я відповідаю: "Я не там, я в аеропорту, не знаю, як дістатися додому". Він каже: "Зачекай. Я зараз приїду за тобою"."

Протягом кількох місяців Тетяна перебувала у своїй подруги в Києві, оскільки орендувати житло для "донецьких" тоді було досить складно. В кінці кінців, їй вдалося знайти квартиру, але новий етап життя так і не починався:

"Це був дуже важкий період, - розповідає Тетяна. - Я залишилась сам-на-сам із собою. Чим займатись? Що робити далі? Я навіть стрибнула з парашутом, аби відчути себе. І раптом подумала: може, піти на Еверест? Спорт був у моєму житті завжди, та гори з'явились не одразу. Пам'ятаю, в дитинстві їздили в Крим до бабусі на картоплю, і я задивлялась на хлопців та дівчат з рюкзаками, гітарами. Вони були такі вільні, їхні очі горіли! Сама я тільки у 2011 році вперше пішла в гори. Поїхала разом із друзями в Перу на 21 день. П'ять із них - було сходження на Мачу-Пікчу".

У Тетяни зовсім не було досвіду походів у гори, а тут їх одразу привезли на висоту 3300 метрів. Одразу почалась гірська хвороба: "Я встигла забігти в номер, сісти на унітаз та взяти до рук сміттєвий пакет. Думала, що мене залишать і підуть на маршрут самі. Але о четвертій ранку ми всі разом вийшли. Я йшла на силі волі, пересилюючи себе. І ввечері уже почувалась добре. Чи хотілось мені потім ще так мучитись? Та ні. Але хотілось до дивовижних людей, яких можна зустріти тільки високо в горах: дослідників, науковців, рекордсменів".

На той момент жодна українка не підкорила Еверест, і Тетяна замислилася: а чому б не стати першою? У неї вже був досвід, а також час і рішучість. Тетяна коливалася, очікуючи на натяк, і зрештою отримала його:

Це сталося на парковці під час сильної зливи. Я сиділа в автомобілі, охоплена відчаєм, адже відчувала, що втратила напрямок у житті. Не мала уявлення, як діяти далі. Слухаючи радіо, почула уривок з книги: там говорилося про те, що іноді потрібно вийти з літака на висоті 3000 метрів, змінити уявлення про світ і підкорити Еверест. Я задумалася: можливо, це саме те, що мені потрібно.

Щоб зібрати кошти на експедицію, Тетяна вийшла у публічний простір: зібрала пресконференцію. Заявила: йду на Еверест з вишитим рушником та буду першою українкою, яка гордо стане на вершині:

"Дура, сиди дома, рожай дітей!" - ось що я почула, - згадує Тетяна. - До мене ставились як до блаженної... Спонсора не знайшла. Але це був 2016-й: Джамала виграла Євробачення, злетіла високо в небо "Мрія". Як це я не піднімусь? Свою злість перетворила на енергію. Мені потрібно було 70 тисяч доларів. Я продала свою квартиру у Донецьку та полетіла здійснювати мрію".

Звідки така цифра? Тільки сам перміт - дозвіл від Непалу чи Китаю на сходження, коштує близько 15 тисяч доларів. Туроператори, залежно від кількості послуг, нині просять від 38 до 160 тисяч доларів. Спорядження та квитки - ще плюс 10-15 тисяч доларів.

Тетяна стала частиною міжнародної експедиції. Тим часом інша українка, Ірина Галай, вирішила здійснити підйом на Еверест. Після перегляду пресконференції вона також захопилася ідеєю стати першою жінкою, яка підкорить цю вершину. У світі, де на першому місці стоїть виживання, виникає конкуренція:

"Я була просто вражена, чесно кажучи, - ділиться Тетяна. - Якби я не повідомила про своє сходження, можливо, вона б теж не вирушила. Я все поклала на цю експедицію. Проте... Напередодні виходу на вершину мій тренер зв’язався зі мною і попросив дати Ірині можливість піднятися першою — у неї були особисті обставини. Гора — не місце для змагань. Тому я погодилася і піднялася через добу після неї."

Експедиція тривала протягом 50 днів і проходила наступним чином: спочатку учасники провели 40 днів на висоті 5300 метрів у базовому таборі. З цього місця вони регулярно здійснювали виходи на нові висоти для акліматизації. А в останній тиждень розпочався фінальний етап: підйом на гору, де ночівлі відбувалися на висотах 5800, 6000 і 7000 метрів відповідно.

Далі сходження продовжилось у висотному костюмі: дуже теплому комбінезоні та високих чоботах, що розраховані на вкрай низькі температури. Озброїлись кисневими балонами. Ставало все важче. Потім були 7800 метрів і ночівля в холодному наметі. Наступного дня - вихід на висоту 8300 метрів. Це штурмовий табір: найвищий табір, з якого альпіністи виходять на вершину.

"Не можеш ні їсти, ні спати, а навколо лише темрява. Ти сидиш, впираючись ногами в камінь, адже підлога нерівна, а намет встановлений на схилі, - згадує Тетяна. - Чекаєш на північ, коли почнеться штурм. Цей час обрано не випадково: це ідеальне "вікно" для підйому. На світанку досягаєш вершини і встигаєш спуститися нижче "зони смерті" вже в той же день. Втома огортає, навколо холод і темрява, але ти продовжуєш рухатися до своєї мрії. У такі моменти розумієш, що найцінніше - це життя. Я змогла. Підкорила Еверест і розгорнула свій рушник. Сподівалася, що божественне світло осяє мене, зробить мудрою та чарівною... Але ні. Зате тепер через пережите кисневе голодування я часто забуваю імена людей."

