Щоденник конфлікту: Історії тих, хто ремонтує вікна в своїх оселях.
"У цій розповіді справжніми жахіттями не є пошкоджені автомобілі. Навпаки, вражаюча прозорість нових вікон виглядає надмірно розкішною, недоречною та чужою", - зазначає Ганна Улюра, спеціально для DW.
В моїй київській квартирі віднині з'явилися нові вікна, свіжі шибки, новісінькі балконні двері та міжкімнатні двері, що теж обладнані блискучими стеклами. Вони виглядають так, ніби добросердна господиня вже готується до Великоднього прибирання. Однак, попереду мене чекає візит професійної команди клінерів, які вправно прибирають навіть найменші осколки зі меблів і паркету (зараз у них стільки роботи, що доводиться чекати в черзі на їхні послуги). Люди, які вивозять мішки з великими уламками скла та розбитими дверима, теж мають багато справ в Україні. Щойно вони залишили мій дім.
Отже, нові вікна у мене зараз - не через те, що я захоплююся весняними ремонтами.
Я уже мала такий досвід у миколаївській квартирі у 2022-му, тепер Київ - у 2026-му. В цьому є особливості життя на два міста в Україні часів великої війни: удвічі більше шансів потрапити під кляту лотерею з вибуховими хвилями, котрі нівечать житло (і подумки перехрестити: дякую, Боже, що не приліт, а лише хвиля і що не зайнялася пожежа, і що взяв лишень грошима, дякую).
Цієї зими, приблизно місяць тому, точну дату вже важко згадати, адже час наче розчинився - уламок ракети впав на територію одного з дитячих садків у Києві. Вибух пошкодив вікна та двері у трьох сусідніх багатоповерхівках, серед яких була й моя.
Зате у мене тепер нові вікна з чистісіньким, буцімто не було перед тим тижнів без води і світла, склом...
Чомусь у цій ситуації я застрягла не в самій події, а в цій картині. Яскраве, прозоре скло, через яке я спостерігаю за двором, де стоять побиті вибухом автомобілі. Їхні власники не можуть відвести їх на ремонт, тому вони залишаються тут - обгорнені чорним поліетиленом, який уже потерся від весняних вітрів. Ці чорні клапті тріпочуть на вітрі, нагадуючи листя дивних пальм з творів Лавкрафта. І ось у чому проблема. Страшні не самі понівечені авто, а саме сліпуча прозорість нових вікон, яка виглядає надто розкішною, недоречною і чужою.
Скляні споруди в літературі завжди символізують ясність і спостереження, але ніколи не вказують на вразливість.
Якщо уважно переглянути кілька фантастичних і антиутопічних романів, написаних між Першою та Другою світовими війнами, а також у наступні десятиліття, ви напевно натрапите на зображення скляної вежі — блискучої та хромованої. У цьому контексті "скляне" символізує прозорість, але не в сенсі очевидності, а скоріше як можливість проникнення погляду, в значенні "проникливість". Такі антиутопії розповідають про технологічно розвинені суспільства, в яких кожен стежить за кожним, про диктатури та тиранські режими, де кожен індивід добровільно приймає на себе роль контролера та карателя тих, хто, на перший погляд, може загрожувати стабільності системи. У цих текстах скло стає метонімією для екрана, виконуючи подібну функцію. Навіть у "1984" Джорджа Орвела, у місті, що протягом сорока років страждає від масових бомбардувань, люди продовжують жити в багатоповерхових будівлях з панорамними вікнами. Єдина будівля, що не має вікон, — це Міністерство любові, де катують і перетворюють на зомбі інакодумців, і відсутність вікон має на меті вселити справжній страх.
Після Карибської кризи антиутопічні сюжети стали значно більш закритими: замість величних скляних будівель, на перший план вийшли підземні тунелі та бункери, де знаходили притулок останні жертви ядерної зими. Сьогодні, у XXI столітті, дистопії переважно розгортаються в таких підземних умовах, а печерні та бункерні локації стали майже невід'ємним атрибутом роздумів про наше похмуре майбутнє.
Прозорість може бути сигналом небезпеки, особливо в літературному контексті. Це підтверджується відомим висловом, який радить не кидати каміння у скляні будинки. Що ж стосується бункерів, то тут я не впевнена, як би це спрацювало... Вибачте за легкий жарт: десь у середині 2022 року, намагаючись утікти в чорно-сірий гумор, я в своєму профілі на сайті знайомств вказала, що шукаю чоловіка з комфортним, надійним підвалом у місті. Мої співрозмовники з України сміялися з цього і пропонували обмін: мовляв, готова поміняти ліжко в підвалі на запаси м'яса та павербанк. А от іноземці сприймали це як якусь еротичну забаганку і починали грати в містера Грея в кімнаті для ігор – зовсім не те, що я мала на увазі... Мені здається, що поняття прозорості в небезпечних містах під час війни – "прозорість" у значенні "проникність" і "очевидність" – було добре зрозуміле не лише авторам антиутопій, які описували скляні вежі, а й тим, хто вигадав для своїх героїв незатишні підвали (чи, можливо, затишні – це вже інша історія).
Ознайомтеся також з твором "Півострів" авторства Крістіне Бількау: відвага в прийнятті втрати та її переживанні.
Аби мене хтось попросив скласти реєстр, чому я навчилася за чотири роки великої війни, то одним із перших пунктів у ньому було б: не мати у власності нерухомого майна.