Спускаючись, Тетяна ухвалила важливе рішення: якщо їй не вдалося стати першою українкою на цій вершині, то вона візьметься за нову мету — підкорити сім найвищих вершин усіх континентів.

На спуску гине найбільше альпіністів, оскільки вони не завжди вміють адекватно оцінити свої сили. Я відчувала хиткість, мої рухи були млявими і невизначеними. Мене тягнуло на землю, і хотілося просто закрити очі... Але це не був би справжній сон. Я спостерігала за тілами тих, хто назавжди залишився на схилах, і повторювала собі: "Зосередься, Яловчак, інакше станеш ще одним жертвою". У таборі на висоті 6400 метрів я нарешті зняла шкарпетки. Вони були просочені кров'ю: разом з ними зірвалися і нігті.

Тетяна, яка представляє Росію, підкорила Ельбрус ще в 2013 році. У 2012-му їй вдалося зійти на африканську Кіліманджаро, а в 2015-му – на Південноамериканську Аконкагуа. У 2017 році вона також піднялася на чотири з найвищих вершин світу.

"Найскладнішою для мене стала гора Деналі на Алясці, - згадує Тетяна. - Ми два тижні не могли почати сходження, бо йшов сніг. Хоча як ішов. Випав весь сніг, весь, що міг випасти! Нарешті розвиднілось. Ми піднялись на вершину, хоч це було вкрай важко. На спуску йшли у снігоступах. Постійно опускали перед собою двометровий щуп, щоб розбити табір на твердій поверхні, а не на тріщині, прикритій снігом. Знайшли таке місце та присіли перепочити. Бачите картинку? Нічна Аляска після жахливої негоди в період білих ночей. На схилі нас четверо: я і три хлопця - тільки наша команда. І назустріч піднімається група! Як думаєте, хто там? Ірина Галай!.. Так, вона хотіла і сім вершин першою підкорити. Але ще досі цього не зробила".

Щаслива Тетяна отримала нарешті визнання та рекорд України. Написала та видала книгу "Підкори свій Еверест", де не кличе у гори, а закликає йти до своїх мрій. Стала мотиваційною спікеркою та коучкою. Після вершин занурилась у воду: перепливла Босфор. Зараз завершує програму семи найвищих вулканів: залишився ще один. З початком повномасштабного вторгнення особисті перемоги відклала на другий план та працює задля однієї, спільної:

"Я активно займаюся волонтерством і регулярно відвідую військових, аби вони відчували нашу підтримку, - ділиться Тетяна. - Моя ще одна мета - надихнути ветеранів з ампутаціями на повноцінне життя. Я натрапила на документальний фільм про британця з ампутацією вище коліна, який зміг піднятися на Еверест. А що ми можемо запропонувати? Я почала досліджувати цю тему і виявила, що в нашій країні ніхто не займається такими ініціативами. Тож вирішила діяти сама! Звісно, не планую підкорювати такі висоти. Я сподівалася, що багато ветеранів з ампутаціями захочуть приєднатися до мене у цій подорожі в гори, але не знайшлося жодного охочого. Я звернулася до кількох організацій, які займаються протезуванням, сподіваючись знайти бажаючих, але отримала лише відмови. Випадково я зустріла піарника Третьої штурмової, і, висловивши свої переживання, він познайомив мене з Олегом Шаховим - ветераном, який втратив кисть руки. Ми вирішили разом піти на Казбек."

Спонсори знову не поспішали виділяти фінансування для цього. Проект підтримав бізнесмен, який є добрим другом Тетяни. Олег вперше опинився в горах:

"Йому було дуже важко. Але він ішов не за себе, а за побратимів. Напролом. Казав: "Я з Третьої штурмової". І в цьому було стільки сили! Восени минулого року Казбек висотою 5054 метрів підкорився йому. Далі ми мали йти на Кіліманджаро, все було готово. Мали дату вильоту, але загострилась хронічна хвороба Олега. Звернулась до центру "Титанові": вони знайшли мені Степана Коробкіна. У нього висока ампутація правої руки, у нас - лише тиждень на підготовку. Він ніколи не був у горах, але все одно погодився".

Степан досяг висоти 5756 метрів, встановивши новий рекорд для України: він став першим, хто піднявся на найвищу вершину з ампутованою кінцівкою.

"Тетяна ділиться враженнями: 'Ми провели п’ять днів у експедиції. Перші три дні Степан відчував себе погано через наслідки 32 операцій з наркозом. Але, незважаючи на це, він продовжував рухатися вперед.'"

Тетяна прекрасно усвідомлює, наскільки складно повернутися до звичного життя після травм: вона пережила розрив зв’язки під коліном. Операція і тривала реабілітація стали для неї справжнім випробуванням. Лікарі заборонили займатися будь-яким спортом, але це не зупинило Тетяну:

"Не варто підніматися в гори на високих підборах. Пам'ятаю, як йшла, кульгаючи, і якась бабуся, дивлячись на мене, вигукнула: 'Ой, така молода, а вже з каліцтвом'. Я не згодилася з цим. Вирішила зайнятися спортом у басейні, щоб зміцнити м'язи. Потім почала ходити на тривалі прогулянки. Перетерпівши біль і думки на кшталт 'не можу', я повернула собі фізичну форму. Досі обожнюю довгі прогулянки, причому без музики чи подкастів, адже це робить завдання складнішим. На вершині гір музика не допоможе — там лише монотонний ритм кроків. Це може здаватися нудним, але, долаючи цю нудьгу, ти вкотре доводиш собі, що здатен на все. Бо якщо ти не підкориш свій особистий Еверест, хтось інший це зробить. І до речі, незабаром я планую відвести групу бійців ГУР до Евересту. Але про це поки що краще мовчати."