Покоління моїх батьків дотримувалося принципу "мати власне житло", хоча ніхто не пояснював, як цього досягти. Кілька років тому, переглядаючи нову антологію оповідань талановитої письменниці Євгенії Кононенко, я задумалася, чи зможе молодше покоління, яке з'явилося на світ у 1990-х і пізніше, зрозуміти більшість її сюжетів. Їм, напевно, знадобиться пояснювати, про що йдеться: чому героїні переживають побутові труднощі, які на перший погляд здаються вигаданими. У її творах часто можна зустріти ситуації, коли три покоління однієї родини живуть під одним дахом, ненавидять одне одного, але не можуть виїхати — оренда чи купівля житла здаються неможливими, а спроба обміну – це вже межа між легальністю і криміналом. Поряд з такими людьми, які страждають від житлових умов, є молоді хлопці та дівчата, готові одружитися з ким завгодно, аби отримати можливість жити в окремій квартирі, навіть якщо вона буде такою ж, як у батьків. У світі, описаному Кононенко, всі стосунки визначаються глибокою потребою в особистій просторовій незалежності, яка залишається незадоволеною. Я все ще спостерігаю цю потребу в поведінці та реакціях старшого покоління: вони відчувають ізоляцію та нестачу самостійності, і це відчуття корениться в тих переповнених квартирах, де вони провели своє дитинство.
Моє покоління, яке можна віднести до пізньої хвилі покоління Х, вже мріяло про інше: "заработати на власне житло, а не жити на орендованих площах". Квартира, придбана на власні кошти, стала символом зрілості. Витрачати сили на роботі заради комфорту, якого бракує, бо потрібно знову йти працювати на другу роботу. І "не варто скаржитися".
Також зверніть увагу: Катерина Бабкіна: Знову не вдалося.
А потім настав час новим поколінням цінувати мобільність - соціальну й буквальну: цінним в Україні стало жити там, де є робота, а не шукати роботи там, де живеш.
Під час пандемії COVID-19 та тривалих карантинів відбулася радикальна зміна у сприйнятті нашого житлового простору. Ви, напевно, пам’ятаєте, як після кількох тижнів самоізоляції виникло усвідомлення: "У моїй квартирі щось не так, потрібно робити ремонт і шукати дім із садом!" Тепер знову постала потреба у ремонті, але вже з зовсім інших причин: наслідки вибухів поблизу, тріщини у трубах, які не витримали раптових відключень після масованих обстрілів, а також проблеми з електропроводкою — все це наслідки тих же вибухів. І знову з’явилося бажання мати будинок у селі — з пічкою, генератором та свердловиною.
Іноді я уявляю, як було б чудово звести все своє майно до однієї великої валізи, яку легко можна було б возити в багажнику автомобіля. А ще я б туди поклав зарядну станцію, кілька павербанків, а також шість-сім пляшок з чистою водою — адже це справжня необхідність, без якої нікуди не обійтись.
З мрією про мобільність я вивчаю статистику та експертні думки щодо ринку нерухомості. Відчуваю деяку ніяковість, усвідомлюючи, що моя ідея про те, що "не буде у мене вікон, не винесе їх вибухом", не є поширеною. Лише невелика кількість людей розділяє цю мрію зі мною. Українці, які залишилися в країні (адже не можу судити про тих, хто в екзилі), під час війни намагаються максимально закріпитися на місцях.
Згідно з однією з аналітичних оцінок ринку нерухомості, сектор житла виступає надійною інвестицією, оскільки знецінення грошей спонукає людей купувати нерухомість для збереження свого капіталу. У столиці спостерігається підвищення цін на вторинному ринку, а також зростання орендних ставок, що свідчить про приток нових жителів, які терміново потребують житла. Передбачається, що це можуть бути як внутрішньо переміщені особи, так і кияни, які повертаються з евакуації. Крім того, можливо, що серед них є люди з прилеглих регіонів, які шукають роботу, адже ринок праці в Києві завжди був активним.
Люди шукають стабільності і бачать її втілену у своїх надійних міцних оплачених чотирьох стінах. Аби хтось інший, а не я, складав реєстр, чому він навчився за чотири роки великої війни, то, може так бути, одним із перших пунктів вказав би: конче необхідно мати власне житло.
Читайте також: Щоденник війни: Екзотизми повсякдення, або Українське літо'24 у тиловому місті
А поки в нашому домашньому чаті обговорюють перевірених ріелторів, сусіди нарікають на те, що будинок, куди нещодавно завітала біда, вважається проклятим, і ціни на оренду в ньому стрімко падають. Ось уже три дні — на щастя, в Україні довгі вихідні, тому часу вдосталь — сусіди сперечаються, як позбутися цього негативного впливу, і чи не слід запросити священика, щоб освятити нові двері у під'їзді (коли їх нарешті встановлять, адже старі знесли разом із рамою і цифровим замком).
Поки я ловила думки про прозорість і пустоту, які втікали від мене, я вирішила зняти і випрати фіранку. Коли вона валялася на підлозі, було важко зрозуміти, наскільки сильно вона пошкоджена і чи можна її ще відновити. Після прання я повісила її на нову шворку на балконі і почала уважно розглядати. Переді мною відкривалися дірки — маленькі й великі, рвані і акуратно вирізані, всі ці розриви і порізи. Через них видно так само, як і через вікна, та ця прозорість не така яскрава, як у нових шибках; вона має іншу природу, більш болісну, проте саме вона не викликає почуття недоречності, а навпаки, гармонійно вписується в обстановку. Нехай сохне ця шматка, адже весняне сонце вже світить яскраво, і вона швидко висохне. Я ще не вирішила, як її використовуватиму, але викидати поки що не можу...
Чорт... У мене схожі емоції викликає весь той досвід, який я здобула за чотири роки життя в країні, що переживає війну: хоч він і важкий, і неясно, як з ним далі жити, але втрачати його все ж не хочеться.
Ознайомтеся з іншими матеріалами: Військовий щоденник: Яке значення має сон про нашестя полівок? Символіка тилу.
